У 1995 році українка Інеса Кравець встановила рекорд у потрійному стрибку (15.50м.), який ніхто не може перевершити досі. Про своє ставлення до можливого побиття рекорду, розвитку технологій в спорті, сучасних умовах для занять легкою атлетикою та справу, якій зараз присвячує всю себе рекордсменка розповіла в інтерв’ю кореспонденту «Гал-Інфо».
Інесо, нещодавно був побитий рекорд Сергія Бубки у стрибках з жердиною, який тримався 26 років. Ваш лише на рік молодший. Чи поб’є він за тривалістю рекорд президента НОК України?
Скільки він ще простоїть сказати не можу, адже це не від мене залежить. Сподіваюся, що ще трохи протримається, хоча і є спортсменки, які зможуть побити його хоч і в цьому році.
Коли бачите стрибки близькі до вашого рекорду, які думки переважають: бажання залишити свій рекорд чи вболіваєте за те, аби рекорд було оновлено?
Якщо рекорд поб’ють то дуже сильно радіти точно не буду. Але, чесно кажучи, всі мої спортивні амбіції задоволені сповна, тож і сумувати не буду теж. Двадцять п’ять років для такого, достатньо молодого виду спорту у порівнянні зі стрибками в довжину чи стометрівці, — чудовий результат. Повинен бути прогрес та еволюція результатів, адже нові стадіони, екіпірування та підходи до тренувань чимраз ближче підводять спортсменів до побиття рекорду.
Технічний прогрес має великий вплив на результати?
Зараз доріжки роблять більш швидкісними, зовсім іншої якості взуття. Думаю, що це має свій на результати. Хотілось би вірити в те, що з такими технологіями мої результати були б ще кращими та протрималися недосяжними ще довше.
Через перенесення Ігор на рік представниці потрійного стрибка Ользі Саладусі доводиться поєднувати тренування та роботу в парламенті ще на рік довше. Чи матиме це вплив на її результати в Токіо-2021?
Думаю, що ні. Оля – досвідчений боєць. Головне здоров’я та підготовка без травм, тоді все буде добре.
Чим сьогодні займається рекордсменка світу Інесса Кравець? Як минає ваш день?
Головне моє заняття зараз – виховання доньки, підтримка її на обраному спортивному шляху. Їй 14 років, вона професійно займається тенісом. Мій розпорядок дня підлаштовується під її тренування: вони у неї з 10 до 12 та з 14 до 16. Опісля ще їздимо разом з нею до репетиторів, аби підтягувати шкільні предмети.
Чи підтримуєте її у намаганні стати професійною спортсменкою? Можливо, пробували її схилити до занять легкою атлетикою?
Так, моя донька зараз є членом збірної України до 16 років. Минулого року була в десятці найкращих у Європі по своїй віковій групі. Поки їй все дається непогано, а далі будемо бачити. Вона була дуже активною дитиною. На секцію з легкої атлетики віддавати в такому віці ще зарано, тож зробили вибір на користь тенісу. Їй все подобалося та й подобається, тож вирішили нічого не змінювати. Тренується вона з років.
У технічних видах легкої атлетики в Україні (стрибки у висоту, стрибки в довжину, потрійний стрибок) дівчата набагато успішніші, ніж хлопці. Чому існує така особливість?
Хочу сказати, що так було практично завжди. Варто тільки винести за дужки виступи Сергія Бубки, який став винятком з цього правила. А чому так? Можливо, дівчата є більш цілеспрямованими та сконцентрованими на результат. Тому медалей вони Україні приносять більше.
Як оцінюєте наявну зараз матеріально-технічну базу для занять легкою атлетикою?
Я з задоволенням спостерігаю за відкриттям нових стадіонів та реконструкцією старих у багатьох регіонах України. Вважаю, що умови зараз хороші. Наприклад, у Києві на Березняках зробили хороший манеж. Звичайно, що умови закордоном кразі в рази, але Україна в цьому плані теж не стоїть на місці.
У одному зі своїх інтерв’ю ви розповідали, що за призові після Олімпіади-1992 ви могли б купити лише дві палки ковбаси. Зараз ситуація точно краща, але чи достатнім є фінансування спорту в Україні?
Вважаю, що фінансування, преміювання спортсменів за високі результати є недостатнім. Ти ж не завойовуєш олімпійську медаль три-чотири рази. Люди витрачають на це 15-20 років свого життя. Додавши всі зусилля, витрачені заради цього, ви зрозумієте, що того що є недостатньо.
За кордоном держава теж не платить багато, але спортсмени можуть жити з реклами. У нас же спортсмени чомусь не є привабливими для спонсорських контрактів. Виходить, що підтримка держави – ледь не єдині гроші, які ти можеш отримати.
Хто не допрацьовує: державні структури, команди спортсменів чи самі атлети? Чому склалася така ситуація, що перерахувати спортсменів з хорошими рекламними контрактами можна на пальцях однієї руки?
Де ви можете побачити наших спортсменів? На пляшках «Моршинської»? Можливо, варто впроваджувати якісь пункти у закон про меценатство, які зроблять вигідною співпрацю бізнесу та спортсменів. У всьому світі атлети рекламують абсолютно різні речі. І я вважаю це правильним.
Розвиток спортсмена як особистого бренду – важливий елемент в процесі залучення спонсорських контрактів?
Спортсмен не прийде сам і не скаже «я хочу контракт з вами». Повинне бути зацікавлення його персоною. Звичайно, потрібно розвивати себе, свої сторінки, аби мати впізнаваність не лише серед спортивного кола та бути більш привабливим для потенційних спонсорів.
Ви говорили, що цілком задоволені своїми спортивними результатами та тривалістю вашого рекорду. А які цілі у вас зараз?
Глобальних цілей всеукраїнського характеру немає. Всі свої цілі та прагнення ми будемо реалізовувати разом з донькою. Звичайно, якщо вона сама цього захоче. Сподіваюся, що у неї теж все вийде.
Тарас Жеребецький, Гал-Інфо
