Український національний рух в Східній Галичині пройшов складний і тернистий шлях розвитку. З переходом українських земель під владу Австрії, відбулась певна лібералізація у суспільному житті краю.
Зумовлено це було тим, що Австрія в той час переживала епоху так званого “освіченого абсолютизму”. Імператриця Марія-Терезія та її син Йосиф II провели ряд реформ спрямованих на ліквідацію старих феодальних порядків. Основою цих змін були ідеї французьких просвітителів, а самі зміни стали прогресивним явищем того часу.
У 1773 р. Марія-Терезія ліквідувала орден єзуїтів, а єзуїтський колегіум у Львові був перетворений на Львівський університет у складі якого діяв Руський інститут (Studium rutenum), де на філософському і богословському факультетах навчалися українці. А через 3 роки у Львові було засновано греко-католицьку семінарію. Наслідок цих реформ насправді фундаментальний для українського національного руху того часу, адже греко-католицьке духівництво, яке тривалий час зазнавало утисків від католицької конфесії та польської адміністрації, здобуло достатньо прав. І саме священники стали тією новою національною елітою, яка впливала на селян та піднімала рівень їхньої національної свідомості. Зокрема «будителями» галицьких селян стали священник УГКЦ, організатори Руської Трійці – Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. У 1837 вони видали збірку «Русалка Дністрова», яку Іван Франко назвав «явищем наскрізь революційним», адже вона ввела мову галицьких русинів (українців) у літературу і показала, що відмінностей між мовою галичан та наддніпрянських українців немає, а отже вони один народ.
Наступною віхою національного руху стало утворення 2 травня 1848 р Головної Руської Ради у Львові. Це була перша українська політична організація в Галичині, створена на хвилях «весни народів». Головною вимогою ГРР було відокремлення Східної Галичини в окремий український край в Австрійській монархії. Реакція польських шовіністичних кіл не забарилась. Поляки всіляко намагались дискредитувати українців в очах Відня. Зокрема вони стверджували, що ніякого українського народу не існує, а поривання до поділу Галичини є лише прелюдією до приєднання української частини до Росії. Зокрема такими антиукраїнськими діями не гребував намісник краю Голуховський, який стверджував, що до 1848 р. ніякого українського руху взагалі не було, ніхто й про українців нічого не чув, бо це тільки етнос, невіддільна частина польського народу. Знайомий сценарій, чи не так?
Протягом двох років своє діяльності Головна Руська Рада відкрила Народний Дім у Львові, організувала культурно-освітнє товариство «Галицько-Руську Матицю», видавала першу в Галичині українську газету «Зорю Галицьку». Попри те, що з 1851 р. в імперії почалось згортання прогресивних реформ, і діяльність ГРР була припинена, її здобутки стали основою для майбутніх борців. Протягом наступних 30 років відбувалась кристалізація українського руху в протиборстві власне української народовської течії та проросійської москвофільської. Відверто кажучи, поява другої була певною реакцією на ігнорування австрійською владою українських інтересів, та намаганням знайти сильного захисника у вигляді Російської імперії.
В боротьбі народовства та москвофільства, перемогу здобуло перше, що було природним, адже виявляло споконвічне прагнення українського народу до незалежності.
Зрештою в українському політичному русі наприкінці 80-х років визріла необхідність в утворенні справжньої політичної партії. Така партія була утворена 5 жовтня 1890 р. на зборах радикальної інтелігенції у Львові, вона отримала назву Русько - української радикальної партії. Її засновниками були І. Франко, М. Павлик та К. Трильовський. Головними віхами політичної програми партії були боротьба за економічне покращення населення краю на основах соціалізму та підняття свідомості народних мас через літературу, збори, з’їзди, демонстрації тощо. Слід зазначити, що програма з перших днів почала втілюватись життя: по селах масово скликались віча, відбувалась організація селян та робітників, проголошувались гасла політичної та соціальної боротьби силами народу. Партія ставала щораз масовішою.
Визначальним стало видання у 1895 р. книги Юліана Бачинського «Ukraina irredenta». Наскрізним звучання цієї праці є ідея неминучості утворення незалежної Української держави. Зрештою того ж таки 1895 р. програма РУРП була доповнена положенням про необхідність добиватись державної незалежності України. Заяви такого характеру того часу були свідченням якісно нового, державницького етапу українського національного руху.
Наприкінці XIX ст. всередині партії розпочались серйозні дискусії щодо її подальшої діяльності. Зрештою у 1899 р. утворилось ще дві українських партії, засновниками яких були вихідці з РУРП: Українська соціально-демократична партія та Національно-демократична партія. Незважаючи на деякі розбіжності, центральною вимогою всіх трьох партій була ідея незалежності України.
Поряд з власне українськими партіями діяли також ряд польських партій та «Русско-народная партия». Необхідним є зазначити, що діяльність останньої була інспіровано та фінансувалась Москвою. Попри значну зовнішню підтримку ці партії не здобули значної підтримки в населення, адже суперечили його споконвічним прагненням.
Розуміючи неможливість здобуття незалежності на даному етапі, українські партії провадили серйозну діяльність спрямовану на збільшення українського представництва в Австрійському парламенті та Галицькому сеймі. Першим значним успіхом українських партій були вибори до парламенту 1907 р., коли спільно до парламенту було проведено 27 делегатів (22 – НДП, 3 – РУП, 2 – УСДП). Слід зазначити, що більшість наступних виборів відбувались зі значними фальсифікаціями та зловживаннями польських урядовців, проте українські кола продовжували послідовну боротьбу на шляху до здобуття власної незалежної держави.
Підсумовуючи здобутки та невдачі українського руху в Східній Галичині, необхідним є зазначити, що за століття він перетворився з руху народницького та культурного в справжній національний-політичний.
Не перебільшуючи його досягнень, беззаперечним є те, що поставивши перед собою мету – здобуття незалежної держави, лідери українських партій обрали реальні засоби поточної боротьби. Згодом діяльність українців у Австрійському парламенті та Галицькому сеймі, стане неоціненним досвідом при будівництві української держави. Досвідом, якого, на жаль, не мали діячі Наддніпрянської України.
Підготував Юрій Рущишин
