Слухай онлайн
Історія

17 липня - день народження відомого мандрівника і етнографа Миколи Миклухо-Маклая

У всіх довідниках та енциклопедіях навпроти його прізвища стоїть «великий російський антрополог і мандрівник». Він і справді був громадянином Російської імперії, хоча в його жилах текла польська, німецька і козацька кров. Він відкрив для всього світу невідомі землі і невідомі народи Океанії, але помер у злиднях у Петербурзі, надиктовуючи другий том записок про свої подорожі. І лише зараз стає відомо, що дивне прізвище Миклухо-Маклай походить від двох українських слів: Макуха і Махлай.

Пра-пра-правнук Тараса Бульби

За однією із версій, рід Миклухо-Маклая веде свій початок від польського воїна, шотландського барона Мікаеля Маклея, який потрапив у полон до Богдана Хмельницького в битві при Жовтих водах у 1646 році. Однак, історик Ігор Сюндюков, спираючись на спогади самого Маклая та нариси французького вченого Габрієля Моно, який мав кілька тривалих бесід із відомим вченим, розповідає іншу історію.

Предки відомого антрополога були відважними козаками і мали прізвище Макуха. Один із них, Охрім Макуха, був курінним отаманом Війська Запорозького. У нього було три сини – Омелько, Назар і Хома. Саме середній син під час облоги однієї з польських фортець, закохавшись у красуню-полячку, зрадив своїх товаришів, за що був скараний насмерть власним батьком. Цікаво, що рідний дядько Миклухо-Маклая,  Григорій Ілліч, у 1824-1828 році навчався в Ніжинській гімназії і товаришував із Миколою Гоголем. До кінця життя вчений був переконаний, що один із найдраматичніших епізодів «Тараса Бульби» списано з їхньої родинної легенди.

Правнук Охріма Макухи, прапрадід Миколи Миколайовича Степан Макуха теж був завзятий козарлюга. Саме він в 1788 році під час російсько-турецької війни першим увірвався до Очакова. За це та інші військові подвиги йому було «жалувано» дворянський титул. Коли оформлялися папери, Степан Макуха вирішив «облагородити» своє прізвище і перетворився на Миклуху, а давнє козацьке прізвисько Махлай («недотепа» чи «клаповухий») стало Маклаєм.

Батько вченого, Микола Ілліч вважався дворянином Стародубського повіту Чернігівської губернії, але, оскільки ні грошей, ні землі у них не було, то «дворяни» Миклухо-Маклаї змушені були  добувати засоби для проживання армійською чи чиновницькою службою. Микола Ілліч був інженером на залізниці, значна частина полотна на відрізку Москва-Петербург – справа його рук. Тут же, на Новгородчині, у селі Рождественське 17 липня 1846 року народився майбутній мандрівник. Пізніше інженер-капітан Миклухо-Маклай став першим начальником Петербурзької залізничної станції та вокзалу, а за рік до смерті його звільнили з посади і ледь не арештували за те, що він послав 150 рублів на заслання Тарасові Шевченку.

Від морських губок до черепів аборигенів

Коли помер батько, Миколі було одинадцять років. Після закінчення гімназії він у 1863 році вступає до Петербурзького університету на фізико-математичний факультет, але через рік за участь у студентських акціях його відраховують без права вступу у вищі навчальні заклади Російської імперії. Маклай змушений був шукати щастя у Європі, де слухав лекції на філософському факультеті Гейдельберзького університету в Німеччині, студіював медицину в Лейпцигу, а згодом став одним із улюблених учнів відомого природничника Ернста Геккеля в університетському містечку Йєні. Саме Геккель у 1866 році взяв із собою двадцятирічного Миколу в його першу наукову подорож.

1/2

А починав Миклухо-Маклай як дослідник океанічних губок, ракоподібних та інших морських мешканців. Саме він відкрив подібність губок, знайдених на дні Байкала, із морськими губками Тихого океану. «Це залишки морської фауни, що населяла колись велике Азіатське море», - писав він у одній із перших  наукових праць.

Маклай став свідком відкриття Суецького каналу, який спростив шлях із Європи до Індійського океану. Перевдягнувшись мусульманином, він досягнув берегів Червоного моря. Тоді ж він стає свідком знущання работорговців над «живим товаром» і починає збирати матеріали про работоргівлю в Єгипті. Можливо саме це і підштовхнуло його потім до справи всього його життя – вивчення традицій і культур малих народів Африки, Азії та Океанії, які жили ще первісним життям.

Кінець ХІХ століття знаменувався великим інтересом до наукових відкриттів, особливо що стосувалося нових земель Африки та Океанії. А паралельно – не меншим інтересом до цих відкриттів підприємливих колонізаторів, що уже підраховували, які прибутки вони матимуть із родовищ алмазів Африканського континенту чи кавових плантацій Індії. Ще одним джерелом прибутків були місцеві мешканці, яких «цивілізовані» колонізатори масово продавали в рабство, а свої дії виправдовували «науковим» обґрунтуванням про «неповноцінність» народів, що жили первісним укладом. Для цього розроблялися теорії про людей з довгими і короткими черепами, стверджувалося, що у аборигенів волосся росте не рівно, а кущиками, шукалися інші формальні ознаки «недолюдей». В ті часи базари Європи були переповнені аборигенами з певними фізичними вадами, яких показували в зоопарках за гроші як наочне підтвердження прав колонізаторів на захоплення земель.

В цей час Маклай знайомиться із відомим російським академіком Карлом Бером, який захоплювався антропометричними дослідженнями первісних народів. Спілкування з ученим і його висновки, які багато в чому спростовували «колонізаторські теорії» додало молодому науковцю бажання ближче познайомитися з представниками малих народів. І в жовтні 1870 року він добивається дозволу на експедицію до берегів Нової Гвінеї. Із потрібних на експедицію 5 тисяч рублів Російське географічне товариство виділяє лише 1350. Решта коштів дає мама дослідника, Катерина Семенівна, продавши цінні папери та заклавши деяке майно.

Людина з місяця

Так його назвали аборигени затоки Астролябії, де у вересні 1871 року кинув якір корвет «Витязь». Перші зустрічі з папуасами підтвердили, що первісний народ не настільки агресивний і на товариське ставлення відповідає тим же. Одна з перших сутичок Миклухо-Маклая з аборигенами завершилася тим, що у відповідь на загрозливе погойдування списами та свист стріл над вухом він... роззувся і ліг спати на солом’яному маті, що приніс із собою. Коли прокинувся, то побачив, що аборигени покидали списи і з зацікавленнями розглядають його, оточивши колом. Порозуміння було знайдене. А звання «людина з місяця» він отримав після того, як аборигени побачили в дощ над його хижкою дивне світло (Микола Миколайович якраз вполював невідомий вид папуги і, щоб краще його дослідити, запалив бікфордів шнур).

Миклухо-Маклай тричі приїжджав на Берег Маклая, як позначилося на карті це місце. Він досконало вивчив мову і звичаї туземців, привіз і посадив багато нових фруктових дерев і овочевих культур, а в останній приїзд навіть привіз кілька корів і бика, яких тут ніколи не бачили. Він довів, що серед аборигенів зустрічаються люди як із довгими, так із короткими черепами, а волосся в них росте рівномірно, як і в європейців, чим вщент розбив усі «колонізаторські» теорії про походження людини. Більше того, він зустрів у деяких аборигенів так звану «монгольську складку»,  хоча нога монголоїда ніколи не ступала на ці землі. Маклай лікував аборигенів, допомагав їм у всьому, чим заслужив великої поваги серед місцевого населення. Він відкрив, що папуаси розбиралися в топографії та орієнтувалися по зорях – принаймні багато з них могли викласти на піску досить детальні карти навколишніх островів.

Крім папуасів Нової Гвінеї Миклухо-Маклай детально описав «лісових людей» Меланезії та негритосів, що мешкали в філіпінських лісах. Останні мали темну шкіру і невеликий зріст – 1 метр 44 см (власне, іспанське «негритос» і означає «маленький негр»). Дослідження показали їхню спорідненість із папуасами, а значить – і з іншими представниками людського суспільства.

У своїх подорожах Маклай раз-по-раз стикався із варварським ставленням колонізаторів до місцевих мешканців. У 1877 році він виступив із пропозицією заснувати в Океанії особливі станції міжнародного захисту темношкірих народів. Хоча ця ініціатива так і лишилася гласом волаючого в пустелі: колоністи в погоні за наживою мало звертали увагу на таку дрібничку, як корінне населення.

«Маклаю відмовити»

Мандри і несприятливий клімат підірвали здоров’я дослідника. У 1878 році він поселяється в Австралії, щоб підлікуватися від лихоманки та невралгії, приступи яких стають нестерпними. Але й тут він не припиняє своїх досліджень, засновуючи біля Сіднея біологічну станцію. Тут він зустрічає дочку колишнього губернатора Нового Південного Уельса Маргарет Робертсон, яка згодом стає його дружиною.

На той час світова слава Миклухо-Маклая була незмірною. Як незмірними були і його борги. Про нього писали найвідоміші наукові журнали світу, і в той же час його унікальні колекції були закладені у лихварів, і викупити їх не було жодної змоги (частина цих колекцій, як і наукових записок вченого через це були втрачені назавжди). У пошуках підтримки вчений вирушає до Петербурга.

1 жовтня 1882 року Миклухо-Маклай виступив на засіданні Російського географічного товариства. Після доповіді, яку всі слухали, затамувавши подих, секретар товариства Семенов-Тянь-Шанський пообіцяв, що він буде добиватися коштів на публікацію наукових праць великого дослідника. Про те, щоб виділити гроші на погашення боргів, лікування і продовження досліджень, не йшлося. Та й ця обіцянка виявилася порожньою – незабаром учений отримав офіційну відповідь, в якій значилося: «На жаль, Товариство поставлене перед повною неможливістю надати необхідну допомогу як через нестачу власних коштів, так і через те, що предмети досліджень Миклухо-Маклая не входять безпосередньо в коло діяльності Географічного товариства, що точно визначене його статутом і обмежене тільки вивченням вітчизни та суміжних країн». Пізніше дослідження Маклая використають німецькі «спеціалісти» для колонізації відкритих ним земель.

Микола Миколайович іще встиг провідати матір і брата в Києві. А тоді востаннє вирушає на Берег Маклая, потім – в Австралію. Він шукає скрізь підтримки, намагається підняти суспільство на захист малих народів, але сили вже не ті. Неймовірними зусиллями він добивається дозволу на відкриття етнографічної виставки в Москві. Він іще мріє побувати на Лазуровому березі, знаходяться навіть добровольці, готові розділити з ним цю експедицію, але від Олександра ІІІ приходить резолюція: «Вважати справу остаточно завершеною; Миклухо-Маклаю відмовити». Його станція в Сінгапурі закривається через те, що дехто із товстосумів захотів там облаштувати стоянку для суден, частина безцінних рукописів гине у вогні під час пожежі в будиночку вченого. Все, що вдається врятувати, Маклай перевозить до Петербурга, де, змагаючись із приступами хвороби, він підсумовує свої дослідження. Коли сили остаточно полишають ученого, він продовжує по вісім годин в день диктувати.

14 квітня 1888 року серце вченого зупинилося. Поховали його скромно на Волківському кладовищі. На похоронах був присутній брат Михайло, геолог, дослідник Полісся.

Джерело: УІНП

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...

");