Українське питання знову серед головних у порядку денному польських політиків. І мова аж ніяк не про російську агресію проти України – польський політикум сконцентрував свою увагу на «проблемі бандеризації» України та її вини за «геноцид поляків». Зокрема, нещодавно найвпливовіший польський політик, голова партії «Право і Справедливість» Ярослав Качинський заявив, що з «Бандерою Україна у Європу не увійде». «Ми не можемо впродовж років погоджуватися, щоб в Україні був культ людей, які вчинили геноцид щодо поляків, – заявив він, додавши, що українці «перевершили німців у жорстокості проти поляків»
Проте аналіз законодавчих актів і першоджерел засвідчує, що називати Волинську трагедію «геноцидом» немає підстав, переконаний юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті Сергій Рябенко. Нижче наведені його аргументи.
22 липня 2016 року польський Сейм ухвалив постанову «Про вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти мешканців ІІ Речі Посполитої у 1943 – 1945 роках». Її підтримали 432 депутати, десятеро утримались, а проти не висловився жоден. Тепер, згідно з офіційною позицією польської держави, події 1943-45 років на Волині визнано геноцидом поляків, вчиненим українцями.
Точніше, винними у злочині геноциду, «вчиненого проти цивільного населення Східних Кресів ІІ Речі Посполитої, відділи Організації Українських Націоналістів (ОУН), Української повстанської армії (УПА), які діяли на цих теренах, а також дивізію СС «Галичина» та інші українські формування, які співпрацювали з німцями. В результаті вчиненого у 1943 – 1945 роках геноциду було вбито понад сто тисяч мешканців ІІ Речі Посполитої, головним чином селян […]. Серед убитих поруч з поляками були також євреї, вірмени, чехи, представники інших національностей, а також українці, які перебували на боці жертв».
На позір видається логічним: злочинці – змішані докупи українські націоналісти та колаборантські формування, жертви – знищене цивільне населення Кресів. Але це тільки на перший погляд. Якщо розглянути цю схему детальніше, побачимо, що в її прокрустове ложе не вкладається чимало важливих фактів.
Почнімо з поняття геноциду
У міжнародних правових актах та кримінальному законодавстві європейських держав є кілька визначень геноциду. Вперше на рівні офіційних документів його зафіксували в жовтні 1945 року. В обвинувальному висновку Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу зазначено, що обвинувачені «[…] вчинили навмисний та систематичний геноцид, тобто винищення расових та національних груп, винищення цивільного населення частини окупованої території з метою знищення певних народів і класів, певних національних, етнічних і релігійних груп, особливо євреїв, поляків і циганів, а також інших».
Наступного року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила резолюцію під назвою «Злочини геноциду», що констатувала: «геноцид означає відмову у визнанні права на існування цілих людських груп, подібно тому, як людиновбивство означає відмову у визнанні права на життя окремих людських істот».
У Конвенції 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього «під геноцидом розуміються наступні дії, які вчинені з метою знищення, повністю або частково, будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої: а) убивство членів такої групи; b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи; с) умисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне її знищення; d) заходи, що розраховані на запобігання дітонародженню у середовищі такої групи; е) примусова передача дітей з однієї людської групи до іншої». Аналогічне визначення міститься у статті 6 Римського статуту міжнародного кримінального суду.
Стаття 118 Кримінального кодексу Республіки Польща визначає геноцид як дії «з метою винищення повністю або частково національної, етнічної, расової, політичної, релігійної групи чи групи з певним світоглядом шляхом убивства або спричинення тяжкої шкоди здоров’ю особи, яка належить до такої групи».
Цього досить, аби визначити ключові ознаки геноциду. Перш за все, це завжди умисна дія. Ті, хто його вчиняють, не лише передбачають наслідки, а й бажають їх настання. Крім того, будь-який злочин геноциду має чітко визначену мету: повне або часткове знищення конкретної національної, етнічної, расової чи релігійної групи.
Наступну ознаку геноциду наводить автор терміну юрист Рафаель Лемкін. За його визначенням, геноцид «має на меті радше означення скоординованого плану різноманітних дій, спрямованих на руйнування найважливіших основ існування національних груп, з метою винищення цих груп як таких».
Грегорі Стентон, президент неурядової організації Genocide Watch, яка є координатором міжнародного Альянсу проти геноциду, виділив іще одну важливу ознаку геноциду – організованість: «Геноцид завжди організований, зазвичай державою, часто з використанням ополчень задля того, аби поставити під сумнів відповідальність держави».
Автори постанови Сейму називають жертвами «геноциду» цивільне населення Східних Кресів ІІ Речі Посполитої (західноукраїнських земель), конкретизуючи, що це були «поляки», «євреї, вірмени, чехи, представники інших національностей, а також українці». Виникає логічне питання: проти якої конкретно національної, етнічної, расової чи релігійної групи був спрямований цей «геноцид»? Адже перераховані вище поляки, євреї, вірмени, чехи, українці та інші національності зі зрозумілих причин не були та не могли бути єдиною національною чи етнічною групою. Не становили вони і якоїсь єдиної релігійної групи, оскільки окремі представники цих народів сповідували різні релігії, від різних течій християнства до юдаїзму, або ж узагалі були атеїстами. Так само не могло бути національною чи етнічною групою «цивільне населення Східних Кресів» або «мешканці ІІ Речі Посполитої», як не був такою, скажімо, активно пропагований комуністичним режимом «радянський народ» чи створений сучасною російською пропагандою «народ Криму» чи «Донбасу».
Отже, самі автори постанови заперечують одну з головних ознак геноциду.
Але припустімо, що жертвами «геноциду» були лише поляки. Тоді виникає наступне запитання: чому територія вчинення «геноциду» обмежується лише Східними Кресами? Адже в сусідніх областях України – Житомирській, Хмельницькій (тоді Кам’янець-Подільській) і Вінницькій – теж було чимало етнічних поляків. Там діяли підпілля ОУН і загони УПА, надто ж «колаборантські формування». Якщо метою українців було винищити поляків, звідки така територіальна вибірковість?
Є проблеми й з умислом. Попри багаторічні пошуки, документальних підтверджень існування в ОУН чи УПА наказу про поголівне винищення поляків не виявлено, а всі «цитати» з нього виявились фальшивками.
Навпаки, відомі на сьогодні документи й матеріали заперечують не лише можливість існування такого наказу, але й наявність прагнення винищити поляків саме як національну групу. Немає жодних указівок про знищення поляків ні в маніфесті Проводу ОУН до українців та інших народів СРСР за грудень 1940 року, ні в постанові ІІ (Краківського) Великого збору ОУН у квітні 1941 року, ні в інструкціях «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» за травень 1941 року.
Навпаки, Провід чітко наголошує, що «ОУН поборює акцію тих польських угрупувань, що змагають до відновлення польської окупації українських земель. Ліквідація протиукраїнських акцій з боку поляків є передумовою унормування взаємин між українською і польською націями».
Немає закликів до знищення поляків як національної групи в постановах Третьої конференції ОУН за лютий 1943 року, Третього Надзвичайного Великого збору ОУН у серпні 1943 року, а також в інших програмних документах ОУН. У заклику Головної команди УПА до українського населення за червень 1943 року хоч і вказується на співпрацю поляків на Волині й Поліссі з німцями та радянськими партизанами, та водночас немає відсутність «ніяких ворожих замірів супроти польського народу та бажаючи й йому здобути для себе Самостійну Національну Державу на своїй етнографічній території»
Ба, більше, звернення ОУН до поляків за липень 1943 року містить заклик до спільної боротьби проти окупантів і констатує, що «ми не хочемо тримати в ярмі нікого з Вас [поляків – С. Р.]. На території української держави залишаться тільки ті з Вас, хто добровільно заявить, що прагне тут залишитися. Ми їм гарантуємо повну свободу, безпеку і однакові права нарівні з усіма громадянами української національності».
У документах нижчого рівня теж не йдеться про знищення поляків саме за етнічною ознакою. Навпаки, у звіті з Володимиро-Горохівської округи на Волині за липень 1943 року прямо зазначено, що «українці мають до поляків претензії не за їхню приналежність до польської нації чи католицької релігії, а за вороже ставлення до українського національного питання і українських визвольних змагань на українських етнографічних територіях». І що антипольська акція проводилась на цій території «проти ворохобних польських елементів», а прихильна до українців частина поляків або залишилася на місцях, або повернулася до своїх осель після отримання запевнення їхньої безпеки з боку українців. «Всі поляки дістали усні і у відповідних відозвах запевнення усіх прав на рівні з українським населенням в заміну за лояльність і співпрацю».
В інструкції за травень 1944 року щодо антипольських акцій на Галичині, з одного боку зазначено, що «акцію по ліквідації в основному найактивнішого провідного елементу та боєздатного (жінок, дітей, стариків не чіпати). По уступленню нім[ецького] війська з даного села, використати цю нагоду до негайної ліквідації всього мужеського елементу від 16 – 60 років життя», однак з іншого наголошено: «не ліквідувати таких [поляків – С. Р.], що кожночасно готові навіть своєю активною боротьбою засвідчити вірність УССД та її владі».
Численні звіти оунівського підпілля та загонів УПА про антипольські акції свідчать, що знищення поляків або польських колоній відбувалося через факти співпраці поляків із німецькими окупантами чи радянськими партизанами проти українського населення. Знищували також членів озброєних груп (комбатантів), які боролися проти українського націоналістичного підпілля, а також мешканців населених пунктів, які слугували базами для радянських партизанів. Про жодне викорінення польського народу на західноукраїнських землях не йшлося.
У версію «геноциду» не вписуються численні спроби представників ОУН і командирів УПА як на локальному, так і на найвищому рівні знайти порозуміння з керівництвом польського підпілля задля спільної боротьби проти німців та СРСР. Такі переговори в різних формах відбувались у 1942-1947 роках неодноразово. Часто в них брали участь люди, які ще нещодавно воювали один проти одного.
Останнє – це скоординованість та організованість тих, хто, на думку польського Сейму, чинив «геноцид». Це відділи ОУН та УПА, дивізія СС «Галичина», а також інші українські формування, які співпрацювали з німцями. Але як ці розмаїті структури могли координувати свої дії? Де був центр прийняття рішень?
Документи польського підпілля, наприклад, приписують перші напади на польські колонії на Рівненщині взимку та навесні 1943 року загонам Тараса Боровця-«Бульби». Бандерівці в цей час тільки розгортали свої збройні структури на цій території. Яким чином Провід ОУН міг організовувати та координувати бульбівські загони й давати їм вказівки? Свідчень про такі вказівки немає в жодних джерелах.
А як Провід ОУН чи командування УПА могло організувати дії дивізії «Галичина», яка, хоч і складалась переважно з етнічних українців, однак підпорядковувалась німецькому командуванню й виконувала його накази, й до квітня 1945 року на її чолі були німці?
Отже, факти заперечують і умисне знищення етнічних поляків саме за їхню національність, і скоординованість дій учасників дій, які польський Сейм називає геноцидом, і організацію таких дій із єдиного центру.
Якби постанову Сейму готували не політики та пропагандисти, а неупереджені дослідники історії, вони не могли б заплющити очі на всі ці факти. Натомість, маємо політичну декларацію, яка за всього свого пафосу та красномовності має небагато спільного з реальністю.
Сергій Рябенко, Юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті, представник України в International Justice for the Co
