Сьогодні в проєкті #ВідвертаРозмова_з обговоримо людські стосунки та спонтанні рішення з Катериною Кіт- Садовою.
Нагадаємо, 23 вересня, у кіноцентрі у Горіховому гаю відбувся тенісний поєдинок “Бій тисячоліття” між Катериною Кіт-Садовою та директором кіноцентру Андрієм Породком. Захід був спрямований на підтримку діяльності львівської волонтерки, викладачки УКУ Олени Кулигіної, яка з початку війни займається волонтерством.
Пані Катерино, нещодавно ви підірвали львівський сегмент фейсбуку тенісним турніром. Як з’явилась ця ідея?
Абсолютно спонтанна ідея. Гортала стрічку в Facebook й натрапила на допис знайомого про те, що він брав участь в тенісному турнірі. Щось ми цю тему обговорювали, спілкувались, і до нас доєднався Андрій Породко (директор Львівського кіноцентру, – ред.). Так слово до слова, абсолютно спонтанно й невимушено задумали таке змагання. Це пішла якась енергія. Я часто мучусь, як подати якусь інформацію у Facebook, а тут на цій хвилі все дуже легко вдалось.
Запропонувала Андрієві, щоб ми не просто бігали за тим столом, а долучились до чогось корисного, до прикладу, до збору донатів. Першою на думку мені спала Олена Кулигіна, яка допомагає військовим і людям на тимчасово окупованих територіях. Маю до того, що вона робить, якийсь особливий трепет.
Дуже складно навіть зрозуміти відчуття тих людей, які зараз перебувають під окупацією. Тому це перше, що прийшло мені в голову і мені захотілось її підтримати. Андрій був не проти, і я одразу написала Оленці. І так все закрутилось.
А ви раніше грали настільний теніс?
Та ні. Дітям хіба ракетки купувала, а так щоб сама бігати за столом то ніколи. Великий теніс грала хіба, й бадмінтон, як всі в дитинстві.
Хочу подякувати всім хто мені допоміг в підготовці, це було дуже несподівано і неочікувано! На турнір завітав Зеновій Гучок, якого вдалось запросити через “Приватну мемарню”! Я їх хоч і не знаю особисто, але не бракує наглості писати до них, і вони відгукуються. А також спортсмени, якби не вони, то був би зовсім капець.
Такі спонтанні рішення є досить дієвими та успішними.
Вони благословенні, мені так здається.
Я собі подумала, а як я переможу в такому двобої Андрія? Адже він вміє грати теніс. Тому треба було шукати якісь свої переваги (усміхається, – ред.) Я жінка, можу яскраво вдягнутись, можу сперечатись. Отже – має бути якесь шоу. А для чого чекати два тижні? Треба це шоу робити вже. Тому ті наші дописи та відео в соцмережах, які тривали два тижні, були частиною цього шоу.
Насправді це змагання стало для мене чи не вперше чимось абсолютно самостійним, моїм. Чимось таким, де я не позиціювала себе ні чиєюсь дружиною, ні медіавласницею, ні багатодітною мамою. Це була саме Я. Це стало дуже цінним та важливим для мене.
Тому, коли на сам турнір прийшли лише три колежанки, які просто не могли не прийти, – і більше ніхто з тих людей яких би я сподівалася побачити, – то це був такий трохи холодний душ для мене. Хоча я водночас й очікувала того, що не прийде багато людей, але що аж настільки? Було таки трохи неприємно. Але зрештою це для мене великий і дуже добрий досвід.
Хоча у процесі підготови я собі казала: “Схаменися! Що ти робиш? Де ти в ту спідницю вбралася?!”. Але потім думаю: та це ж я, справжня.
Вдома не намагались зупинити?
Та ні. Вдома вже звикли до цього. Хоч я дуже довго тренувалась жити так, щоб нікому не зашкодити. Тепер мені вже треба тренуватись жити так, щоб бути собою справжньою, вільною.
Хто має на вас вплив, може собі дозволити з вами сперечатись або порадити щось?
Ну я показувала дітям свій задум. Один сказав, що це такий “крінж”. На мене це таки вплинуло трохи негативно. Але я подумала: “Чекайте, у мене ще є четверо”. Інші мене повністю підтримали.
Сам захід пройшов успішно?
Думаю, що так. Кошти в основному збирались впродовж двох тижнів підготовки до турніру. А вже на самій грі, то майже не було. Хоча десь 60 тисяч гривень зібрали. Це звичайно не фонд Притули, але я й цим тішуся.
Маєте якісь нові плани?
Я ще не думала. Наразі від попереднього відходжу. Попри те, що я імпульсивна загалом, але зараз акумулюю енергію.
Для мене дуже важливо, що я відчула якийсь внутрішній вибух енергії. В цьому випадку я зрозуміла, що у нас з Андрієм Породком сталася нормальна співпраця, і тим ми допомагаємо Олені, а інше для мене неважливо.
Мене трохи виснажує та стопорить, коли я говорю про себе. А тут я знала, для чого я це роблю. Тут енергія з мене йшла, хоча в кінці другого тижня мені було вже забагато мене і я знизила ці темпи, хоча розуміла, що треба це все довести до логічного завершення.
З чого я беру енергію? З того, що знаю, що мене люблять. В мене є Бог, який мене любить. Я трошки знаю, хто я і яка я є.
Якщо ви згадали про Бога, то хочу спитати, до якої ви церкви ходите, адже вас часто можна побачити як в УГКЦ, так і в ПЦУ.
Особливо останнім часом часто. Для мене образ єдності українців це не просто слова. Ми всі є одне ціле. Звичайно, що є якісь різниці, але є Бог, який приймає всіх і любить всіх, і греко-католиків і римо-католиків і православних, …. ні, він не любить московського патріархату.
Я пережила велику кризу сприйняття Бога через церкву, через священників і просто пережиття. Для мене не прості слова про таїнство священства, але передусім священник – це людина, він може бути яким хоче. А коли я йду в церкву, то в першу чергу, я йду до Бога в Церкву.
Колись я була більш заточена на сприйняття Бога через священника та церкву, але маючи певний досвід тіснішого спілкування ти починаєш сприймати людей такими, як вони є.
Тепер я не боюся ставити питань, зокрема й до священників. Питання нас покращують, ми пізнаємо ширші поняття та істини.
Знаю, що ви зараз багато працюєте з переселенцями?
Так. Мені цікаво спілкуватись з жінками мого віку, зі старшими жінками.
Вони відрізняються від наших?
Напевно, що так, але для мене зараз важливіше побачити, що між нами спільного. Я це більше бачу й звертаю увагу на цьому.
Але насправді саме вони більше розповідають про те, які ми, а які вони. Я до них приходжу, ми разом розмовляємо, співаємо, обговорюємо пісні, свята, традиції, страви. Це розмови на одному життєвому рівні. Ці прості людські питання насамперед дають зрозуміти і себе, і їх. Люди відкриваються, спілкуються, набирають довіри.
Коли мені розповідають про негативні риси тих людей, я водночас бачу дуже багато негативних рис, які присутні й у нас.
Насправді війна приносить великий біль, розруху та смерть. Але згідно з християнською логікою, Бог ніколи не залишає людей наодинці з бідою й разом з тим завжди йде благословення. Я отримую неймовірне задоволення від спілкування з цими людьми, це велика нагода пізнати один одного.
Пригадую, як у 2018 році була у Слов’янську, і була в захваті, наскільки там неймовірні та класні люди. Я потім розповідала своїм друзям, які там є патріотично налаштовані люди, а у відповідь бачила багато реакцій несприйняття такого: які б там не були, а все одно москаль. Це мені дуже не подобалось. Тому, цей вимушений переїзд людей зі сходу України відкриває їх для багатьох львів’ян з іншого боку.
Саме з людських стосунків виростають високі матерії. І це те, чого нам бракує. Ми в тому шалі життя втрачаємо моменти, в яких можна поговорити про людське. Не можна придумувати високі ідеї в кабінетах, вони виростають з тієї землі, а ми тим рівнем часто нехтуємо.
Хотів би ще зачепити одну тему. В одному медіа, зважаючи на здобуту освіту, вас називали мистецтвознавицею. У цій сфері не плануєте працювати?
Так, я вчилась на факультеті історії й теорії мистецтв у Львівській Академії мистецтв. Але коли ти двадцять років в цьому не практикуєшся, хоч ти, звичайно, можеш мати бажання, але все одно повинен реально оцінити свої можливості. І я їх оцінюю.
Хоча впевнена, що якби всі люди хоч би рік вчилися в академії мистецтв, вони б отримали оцю вакцину через мистецтво до свободи, до спілкування. У нас майбутнє було б вже тут і зараз. Мені це дуже багато дало і для внутрішнього розвитку, і для спілкування.
Я скептично ставлюся до того, що я мистецтвознавиця, але я вже звикла і мені однаково, хто і як мене називає.
У театри та музеї ходите?
Зараз в основному в театр “І люди, і ляльки”. Там час від часу роблять дуже цікаві вистави, які я можу сприймати й отримую емоційну, інтелектуальну та психологічну поживу для себе. А також театр Лесі, мені цікаво спостерігати, та аналізувати, як вони подають інформацію, як розповідають про війну тощо.
Недавно хотіла піти в музей, прийшла, а він зачинений, працює тільки в суботу та неділю. Вважаю, що поки війна, то культурні заклади мають працювати: у який спосіб не знаю, але мають працювати. Адже культура це те, що дає відповіді на питання, які тебе турбують саме зараз.
Ще згадаю про той тенісний турнір. Це і був отой мій вимір людяності. Але очевидно, людям загалом таке не цікаво. Оскільки зачепитися за якийсь знак, символ, стереотип, набагато простіше. А чому ми не хочемо трохи розслабитися і просто побути людьми? Справжніми.
Розмовляв Андрій Маринюк
