У Львові в Центрі міської історії відбулося обговорення тематики документальних та художніх фільмів. Учасники дискусії намагалися з’ясувати, яку роль для споживача відіграє сучасне кіно та чи займається воно подоланням стереотипів, чи ж навпаки - творить нові.
Найяскравішим прикладом творення нових міфів є російський кінематограф, у який вкладають кошти з метою поширення та пропагування цих міфів.
Історик, науковий співробітник Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича, автор статей про історичну пам'ять і політику пам’яті в кіно Василь Расевич зазначив, що свого часу у всіх кінотеатрах висів вислів Леніна: «З усіх видів мистецтва – кіно найцікавіше».
«Звичайно, він не мав на увазі кіно декадентське, а мав на увазі те, що кіно має неймовірний пропагандистський та маніпулятивний потенціал, що ми спостерігаємо і тепер», - сказав він.
Російські фільми, на думку Расевича, вибудовують в уяві росіян стереотипи про українців.
Він наголошує на тому, що позитивних героїв (росіян) зображують, як правило, з антропологічно правильними обличчями, показують благородність персонажу, тоді коли з персонажами українців – усе навпаки.
«Взагалі фізіономістика дуже важлива річ в сучасних російських фільмах та серіалах. Також важливу роль у них відіграють прізвища та імена героїв. Якщо присутній абсолютно негативний типаж, то він буде називатися, наприклад, Ющенко. Або ж прізвище такого антигероя буде співзвучне з реальним персонажем української історії. Зрадники у російських фільмах, як правило, усі мають прізвище із закінченням на «енко». Ці персонажі є дуже добре прописані. Кожен має свою місію», - зазначив Расевич.
Він також додав, що у таких фільмах головною ідеєю є зображення боротьби російської цивілізації та західного світу.
«Західний світ – абсолютно негативний, він постійно плете інтриги проти святої Русі, проти нашої єдності, проти нашої любові, проти нашого майбутнього. Захід – це «іщадіє ада». Цей західний світ дуже просто у них маркується – це католики, поляки, австрійці. Сюди ж вони відносять і галичан. Німці трохи випадають із цього маркування, але випадають для того, щоб показати, що росіяни та німці є на рівних. Це повна нісенітниця і кітч», - зазначив він.
Расевич вважає, що у російських кінострічках можна простежити таке собі розкладання по поличках усіх народів, їхню ієрархію цінностей.
«Найважливіше, що дивлячись кожен із таких фільмів, глядач має зробити для себе висновки, має провести аналогію із сучасністю. Він має побачити сучасну аналогію з Росією у всіх цих персонажах, які ніби є історичними», - зазначив історик.
Він додав, що українці у цьому плані відстають, але лише тому, що вони є бідними.
«Ми не маємо грошей на реалізацію подібних проектів, таких масових і таких дорогих. Якби українці мали гроші, то вони б наплодили не менше подібної продукції. Якщо подивитися на фільми, на які спромігся український кінематограф, наприклад «Залізна сотня», «Атентат», «Нескорений», то побачимо голу пропаганду», - заявив він.
Історик, професор Альбертського університету (Канада) Сергій Єкельчик, який досліджує фільм як засіб передачі інформації та історичні фільми як особливий жанр пост-комуністичної Східної Європи, зазначає, що аналіз таких фільмів варто розпочинати із роздумів над природою жанру, як джерела, який дає нам уявлення про світ та історію.
«Кіно - це специфічний жанр, адже дає людям живу картинку», - зазначив він.
Сергій Єкельчик додав, що глядачу потрібно дистанціюватись і розуміти, що це насправді не розповідь про правду, а лише інтерпретація.
«Література і мистецтво мусять показувати життя людей і вони, фактично, перегукувалися з ідеологіями, які йшли від ХІХ століття, а це радянська версія марксизму та націоналізм, що розвинувся у пострадянських державах. Український націоналізм сьогодення та радянський марксизм мають спільне джерело», - зазначив він.
Як результат, на думку експерта, з’являється пострадянська кінематографічна продукція.
«На жаль, ми маємо ситуацію домінації та переважання російських фільмів, якими бомбардують українського глядача. Фільми ці є часто проблематичні. Ще проблематичніше те, що у них знімаються та над ними працюють велика кількість українського персоналу: акторів, режисерів, операторів. Ці фільми потім проектуються на Україну», - пояснив він.
Сергій Єкельчик зазначив, що у російському кіно, загалом, є кілька стереотипів образу українців.
«Пам’ятаємо приклад російської стрічки «Мы из будущего-2», який був заборонений, але згодом показаний по телебаченню після певних протестів, на яких певна політична сила заробила собі певні політичні бали. Цей фільм, якраз і є із усіма тими негативними стереотипами. І українські актори брали в цьому участь, так Остап Ступка грає там роль очільника відділу ОУН, який п’є горілку та наказує усіх розстріляти чи знищити. Його сину Дмитру Ступці дісталася роль іншого українця – він слабкий, готовий здатися і визнати свою російськість, і під кінець фільму він переходить на російську мову. Цього варто було очікувати, адже так проявилася сутність героя», - пояснив експерт.
Ще одним таким фільмом Сергій Єкельчик вважає фільм «Матч», який свого часу теж викликав певні протести в українському суспільстві.
«В даному випадку найцікавіше те, що російський міф відбувається на території України. Це відроджений радянський міф про «матч смерті», до якого мали бути залучені українські митці. З одного боку є уявлення, що буде розповідь про історію. З іншого боку, там вже є запозичення з Голлівуду, який гарантує стрибок у світ казку. Це ж робиться і в українському національному міфі. Наприклад, Шухевич у фільмі «Нескорений» теж фактично виступає казковим персонажем», - зазначив Сергій Єкельчик.
За його словами, щоб стрічка, чи то документальна, чи то художня, яка заснована на реальних подіях, була об’єктивною, повинно бути або кілька розв’язок, або ж кілька варіантів розвитку подій.
«Це найчесніший спосіб говорити про історію у кіно», - зазначив Сергій Єкельчик.
Василь Расевич переконаний, що кінодокументалістика може бути цікавою, але тільки тоді, коли мова йде про просвітницьку функцію. Як приклад наводить документальні фільми ВВС.
«Ми сидимо в радянській добі. Ми використовуємо абсолютно радянські механізми, бо не можемо сприйняти історію ні як науку, ні як те, що було. Ми її сприймаємо виключно в утилітарному розумінні, навіть в утилітарно-тоталітарному. Ми розуміємо, що історією треба виховувати добрих, безголових патріотів, які завтра поляжуть у війні невідомо за що, за яку державу і за які ідеали. Тому кінодокументалістика, як в Росії так і в Україні, залишається пропагандою. Це не є просвітництво і не є історією», - переконаний Василь Расевич.
Він наголошує, що про маніпулятивність документалістики найяскравіше свідчить російський документальний фільм «Алтарь Победы». Творці фільму представили його, як «щоденник війни». Однак історик знайшов багато неспівпадінь з реальними історичними фактами.
«Закадровий текст та відеоряд у фільмі повністю не збігаються. Диктор розповідає про злочини бандерівців у Західній Україні, а у цей час показують Білорусь. Розказують про колаборацію українців з нацистами, а показують парад у Мінську, де білоруські націоналісти йдуть під гаслом «Гітлер - вызваліцель». Для них це одна, якась чудернацька мова значить українська. Окрім того, у фільмі використовують багато свідчень. Наприклад, ветеран розповідає про те, як закинули розвідника на захід Полісся. Він потрапив до рук бандерівців, які піддавали його тортурам і катуванням. В цей час показують розкидані тіла мертвих. Ветеран розповідає, що бандерівець вистрілив йому просто у медаль за відвагу і вона влізла йому у серці, а потім вони виколупували ту медаль з його тіла. Все це супроводжується сльозами на очах ветерана. Треба бути дурнем, щоб думати наче диверсанта засилають при повному параді з усіма орденами та медалями!», - розповів Василь Расевич.
За його словами, така кінодокументалістика є масова. Він зазначив, що і в російській документалістиці, і в українській частими є маніпуляції.
Як зазначив Сергій Єкельчик, зараз у російському артхаусі зароджується цікава кінематографічна лінія, яка є відповіддю стереотипам та допомагає їх подолати.
«У кіно про війну потрібен новий погляд. Питання про те, хто переміг, знімуть лише тоді, коли покажуть страждання цивільного населення», - зазначив Сергій Єкельчик.
Наразі він радить глядачам навчитися відфільтровувати інформацію та розрізняти міфи та стереотипи, які йому намагаються через призму цих фільмів нав’язати.
Фото - chasipodii.net
