Ми всі знаємо про нелегальних копачів бурштину. А от про чорну археологію у новинах майже не розповідають. Втім, за останні два десятиліття вже утворилася ціла злочинна мережа, що обкрадає історичні надра України. Й якщо в якійсь приватній колекції ви бачите трипільську кераміку чи монети Київської Русі, то знайте, що це контрафактний товар, вкрадений у держави. Про те, хто потрапляє до лав чорних археологів, розповів знаний археолог Гліб Івакін, доктор історичних наук, член-кореспондент Національної академії наук України (НАНУ) та заступник директора Інституту археології НАНУ
— Спілка археологів, яку ви очолюєте, виступила з заявою проти демонстрації виставки «Платар», яка відкрилася в Кіровоградському музеї. Чому таке негативне до неї ставлення?
— Бо ця виставка скандально відома. Археологи усього світу мають до «Платару» серйозні претензії. Я був у Посольстві України в США 2010 року, і там американські археологи протестували проти того, щоб виставлялися ці археологічні матеріали. У Польщі й Угорщині професійні археологи також активно протестували проти їхніх виставок. Бо всі нормальні музеї в світі не приймають речі з нечистим паспортом. Вся археологія, що перебуває в землі, належить державі, українському суспільству. Можна збирати все, що завгодно, але не археологію. До цього в усьому світі ставляться однозначно.
— Але якщо ці речі вже з землі викопані, то чи не правильніше їх купити для колекції, ніж вони будуть втрачені для України, бо підуть за кордон?
— Це хибна позиція. Всі такі зібрання — зазвичай скупка краденого, тобто награбованого в надрах держави. Чорні копачі створюють цілу мережу для цього. Ціни сягають від кількох сотень гривень до кількох десятків а то й сотень тисяч доларів. Але в цій системі обертається і багато фальшивок і підробок. Навіть нові «пекторалі» з’являлися. Одну таку заарештували на кордоні Угорщини й Австрії. Тому коли кажуть, що ці пам’ятки були б втрачені, якщо б їх не купили, то у мене є порівняння. Отже, браконьєр, котрий ловить осетра й їсть його в Україні, — патріот, а той, хто його вивозить за кордон — злочинець? Та найголовніше, що археологічні знахідки вартісні своєю інформацією, а не вмістом коштовних металів. А ті, хто їх збирає, цікавляться здебільшого лише золотом чи сріблом. Тобто, гинуть сторінки нашої історії. А ще ми знаємо, що через Крим до нас надходили фальшиві артефакти, які виготовлялися в Ізраїлі й у Лівані. На нашому антикварному ринку їх продавали, як знайдені в Криму. Й розібратися в цьому дуже важко.
— Але ж є хімічний чи радіовуглецевий аналіз?
— Іноді можна завдяки йому визначити, а іноді — ні. Наприклад, якщо беремо глину з копальні, яку знаємо, то можна зробити аналіз. А якщо ні, то це вже проблема. Роблять підробки й зі старовинного срібного лому. І цю кримінальну систему «Платар» мимовільно підтримує. А Кіровоградський музей, який експонує зараз «Платар», художній. Тож ні директор, ні зберігачі не мають досвіду влаштування археологічних виставок.
— То для правильної археології цінніший глечик із паспортом щодо його походження, ніж старовинна срібна прикраса невідомого походження?
— І для археології, і для правильного розуміння нашої прадавньої історії. Бо глечик може свідчити про переселення народів — звідки й куди вони йшли, де розселилися.
— З того, що ви розповіли, можу виснувати, що археологія взагалі не може бути предметом особистого колекціонування, бо всі пам’ятки, знайдені в землі, належать державі…
— Правильно. Але величезна кількість експонатів вже є на ринку. Вони там опинилися в 1990-ті рр.., коли офіційна археологія ледь животіла. Тоді багаті люди зайнялися викопуванням старожитностей, їхнім перепродажем чи просто колекціонуванням.
— Але ж навіть Віктор Ющенко колекціонує трипільську археологію…
— Так, але у нього тих раритетів… І він весь час звертався за консультацією до Інституту археології. А коли я розкопував фундаменти Михайлівського Златоверхого собору в Києві, то Ющенко влаштовував аукціони, щоб допомогти науковцям. Він ще й не був тоді президентом. І я бачив, як у нього горіли очі, коли брав до рук плінфу, чи старовинні плитки підлоги, шматки фрески. Йому не потрібні були коштовності. Він збирає переважно етнографію, яка легально продається. Це ж пограбовані кургани, чи щось подібне.
— Мрієте про нових Терещенків і Ханенків?
— Чому б ні? Це було б логічно. Зараз держава дає просто мізерні кошти на реставрацію пам’яток, їх ні на що не вистачає. Міністр культури Нищук, коли дізнався про це, то купив за власні кошти сучасний електронний мікроскоп для реставрації меча давньоруської доби, щоб полегшити унікальну роботу реставратора. Але ж є люди, котрі значно більше грошей мають, ніж міністр. Якщо б вони підтримували наші лабораторії, музеї тоді б не було б такого зубожіння науки.
— Чи реально побороти чорну археологію, адже цей промисел процвітає?
— В Єгипті та Румунії зуміли навести лад. В Ізраїлі є відділ охорони спадщини, який очолює генерал Зеєв Ількін. У нього 2 тис. підлеглих, крім музейних працівників. І всі вони стежать за виконанням законодавства щодо збереження культурної спадщини. Але там ще й люди законослухняні. Навіть вікна не мають права поміняти в старих будинках без спеціального дозволу влади.
— В Україні вистачає законів, щоб запобігти чорній археології?
— Не дуже. От наприклад, в степу поліція затримала копачів кургану, навіть відео було зняли. А потім прийшли адвокати, й обвинувачені написали, що копали криницю.
— А хто потрапляє в чорні археологи, адже там без професійних навичок не обійтися?
— Дуже багато колишніх студентів, котрі проходять археологічну практику або просто беруть участь у розкопках. У Китаєвому, наприклад, цілком професійно нелегально розкопують давньоруські кургани. А потім в декого з них починається свербіж, аби щось самому відкопати.
— То чорна археологія переважає через фінансування?
— Звісно, бо в Інституті археології людям навіть на зарплату коштів бракує. Пенсіонери працюють за половину чи чверть ставки. А на офіційні розкопки можуть приходити «ліві» копачі зі своїм спецобладнанням, і міліція їх не дуже спиняє, часом навіть вітається з ними за руку. Корупція все проїла.
Розмовляли Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук, Укрінформ
