5 листопада 1968 року в Києві готувались до святкування чергової річниці так званої «жовтневої революції». У розпал підготовки на Хрещатику з’явився чоловік, який спалахнув вогнем, неначе смолоскип, і з вигуками: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!», крокував центральною вулицею Києва.
Цим чоловіком був Василь Макух, який усе своє життя присвятив боротьбі за волю України. Він пішов на такий відчайдушний крок, щоб цивілізований світ вкотре звернув увагу на жахливу реальність СРСР – тюрми народів.
Однак, демонстративному акту самоспалення Василя Макуха передувала тривала історія його життя та боротьби. Завдяки відкритості Галузевого державного архіву Служби безпеки України, де зберігаються колись секретні документи радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ, можна довідатись про ще одну історію боротьби Василя Макуха.
Я – Христославенко
14 лютого 1946 року бойовики 109 мотострілецького полку НКВД наштовхнулись на двох невідомих озброєних повстанців. Зав’язався бій, але сили були нерівні і повстанці, під натиском бойовиків НКВД, змушені були відступити.
«В процессе преследования и перестрелки один из неизвестных отстал и спрятался во дворе жителя поселка Соснина, а другой неизвестный спрятался в пос. Соснина. Спрятавшись, неизвестный во дворе Куць Я.М. был найден нами в сеннице дома. При осмотре у него обнаружено сквозные пулевые ранения и полом правой ноги выше голени.
Задержанный не разговаривает. Фамилия, установочные данные и принадлежность не установлены. Документов, подтверждающих его личность, не оказалось», - сказано у звіті 109 мотострілецького полку НКВД, який міститься у матеріалах архівно-кримінальної справи.
Сама справа складається із 125 сторінок. Серед них є анкета на затриманого, протоколи допитів, довідки про необхідність лікування, допити свідків та рідних, опис майна та інші документи.
Серед «речових доказів», які були вилучені у повстанця – дві книжки на ім’я Музики Івана про здачу молока та два листи.
Через кілька днів, під час допиту, полонений повстанець назвався Христославенком Миколою Омельяновичем 1927 року народження. Розповів, що походить він із Польщі (н.п. Щеткув, Любінского повіту). Розказав, що він українець і рідних немає, адже його батьків вбили. Жодних імен чи прізвищ своїх побратимів полонений не назвав.
У матеріалах справи сказано, що в бою із НКВД повстанець отримав сім кульових поранень: у дві ноги, руку та спину.
У своїх свідченнях чоловік, який назвався Миколою Христославенком, посилається на важкий стан здоров’я і втрату пам’яті, а відтак на усі питання відповідає коротко: «не знаю», «забув», «не пам’ятаю».
«Я втратив свідомість і отямився вже в руках НКВД», - каже він.
Подальші допити свідчать про те, що слідчі НКВД володіли певною інформацією про нього, і попри його досить узагальнені свідчення намагались випитати детальнішу інформацію.
Спершу Христославенко розповідав, що його командиром був повстанець на псевдо «Завірюха», але імені чи прізвища його він не знає. Не знав Христославненко і кількість бійців у загоні. Розповідав, що вони ніколи не збирались усі разом, натомість кожен окремо виконував своє завдання.
1 березня 1946 року, під час чергового допиту слідчій ставив цілком конкретні запитання, аби з’ясувати наскільки добре повстанець орієнтується на місцевості, де за показами він народився. Випитували прізвища сусідів, де у селі церква, як звали ксьонза і таке інше. Христославнеко відповідав, що забув.
Наприкінці допиту слідчий сказав, що знає про сестру та матір повстанця. Христославенко заперечив. На закиди слідчого, що він «обманює слідство», повстанець лише відповідав: «Я говорю правду».
Про те, яке фізичне насильство чинило НКВД на арештованого ми можемо лише здогадуватись, адже у матеріалах справи немає інформації про застосування тортур до арештованих. Однак у протоколі допиту за 7 березня 1946 року Микола Христославенко різко змінює лінію поведінки і розповідає геть іншу історію...
Ім’я повстанця
Справжнє ім’я повстанця Миколи Христославненка – Василь Макух. Він народився у порядній родині. Саме родина та найближче оточення сформували у Василя патріотичний світогляд. Хлопець спілкувався із членами ОУН, а згодом вирішив вступити до лав Української повстанської армії.
В УПА він був розвідником у відділі повстанця на псевдо «Завірюха». Сам він мав псевдо «Микола». Під час розвідувальних вилазок Василь Макух неодноразово вступав у збройні сутички з НКВД. Також неодноразово йому доводилося перетинати радянсько-польський кордон. Це робили для того, щоб встановити зв'язок з УПА у Закерзонні.
Так було і 14 лютого 1946 року, коли його загін вкотре мав перетнути кордон. Повстанці зупинилися біля с. Бутини на хуторі Соснина (колишній Великомостівський район Львівської області, - ред.). Під час розвідки Василь Макух разом із побратимом на псевдо «Білий» наштовхнулись на прикордонний загін, в результаті чого зав’язався бій. Василь Макух отримав важкі поранення та у непритомному стані потрапив у полон до НКВД.
«Я говорю правду»
Через шість днів із моменту останнього допиту в НКВД, у березні 1946 року, Микона Христославенко назвав своє справжнє ім’я – Василь Макух. І що народився він у с. Карів Рава-Руського району Львівської області.
Із протоколу допиту:
Вопрос: Назовите правильно вашу фамилию имя и отчество?
Ответ: Правильно моя фамилия имя и отчество является Макух Василий Емельянович 1927 года рождения уроженец и житель с. Карив Рава-Русского р-на Львов. обл.
Вопрос: Кто такой Христославенко Николай Емельянович?
Ответ: Христославенко Николай Емельянович такого человека я совершенно не знаю, но в момент когда меня задержали в с Бутыни Великомостовского района я будучи в безсознательном состоянии назвался под вымышленным фамилием Христославенко Николай Емельянович.
З’ясувалося, що у листопаді 1944 року Василь Макух був призваний Рава-Руським військкоматом до Червоної Армії, але на пересильному пункті він утік, щоб стати до лав УПА.
Василь Макух розповів, що був у боївці, якою командував повстанець на псевдо «Лот» з осені 1944 року до моменту поранення та полону в 1946 році. Усього у боївці, за його словами, було 12 чоловік.
НКВД під час допиту намагалися з’ясувати, де перебувають його побратими із відділу «Завірюхи», але Василь Макух мовчав.Варто додати, що за весь час допитів він не видав жодної конкретної інформації.
Під час слідства Василя Макуха утримували у Львові. Спершу в тюрмі №2 (Замарстинівська), а згодом у тюрмі №4 (Бригідки), де і пережив це важке слідство.
Із матеріалів архівно-кримінальної справи випливає те, що Василь Макух відмовився просити щось у суду.
Вирок
11 липня 1946 року у Львові відбулося закрите судове засідання Військового трибуналу Львівського гарнізону. Суд був дуже швидким. Розпочався о 12:25 год., а о 13:15 год судді вже відправились на нараду. О 13:45 год судді зачитали вирок, а о 14:00 год «торжество радянського правосуддя» закінчилося.
У вироку Військового Трибуналу сказано:
«… Приговорил Макух Василия Емельяновича на основании ст. 54-1.б УК УССР лишить свободы в ИТЛ на десять лет поразив в правах на пять лет по п. п. «а, б, в» ст.29 УК УССР с конфискацией лично принадлежащего ему имущества. Срок отбытия наказания исчислять с 14 февраля 1946 г. Приговор кассационному обжалованию не подлежит».
Своє ув'язнення Василь Макух відбував у Дубровлазі (Мордовської АРСР), а також у концтаборах Сибіру. В ув’язненні він познайомився із своєю дружиною Лідією Запарою. Після звільнення у липні 1955 року вони побралися та оселилися в Дніпрі (Дніпропетровську).
Життя після…
У Василя та Лідії народилося двоє діток - дочка Ольга та син Володимир. Василь Макух не полишав своєї боротьби проти тоталітарної радянської системи. Його друзі казали, що він завжди був переконаний у тому, що віддасть своє життя за Україну.
Це сталося 5 листопада 1968 року, коли у Києві готувалися до чергового «празднованія вєлікой октябрской». Василь Макух облився бензином і підпалив себе. Живим смолоскипом він крокував Хрещатиком вигукуючи слова свого протесту проти русифікації та окупації: «Геть колонізаторів! Хай живе Вільна Україна!».
У КҐБ хотіли будь-якою ціною врятувати Василя Макуха. Їх цікавило, до якої саме націоналістичної організації чи групи він належав.
У книзі «Карів і карівці» Костя Панаса є опис подій у лікарні після інциденту: «В лікарні на вмираючого Василя кадебісти накинулись з докорами: «Зачєм ви ето сдєлалі? У вас єсть дєті! Ви їх осіротілі». Василь ще мав силу відповісти: «Ми всі сироти... Україна сиротою стала...»
Після самоспалення Василь Макух прожив лише один день і помер в реанімації. На момент смерті йому був лише 41 рік.
Василь Макух обрав для себе шлях боротьби. Ще тоді, у далекому 1944 році, він був готовий до усього. У 1946 році він вижив незважаючи на численні важкі поранення. Він пережив слідство і тортури, пережив суд і концтабори. Василь Макух пережив усе, аби востаннє спалахнути на Хрещатику і привернути увагу всього світу до кривавого радянського режиму.
Післямова
18 вересня депутати Львівської обласної ради проголосували за звернення до Президента України щодо належного вшанування пам’яті українського правозахисника, дисидента, воїна УПА Василя Макуха. Депутати Львівщини попросили у Президента присвоїти йому звання Героя України (посмертно).
«Такі Герої, як Василь Макух, у багатьох країнах пошановані урядами, а пам’ять про них живе вічно», - сказано у зверненні.
У зверненні депутати нагадують, що акт самоспалення Василь Макух вчинив протестуючи проти комуністичної тоталітарної системи, масової русифікації, приниження українців, а також проти військової агресії СРСР у Чехословаччині.
Зважаючи на те, що цьогоріч минає 50 років від його відчайдушного вчинку, депутати Львівщини просять Президента України вшанувати на державному рівні пам’ять про справжнього патріота – Василя Макуха, присвоївши йому звання Героя України.
…
Цей матеріал з'явився в рамках проекту Центру досліджень визвольного руху - «Deconstruction. Aрхіви КҐБ для медіа», що став можливим завдяки підтримці Посольства Чеської Республіки в Україні у рамках програми Transition, а також Міжнародного Вишеградського Фонду спільно з Міністерством закордонних справ Королівства Нідерландів.
Нагадуємо, що в рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби — ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Рекомендуємо порадник як шукати в архівах «Право на правду». Також, Ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.
Підготувала Анна Джунківська для Гал-інфо.
