Григорій Ґалаґан походив із старовинного козацько-старшинського роду Ґалаґанів. Навчався на юридичному факультету Петербурзького університету. Повернувшись у Сокиринці, в своїх маєтках за короткий термін перейшов на нові форми господарювання, збільшуючи їхню рентабельність. Що було надзвичайною рідкістю для періоду глибокої кризи поміщицьких господарств.
Якщо на початку Григорій Ґалаґан мало чим відрізнявся від інших поміщиків, то під впливом домашнього наставника, відомого суспільного діяча Федора Чижова, який готував юнака до вступу в університет і дружні стосунки з яким зав’язалися на все життя, з розбещеного оточенням поміщика-панича поступово сформувалася особистість із чіткою життєвою позицією. Послідовно захищав права селянства, через що мав чимало конфліктів з місцевими поміщиками. Активно виступав за скасування кріпацтва і повне звільнення селян, входив до «редакційної колегії», яка працювала над підготовкою селянської реформи 1861-го. Свого кріпака, сліпого бандуриста Остапа Вересая, не лише відпустив на волю, але й влаштував виступи у Києві та Петербурзі, підтримував фінансово.
Василь Серебряков. Портрет Григорія Галагана. Фото:pinterest
Був особисто знайомий і листувався з Михайлом Максимовичем, Пантелеймоном Кулішем, Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим. Матеріально допомагав Тарасу Шевченку, фінансував видання його книг.
Страшним ударом для Григорія Павловича стала смерть від тифу в 1869-му єдиного сина 16-річного Павла, через що згасла чоловіча лінія роду. Аби увічнити пам’ять про сина, заснував у Києві колегію Павла Ґалаґана (1871), яка мала готувати юнаків різного стану «з недостатніми матеріальними засобами» до вступу в університет. Григорій Ґалаґан пожертвував у фонд навчального закладу мільйон карбованців і придбав два будинки з флігелями. У промові на відкритті він зазначив: «Нам залишалося одне з двох: або віддатися цілковитій і безкінечній печалі, котрої, поза сумнівом, воліла душа, або, зжившися з печаллю, прагнути того, щоб наш бідолашний син продовжував жити в інших, у своїх ближніх і для своїх ближніх. Ми обрали останнє…».
Колегія Павла Галагана. Фото:galinfo
За його фінансової підтримки відкрито гімназію в Прилуках (1874), ремісничі училища в Ічнянському і Прилуцькому повітах, цілий ряд народних шкіл. Матеріально підтримував журнал «Київська старовина» та інші українські видання.
У 1871-му заснував у рідному селі перше в Україні ощадно-позичкове товариство для боротьби з неврожаями. Очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1873-1875), з якого вийшов у 1876-му, на знак протесту проти Емського указу.
Ще в юні роки, повернувшись у рідні краї з Петербургу, Григорій Ґалаґан занотував у щоденнику: «Я не можу описати те приємне почуття, яким я володів, увійшовши в церкву і побачивши, що я з нову перебуваю з мирними моїми співвітчизниками, які (і чоловіки, і жінки) так прекрасні!».
Автор цінних наукових фольклорних і етнографічних праць. Один із засновників Київської міської публічної бібліотеки (нині Національна парламентська бібліотека України).
Помер 25 вересня 1888-го в Сокиринцях.
