Слухай онлайн
Історія

Баличі - село серед ставків

Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
Фото - проект Локальна Історія.
1/7
Рання осінь погідна і ласкава. У ці дні ранньої осені прозоре гаряче повітря ще бринить над дорогою, змінюючи обриси, лінії і смисли. Усе видається химернішим і красивішим, ніж є насправді. Наче природа бавиться з уявою людей, фантазує і дивує сама себе. Неймовірні дні. Щедрі і легкі. Саме в такий час хочеться пуститись в подорож. От хоча б в село Баличі, що знаходиться між Мостиськами на Львівщині і українсько-польським кордоном.

Щоправда, вибираючись в дорогу, треба запастись терплячістю і приготуватись до тривалої мандрівки маршруткою. Доведеться їхати через Городок, Мостиська, Шегині і аж тоді до села. Є ближча дорога - через Тщенець, але тут хіба джипом їхати, чи ровером. У негоду вона непроїзна. Та попри труднощі добирання, у Баличі варто навідатись.

Історія поселення дуже давня, подейкують, що спершу тут оселились полонені ятвяги і мадяри за часів Данила Галицького. А ще до них тут господарювали полонені печеніги. За час перебування в Балицькому, я не зустрів жодного угорця, ятвяга чи полоненого печеніга. Тому стверджувати, що вони тут жили напевно не можу. Тим часом перша згадка про село - з 1400 року. У нас не кожне місто має таку давню історію. 

Село величеньке і дуже мальовниче: знаходиться поміж горбами в долині. У Баличах багато різної величини ставків і ставочків. Ще не бачив сіл з такою великою кількістю водойм. Це при тому, що у селі навіть річки нема - жебонить маленький потічок, в якому барбаються численні качки. Два найбільші ставки знаходяться в самому центрі села. Над ними височить церква Різдва Пресвятої Богородиці, зведена у 1907 році. Майстри якраз перекривали дах на бані - міняли стару бляху на сяючу “золоту”. Поруч цікава двоповерхова мурована дзвіниця і невеликий цвинтар із старовинними пам’ятниками.

Село задбане: велика відремонтована школа, побудована ще до війни, оновлений Народний дім, шмат доброї асфальтівки. Але добра дорога чомусь лише посеред Баличів. Якимсь дивом на виїзді з обох кінців вона несподівано закінчується. Або гроші скінчились, або майстри на заробітки виїхали, або ще якась прикрість сталась, але похвалитись доброю дорогою може лише головна вулиця, та й то не вся.

Старенькі традиційні галицькі садиби межуть із сучасними “палацами” в ядучих кольорах “снєжки”. Садки, городи, ставки - усе свідчить про те, що люди тут працьовиті та охайні, дають собі раду з господаркою. 

Баличі довжелезні - з одного краю села до іншого є добрий шмат дороги. Тому й ділиться аж на 3 дільниці: Гору, Долину та Сущину. Найкраще село виглядає з Гори. Не гірше й з іншого кінця - Сущини. Видершись на узвишшя, увінчане фіґурою Матінки Божої (1816 р.), аж рота відкриваєш від краси: село тягнеться вервицею через всю долину, впираючись у зелену гору. А довкруж, аж до виднокраю, стеляться різнобарвними рушниками хвилясті пагорби. За одним з них видніється гостра голка костельного шпиля в Тщенці. Здається, що так близько, а насправді до нього треба добряче натрудити ноги.

Натішившись пейзажами та назбиравши з десяток горіхів, сів собі за столиком біля крамнички на Сущині.
- Чуєте, а купіть в мене горіх. За п’ять гривень! - простягнуло до мене долоню біляве дівчисько восьми літ, яке сиділо за сусіднім столиком. У руці тримала горіх, схожий на мозок одного з політиків, величиною з мій кулак. Дівча в торбі мала з десяток таких велетнів. - То що, не купите?

- Ні, - кажу, ошелешений наполеглевістю підприємливої дитини.

- Ясно. Ви свої маєте. А купіть в мене капелюха! Гарний! - мала показала мені хіпстерський дівочий капелюшок і сіточку. Я собі уявив, як я в ньому простую селом і засміявся. Живим би парубки не випустили.

- Ну, як хочете.

Мала натягла на біляву голівку капелюшка, блиснула блакитним оком і почимчикувала вулицею. Лиш вона пішла, до мене прибився рудий песик з веселим лицем. Саме лицем, бо мордою це миле личко назвати не можна. Як виявилось, його звали Топчик. Поділився з ним канапкою. Мудрий пес хапливо з’їв сало і вилизав гірчицю. Очевидно хліб мав їсти я, бо Топчик його не чіпав. З якими щедрими та підриємливими баличівцями мені пощастило познайомитись! Але я не жалкую. Попри те, що не зустрів жодного полоненого печеніга. Або бодай янвяга.

Надвечір’я серпанковим шаликом накривало село, втомлене сонце горнулось до землі, стишилась зграя дроздів на осокорі, а мені не хотілось полишати затишні Баличі. Дарма я того капелюшка не купив. Мав би шанс залишитись...

Богдан Волошин, проект Локальна Історія.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...