Про мовну ситуацію в Україні, європейську мовну політику та багато непопулярних проблем розповіла відомий мовознавець, соціолінгвіст Лариса Масенко. Зустріч відбулась у книгарні «Є». Тема – «(У)мовна (У)країна: мова, культура, ідентичність у контексті нинішніх політичних реалій».
Розквітлі мови мали вмерти
Я мовознавець, але з 1979 року активно зацікавилась соціолінгвістикою, тією галуззю мовознавства, яка поєднує соціологію та лінгвістику. В радянський час її фактично не було, а те, що називалося лінгвістикою було соціальним замовленням. Писали, зазвичай, про надзвичайно гармонійну двомовність. Найбільше мені подобалось формулювання, що національні мови у СРСР квітнуть. Отже, у ідеальному комуністичному суспільстві, спочатку мови мали розквітнути, щоб невдовзі зникнути.
Соціолінгвістика вивчає мовну ситуацію в країні. І якщо у державі дві мови чи більше, це, власне, один із предметів дослідження цієї науки – як співдіють ці мови. Соціолінгвістика прогнозує, власне, мовну політику. Ця галузь у багатьох країнах успішно розвивається, зокрема у США, також у країнах Європи. Особливо там, де є дві мови і більше. Наприклад у Бельгії чи Іспанії. Однак ця наука не дуже активно пішла в Україні, є навіть певний спротив, деякі мої колеги-філологи вважають, що це публіцистика.
Єврейське диво
У Ізраїлі, коли відроджували іврит, буквально за два роки вдалося поширити мову, котрою не послуговувалися у повсякденному житті, передусім через систему освіти. Це те, що називають єврейським дивом. Євреї зрозуміли, що у державі має бути одна мова, яка консолідує все населення
Після радянської політики ми отримали країну з напівасимільованим населенням. На західній Україні ситуація нормальна, де вже сформоване українське середовище. Львів був зразком, так званої мовної стійкості. На сході – великі міста, промислові центри були і залишаються русифіковані, у цій ситуації треба було швидко і одразу впроваджувати тверду мовну політику.
Щодо теми мовної стійкості, то цей термін увів Борис Ткаченко. Він якраз говорив, як важливо у ситуації, коли мова під загрозою, виробити в народу мовну стійкість, щоб не переходити на іншу мову.
Після того, як було зроблено дуже важливий крок – українська мова отримала статус державної, ситуацію не можна було пускати у вільне плавання. Теоретично на патріотичному підйомі змінити ситуацію було легко, але потрібно було створити відповідні структури, які б контролювали мовне законодавство і виконання Закону про державність мови (те, що зробили балтійські країни).
У кожній країни є центри мови, навіть у такій успішній, як Франція, де нема мовних проблем. Там існує три інституції, які відповідають за мовну політику. Центр Франкофонії працює при президенті і відповідає за поширення французької мови і культури у світі. Друга інституція створена при уряді і конкретно відповідає за мовну політику в країні. Також при Академії наук існують різні служби, які стежать за внутрішнім розвиток мови. І, безперечно, у більшості країн є такі центри.
Я досі думаю, чому у нас немає відповідної структури? Хоча науковці часто на цьому наполягають, нам треба розробити мовну політику. Наприклад, ввести обов’язково іспити для державних службовців, у державних структурах треба було просто контролювати виконання закону. А у недержавних сферах (ЗМІ, книговидання, кіно тощо) варто провадити політику позитивної дискримінації, тобто політику на підтримку мови, культури через введення спеціальних пільг. Самопливом мовна ситуація, особливо на сході і півдні, не зміниться. У соціолінгвістиці є таке спостереження – коли у країні немає мовної політики, то це теж політика, котра підтримує негласно домінуючу мову. У тих регіонах, де зросійщення пройшло активно, так воно і вийшло. І навіть пропри це відбуваються позитивні процеси.
Харківський етнолог Володимир Скляр у своїй праці «Мовні процеси в Україні», порівняв за всіма параметрами, перепис 1989 і 2001 року. У столиці у цей проміжок на 25% збільшилася кількість киян, котрі рідною визнали українською, майже на 35% стало менше тих, котрі рідною вважають російську. Процес самоусвідомлення пішов. У Києві, коли більшість шкіл перевели на українську мову, ніхто не заперечував. Натомість, на сході та півдні відбувались зворотні процеси. Там, за дослідження Скляра, кількість українців, котрі відмовились від рідної української, збільшилась, своєю рідною вони вважають російською. Але це не говорить про те, що там немає людей, які не розуміють ситуації.
Російські серіали як дитяча отрута
Конфлікт двох мов у країні вивчають за двома показниками – показник демографічної потужності мови (тобто скільки людей говорить тією мовою) та показник комунікативної потужності мов (тобто скільки і якої мови у різних сферах комунікації). І ось з досвіду інших країн відомо, що дуже важливо для зміни ситуації підсилювати саме комунікативну потужність. І тоді – якщо ця мова насичує інформаційно-культурний простір – молоде покоління переходить на цю мову спілкування. Тому настільки важливо було українізувати телебачення, захистити книговидання, поширити українську пресу. Кравчук і Кучма як радянські функціонери, очевидно, взагалі не брали це до уваги, але всі чекали цього від Ющенка. Події на Майдані – це була виразна модель розвитку, зі сцени звертались українською, звучали українські пісні, хоча самі люди говорили по-різному. Але Ющенко виявився безпорадним. Як наслідок цього, сьогодні ми маємо фактично антиукраїнську владу, і бачимо, як швидко ліквідуються усі попередні здобутки.
Крок до українізації кінопрокату був зроблений за час віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка, який вніс норму обов’язково дубляжу українською мовою (Єхануров ставав дибки, щоб не вводити цей український переклад). Переклади фільмів були досить якісні. Я знаю російськомовних людей, котрі після українського перекладу російський варіант «Альфа» вже не могли дивитись. Тепер обов’язків дубляж українською скасували.
Коли діти дивляться російськомовний переклад, то на підсвідомому рівні у них відкладається думка, що українська мова нудна, це мова обов’язку навчання, а неформальна мова, розмовна – це російська. Тому систему освіти української мови обов’язково треба було поєднувати з українізацією телебачення. Сьогодні наших дітей годують російськими серіалами, а це не лише впровадження мови, а й і російських стереотипів та типів поведінки, культури, при цьому це культура низова. У російських серіалах часто принижують українців, наш соціум втратив опірність і національну гідність.
Мова і лайка
Хочу навести приклад з бакалаврської роботи, яку в мене цього року писала студентка. Вона дослідила студентські сайти трьох університетів, де студенти спілкуються неформально: Київський національний університет ім. Т.Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія» та Київський політехнічний інститут. Картина дуже сумна – найменше української мови у Політехнічному – 9%, у Київському університеті – 60%, у Києво-Могилянській академії краща ситуація, хоч не ідеальна - 70%. Важливо також, що на сайті Політехніки, де переважає російська, дуже активно вживають нецензурну лексику.
Однак, мені здається, що у нас ідеалізований образ Львова, вже і тут чути досить багато російської мови. Мені розповідали, що серед школярів, студентів є тенденція – коли російська видається престижнішою, ніж українська. Це, власне, вплив телепростору.
Європейська хартія - капкан для України
У російських газетах є маса маніпулятивної брехні, котру підхоплюють і наші ЗМІ: ніби Україна поліетнічна, багатонаціональна, що у нас 130 етносів. Причиною такої інформації є те, що у 2001 році до нас приклали усю схему перепису Радянського союзу (а 130 етносів було у СРСР), відповідно усі народи півночі Росії фігурують в українському переписі. У нас етнічних нацменшин є близько 19, але звичайно, ми не є багатонаціональною країною. Відомо, якщо на території країни переважає 70% однієї нації, то це країна є національна.
Двомовність на державному рівні призводить до розпаду країни, що відбувається тепер в Бельгії та Канаді (на референдумі у 90-их роках не вистачило лише 1% голосів, щоб Квебек відділився). Отже, якщо нам говорять, що спочатку треба підняти економіку, а вже потім мову і культуру, то треба розуміти, що це все має бути в комплексі.
Законопроект поданий Олександром Єфремовим, Сергієм Гриневецьким і Петром Симоненком нагадує мені приказу «Не влізли у двері, то влізли у вікно». Не вийшла друга російська державною, то хочуть використати Хартію європейських мов, щоб ввести російську як регіональну. Цей законопроект дуже хитрий, у ключових позиціях він списаний із законопроекту Леоніда Грача. У будь-якому регіоні України достатньо лише 10% населення, котрі говорять російською, щоб запровадити цю мову як регіональну. А у обласній раді вистачить 10% (або й менше) голосів, щоб регіональна мова отримала ті ж права, що й державна. Якщо такий закон введуть, то я навіть не впевнена, що Західна Україна втримається, щоб російська не стала тут регіональною.
Нас просто мають за дурнів. Адже ця Європейська хартія призначена для захисту мов, яким загрожує зникання. Хартія пройшла тривалі дискусії щодо впровадження у Європі. Багато країн її не впровадили, дехто підписав, але не ратифікував. Наприклад, Франція сказала, що впровадження Хартії порушить її конституційний лад. Навіть Росія не ратифікувала цю хартію. Але саме Росія в Раді Європи тиснула на Україну, щоб вона прийняла цю хартію.
Поки цей законопроект щодо регіональних мов відклали. Очевидно, вони збираються його відправити у Раду Європи. Якщо законопроект там отримає підтримку, то велика ймовірність, що у цій Верховній Раді він може пройти. А те, що Рада Європи нас не підтримує, це очевидно. Не знаю, свідомо чи ні, але вони не хочуть розуміти наших мовних проблем. Вони закликають нас до толерантності, не розуміючи, що ми перебуваємо у постколоніальній ситуації.
Помилкою України було те, що ми не пішли шляхом балтійських країн, котрі одразу впровадили кілька ступенів іспитів мови на знання латиської мови. Вони не зважали на Раду Європи, а тим паче Росію. У Ризі закрили радіостанцію, котра переважно вела трансляцію російською. Так само зробила Естонія. Тепер вони в колі вільних народів, а ми знову у загроженій ситуації. І знову починається етап боротьби, нині йде наступ нас освіту (а це єдина сфера, де у нас були здобутки, адже майже усі школи перевели на українську мову).
Також вийшов наказ щодо заборони держіспиту у вишах з української мови, скасована обов’язковість тестування рідною мовою, розширили вивчення російської літератури у школах. Інформацію про Крути уже забрали з підручників історії, з них взагалі вилучають націєтворчий аспект.
Суржик -легка інфекція
Суржик – це негативне явище, яке сприяє розкладанню мови. Але його треба чітко відрізняти від діалектів. В Україні близько 15% населення говорить суржиком, зазвичай, у перехідних зонах, особливо у центральній Україні. Суржик треба відрізняти від інтерферованого мовлення (тобто з великим впливом російської), наприклад як у Тимошенко. Чимало форм такого мовлення є і у Ющенка, але це не суржик. Суржик легко вивести, якщо наситити інформаційно-культурний простір українською літературною мовою. Ну і звичайно, треба поширювати міські форми. До прикладу, така жива міська мова є у газеті «Пост-поступ».
Збереженню суржику також сприяє практика уведення двомовних ведучих на телебаченні. Це, звичайно, технологія, щоб зберегти суржик і зросійщення. Навіть у країнах, де є двомовність, так не прийнято. Я також проти федералізації України, у нас штучно провокують русинство.
Про баранів і левів
Але я не вірю, що цей наступ матиме успіх, це, мені здається, неможливо. Історичний поступ зупинити неможливий, час імперії уже минув. Ми друга за численністю слов’янська нація, маємо сильну національну культуру і мову, але поки немає української влади. Краще, коли стадо баранів веде один лев, ніж коли стадо левів веде один баран.
У нас обирає, фактично, меншість. Винні українці, котрі не виявляють достатньої активності під час виборів. Потрібний громадський спротив, хоча багато демократичних сил розпалось, у ці структури у нас завжди запускають зрадників. Такі громадські рухи, як «Відсіч», «Не будь байдужим» проводять багато акцій.
Однак українська інтелігенція не мобілізувалась перед Януковичем, а її активна частина може багато зробити. Обов’язок інтелігенції бути в авангарді і захищати. Російськомовна інтелігенція – це слабкі сили, вони перемогли лише через наш розклад у радянський період.
До речі, Грузія була єдиною республікою СРСР, у чиїй Конституції грузинська мова була державною. Коли Брежнєв хотів цю норму ліквідувати, наступного дня все Тбілісі вийшли на вулиці, тому режим побоявся громадських збурень і цю норму так і залишили.
Підготувала Вероніка Саврук.
Довідка.
Лариса Терентіївна Масенко – відомий мовознавець, соціолінгвіст, досліджує
мовну ситуацію в Україні, експерт Центру ім. В. Липинського, професор
Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних
наук, автор книжок «Мова і суспільство: Постколоніальний вимір», «Мова і
політика», «(У)мовна (У)країна», «Нариси з соціолінгвістики» та ін.
