«Про мертвих – добре, або нічого, крім правди». Кажуть, що так насправді виглядає відома сентенція давньогрецького політика і поета Хілона зі Спарти
У парку села Тучин Гощанського району Рівненської області є дві братські могили. Обидві мають статус пам’яток історії та розташовані на одному майданчику.
В одній з них, – більшій, – поховано радянських воїнів, які загинули у боях з німецькими загарбниками. У другій же, як стверджує епітафія на пам’ятнику, поховано «Радянсько-партійний актив, що загинув за Батьківщину у 1944-1948 роках від рук українських націоналістів». Нижче перераховано 14 прізвищ: Чиж І.А., Базян М., Дубич М.Ю., Дроган В.Ф., Баранов Н.Н., Мельник Г.П., Шаповал Н.І., Антонюк А.І., Кузнєцов П.Н., Тивончук А.Л., Житніков С.Г., Ковальчук О.М., Машинский Є.Г., Туринкевич І.Т.
Поза тим, на категорію похованців вказує ще й назва цієї пам’ятки історії: «Братська могила партійно-радянського активу. Жертв українських буржуазних націоналістів.»
Хто ці ж люди і як вони загинули?
З’ясувати це допоможуть архівні документи, передусім, спеціальні повідомлення, доповідні записки, звіти Тучинських районних відділів НКВД-НКГБ-МГБ за 1944-1948 роки, що зберігаються в архіві УСБУ в Рівненській області.
Базян М.М., Дубич М.Ю., Тивончук А.Л., Мощенський Є.Г.
07 вересня 1944 року спецгрупа № 2 Тучинського НКВД, яку очолював Дубич Максим Юхимович, виїхала на операцію до села Рясники Гощанського району Рівненської області, де якраз перебувала боївка СБ «Бондаря».
Підходячи до будинку, в якому згідно з наявними відомостями перебуває боївка, спецгрупа НКВД наштовхнулася на сильний вогонь. Бійці спецгрупи також відкрили вогонь з автоматів, однак змушені були відійти.
Під час відходження боївка СБ почала їх оточувати й обстрілювати з трьох боків. Керівник спецгрупи Дубич підповз до будинку і, кинувши гранату, підпалив його. Вогонь, що охопив будинок, освітив постаті бійців спецгрупи, які тікали.
Два члени спецгрупи прибігли й доповіли співробітникам Тучинського НКВД про те, що сталося. До місця події негайно виїхала оперативна група, яка, прибувши, знайшла тіла загиблих бійців спецгрупи № 2 Тучинського НКВД:
Базяна Михайла Михайловича, уродженця с. Шубків;
Дубича Максима Юхимовича, що очолював спецгрупу № 2, уродженця с. Рясники;
Тивончука Андрія Левковича, уродженця с. Тучин.
Принагідно треба зазначити, що такі спецгрупи органи НКВД формували переважно з колишніх повстанців, що вийшли з повинною або перейшли на бік радянської влади. Чисельний склад таких груп зазвичай був невеликий – до десятка осіб. Про їхню діяльність у «Доповіді про результати боротьби з бандитизмом і ліквідації націоналістичної підпільної організації, проведених Тучинським райвідділом НКВД за період з 1 липня по 1 вересня 1944 року» навіть написали: «Основним методом роботи, що спаралізував діяльність підпільної націоналістичної організації, було зорганізування бойових груп із бандитського елементу.»
«Бандитським елементом» у цій доповіді названо членів ОУН й УПА, тобто представників тієї ж таки «підпільної націоналістичної організації».
Того ж дня, 07.09.1944, у селі Гориньград-II Тучинського району Рівненської області із однієї з осель обстріляно групу працівників керівного складу Тучинського району. Чотирьох з них поранили. Незабаром один з них, директор МТС Мощенський, помер.
На епітафії викарбувано дещо інше прізвище, яке російською мовою виглядає як «Машинский Е.Г.» Схоже, що мова все таки йде про одну й ту ж людину.
Антонюк А.І.
Антонюк Андрій Іванович колись перебував у лавах УПА, звідки втік та перейшов до червоних партизанів. Поза тим, Антонюк А.І. з 1939-го року був агентом НКВД під псевдо «Дубровський».
Після повернення радянської влади Антонюка А.І. призначили директором Шубківського маслозаводу, де він працював до дня загибелі. Десь із червня 1944-го року НКВД відновило з Антонюком А.І. зв’язок, як зі своїм колишнім агентом, а в грудні його вже перевели в резиденти. При цьому Антонюк мав на зв’язку п’ятьох інформаторів, що мешкали у селах Шубків і Гориньград-I Тучинського району. Для особистої охорони начальник районного відділу НКГБ видав йому автомат.
Увечері 11 січня 1945 року, близько 20-ої години, додому до Антонюка, який мешкав у с. Шубків, прийшла група невідомих осіб, привівши з собою десятника Шубківської сільської ради. Група зажадала, щоб Антонюк відчинив двері до хати. Переконавшись, що той двері не відчинить, невідомці зірвали їх. У цей час Антонюк почав стріляти з автомата, а затим сховався у комірчині. Стрілянина тривала ще впродовж деякого часу. Зрештою, пострілами з автомата Антонюка вбито.
Дружину й дитину Антонюка не зачепили. Майна не забрали.
Дроган В.Ф., Шаповал М.І.
18 квітня 1945 року у селі Гориньград-I озброєна група радянсько-партійних працівників числом 10 осіб виконувала господарсько-політичну кампанію. У той час, коли більшість групи залишилася у сільській раді, завідувач районного відділу народної освіти Дроган і завідувач ощадної каси Шаповал вирушили до хуторів, розташованих на віддалі близько кілометра від села. Неподалік хуторів ріс невеликий ліс та пролягали яри.
Десь в обідню пору на хуторі з’явилася група людей чисельністю понад 100 осіб. Виникла стрілянина і Дрогана й Шаповала, либонь, полонили.
Для переслідування групи озброєнців виїхали співробітники районних відділів НКВД й НКГБ, а також винищувальний батальйон. Двічі переслідувачі вступали у бій з цією групою – спочатку у тому ж лісі біля с. Гориньград-I, а вдруге – край Великого Житина. Переслідування тривало до настання темряви.
На місцях боїв опісля знайдено двох убитих повстанців. Наступного дня, прочісуючи хутори і село Гориньград-I, знайдено також тіла Дрогана й Шаповала.
Проте, як зазначив у спеціальному повідомленні начальник Тучинського районного відділу НКВД старший лейтенант держбезпеки Панов, за неуточненими відомостями у перебігу боїв вбито 11 повстанців, і припустив, що, мабуть, не менше й поранено.
Кузнєцов П.Н., Мельник Г.П.
23 червня 1945 року голова Тучинського районного виконавчого комітету Кузнєцов та завідувач земельного відділу Мельник поїхали кіньми з бричкою та конюхом до обласного виконкому в місті Рівне.
Назад з Рівного вони виїхали близько 15-ої години. Повертаючись додому, Кузнєцов і Мельник біля села Гориньград-II звернули з шосе й поїхали польовою дорогою через хутори. Додому вони не повернулися.
Уранці 25.06.1945 групу винищувального батальйону та спецгрупу Тучинського районного відділу НКВД направлено для пошуку зниклих осіб. Оглянувши місцевість на хуторах сіл Гориньград-II та Великий Житин, в одному з порожніх колодязів знайдено тіла Кузнєцова й Мельника.
Ковальчук О.М.
20 січня 1946 року близько 20-ої години на хуторах села Шубків Тучинського району Рівненської області вбито дільничного уповноваженого районного відділу НКВД Ковальчука Олексія Максимовича. Убивство сталося за таких обставин.
Перебуваючи у нетверезому стані, Ковальчук О.М. разом з двома бійцями винищувального батальйону зустрівся на хуторах з двома п’яними старшинами з військового табору Червоної армії. Посварившись між собою, один зі старшин автоматною чергою застрелив Ковальчука О.М.
Чиж І.А.
01 листопада 1946 року до села Коростятин Тучинського району (нині – с. Малинівка) Рівненської області по додаткові хлібопоставки виїхала група у складі голови райвиконкому Чижа Івана Ананійовича, заступника голови райвиконкому Антонюка, уповноваженого міністерства заготовок Торганського, агронома Климчука, розслідувача Прокуратури Дідича і завгоспа райвиконкому Кравчука. Групу озброєно гвинтівками й автоматами. Поза тим, у с. Коростятин була в наявності група винищувального батальйону НКВД чисельністю 22 особи.
Близько 16-ої години на хуторі села Коростятин Чиж, Антонюк, Торганський і Кравчук підійшли до однієї з хат. Коли вони заходили до хати, то їх зустріла господиня і попередила, щоб не заходили. Проте «гості» не зважили на засторогу і, відчинивши двері, помітили трьох осіб, озброєних автоматами. Виникла стрілянина. Чиж зі своїми супутниками кинулися із сіней надвір. Біжучи останнім, Чиж намагався стріляти з автомата, проте йому влучили у спину і смертельно поранили. Решта осіб – Антонюк, Торганський і Кравчук – забігли за хату і звідти стріляли. Згодом Антонюк побіг по допомогу до бійців винищувального батальйону, які перебували на іншому кінці села. Зрештою, затримати невідомців, що перебували у хаті, не вдалося.
Туркеєвич І.Т.
08 січня 1947 року дільничний уповноважений Тучинського районного відділу МВД Туркеєвич Іван Тимошович, виконавши поставлені завдання, залишився у селі Сінне. Напившись, п’яний він пішов до хуторів, що розташовані на віддалі близько двох кілометрів від села. Там, на квартирі в одного з мешканців, ліг спати.
Уночі на квартиру прийшло два чоловіки, одягнені у військову форму та озброєні гвинтівками. Один з них залишився надворі, а другий зайшов усередину, взяв автомат Туркеєвича, розбудив того і наказав йти за ним. Відійшовши від оселі близько 150 метрів, Туркеєвича вбили.
На епітафії викарбувано дещо інше прізвище, яке російською мовою виглядає як «Туринкевич И.Т.» Схоже, що мова все таки йде про одну й ту ж людину.
Житніков С. Г.
14 липня 1947 року група внутрішніх військ МГБ чисельністю 7 осіб виїхала до села Річиця Тучинського району, щоб затримати повстанця Величка Івана Васильовича, псевдо «Явір». Цю чекістсько-військову операцію проводили на підставі наявних агентурних відомостей, а керував нею заступник начальника Тучинського районного відділу МГБ майор Житніков Сергій Григорович, якого щойно у травні 1947-го прислано на Тучинщину працювати на цій посаді.
Під час обшукування у мешканця Річиці Величка Василя Романовича (батько «Явора»), майор Житніков запитав у нього, його дружини Пелагеї Михайлівни та їхнього сина Степана, чи є у них схрон, в якому переховуються повстанці. Ті відповіли, що схрону немає і повстанців не бачили. Затим емгебісти почали обшукувати садибу і виявили у хліві схрон, а на горищі хліва – повстанця «Явора». Хлів оточили.
Житніков запропонував Величкові В.Р., дружині Пелагеї та синові Степану, щоб вони пішли до хліва й запропонували Іванові здатися. Почергово кожен з них заходив досередини, а повертаючись, повідомляв, що там нікого нема. Раптом по бійцях МГБ з хліва відкрито автоматний вогонь, а також підпалено хлів. Унаслідок стрілянини вбито керівника чекістсько-військової операції майора Житнікова С.Г. Повстанцю «Явору» вдалося втекти. Натомість його родину – батька Василя, матір Пелагею, брата Степана – заарештували.
Як зазначено в акті огляду місця події від 15.07.1947, внаслідок збройної сутички спалено два хліви, а на їхньому згарищі знайдено схрон, обгорілі гвинтівкові гільзи, диск до автомата ППШ тощо.
Баранов
О 14 год. 30 хв. 24 жовтня 1947 року начальник Тучинського районного відділу МГБ капітан Краснопьоров відправив до села Малатин оперуповноваженого лейтенанта Баранова, щоб той зібрав свідків і відправив їх до слідчого відділу Управління МГБ.
Із собою Баранов мав узяти бійця винищувальної групи с. Тучин, разом з яким вони мали заїхати до села Мощони, де взяти ще двох-трьох бійців винищувальної групи. Опісля ця група повинна була виконати поставлене завдання. Проте ці вказівки Баранов не виконав і виїхав до Мощон наодинці.
О 17 год. 10 хв. начальник міліції Тучинського районного відділу МВД старший лейтенант Каліченко, який у цей час разом із групою радянсько-партійного активу працював у селі Воронів, знайшов тут тіло Баранова. Зброя і документи були при ньому.
Під час медичного огляду ознак задушення й ушкоджень на тілі не виявлено.
Як зазначив капітан Краснопьоров у пояснювальній записці, «за всіма ознаками смерть настала від паралічу серця.»
Ось такі історії. Варто наголосити, що в архівних документах обставини цих подій викладено суб’єктивно, тобто з точки зору співробітників НКВД-НКГБ-МГБ. У своїх звітах вони зображували повстанців якомога жорстокішими, намагаючись таким чином демонізувати їхній образ і героїзувати себе у боротьбі з ними. З точки ж зору повстанського руху описані події можуть мати дещо інший вигляд, дещо інші обставини.
Іван Мельник
