Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Слухай онлайн
Cуспільство  |  Культура

Андрій Дрозда: наш Львів звучить українською

Львівський журналіст Андрій Дрозда в проєкті #ВідвертаРозмова_з про особливості мовного питання в Україні, та діяльність “Useful idiots”.
Львівський журналіст Андрій Дрозда

Андрію, хочу обговорити з тобою сьогодні дві теми, кожна з яких, як зазвичай зараз кажуть, “не на часі”. Для початку мовне питання, яке знову гостро постає, зокрема, у Львові, зважаючи на велику кількість внутрішньо переміщених осіб зі сходу України, де зараз тривають активні бойові дії.

Мовну тему зачіпають через зрушення суспільних пластів. Під тиском війни мільйони людей змушені переїжджати зі своїх міст. Відбувається вимушене велике переселення українців. Ми ще не знаємо, якими будуть довготривалі наслідки цього процесу. Не знаємо, скільки людей повернеться у свої міста, які можуть взагалі перестати існувати або перебувати у процесі тривалої відбудови. 

Маємо розуміти, що для вимушених переселенців це величезна травма, шок та життєве випробування, яке назавжди змінить їх життєву траєкторію. Відповідно це також вплине і на курс нашої країни. Дійсно є величезне змішання демографічних шарів. Відбувся історичний зсув. Ці всі події значною мірою змінять Україну. І лінгвістично та демографічно зокрема.

Зважаючи на такі обставини, нам не можна керуватись швидкоплинними емоціями, які нас переповнюють.  Маємо розуміти, як саме наші слова, емоції чи вчинки працюють в історичній перспективі.

Зокрема я маю на увазі українців, які переїхали зараз до Львова та отримують свій перший досвід комунікації з місцевими. Деякі переселенці залишаться і самі стануть новими львів’янами. Так само як колись став кожен з нас, чи наші батьки та діди. Ми ж знаємо, як змінювалася демографія Львова впродовж історії. Найбільших змін вона зазнала в період після 1944 року, коли поляків виселили, євреїв переважно знищили, українців була меншість. Місто заселили спочатку так звані “асвабадітєлі”. Зі спогадів львів'ян того періоду відомо, що Львів на десятки років був переважно російськомовним. Здавалося, що все втрачено, але місто вдалося українізувати навіть у такі важкі часи і то без політики українізації.

Відбулося це завдяки переселенню до міста значної частини “нових львів’ян” – українців із навколишніх сіл і містечок, які приїхали працювати на заводах і фабриках. Відтоді Львів – найбільше україномовне місто світу. Ми донині зберігаємо цю місію, тож багато львів’ян сприймають російськомість як фактор загрози. Це інстинктивне відчуття, імпульс. Адже люди розрізняють своїх та чужих так само, як і всі живі істоти.  У пізнанні світу ми використовуємо принцип “бінарних опозицій”, а “свій/чужий” – це одна з найважливіших категорій..

Спочатку ми звертаємо увагу на зовнішність, а майже одразу на мовлення. А часом саме мовні особливості першими привертають нашу увагу, а вже далі ми придивляємося до людини. Так працюють наші інстинкти і наш досвід. Якщо носії певної мови були нашими ворогами в минулому, то цю обставину ігнорувати не варто.

Водночас “чужий” не завжди означає ворожий. Насамперед це – інший. Однак перше враження миттєве, коли часу розбиратися нема. Людина говорить російською мовою, отже вона може бути ворогом або ж працювати на нього.

І як нам цей процес ідентифікації та сприйняття пом’якшити?

Цей процес можна пом’якшити нагадуванням собі, що Україна десятки років була і поки ще залишається двомовною. Останнім часом ми успішно зміщували це мовне протистояння на користь української. Сьогодні у нас працює мовна політика, що може нас трохи заспокоїти, але в жодному разі не приспати нашої пильності.

Ми впевнені, що ми виграємо війну з росією. Неодмінно переможемо і в боротьбі за українську Україну. Просто це друге завдання не вирішується пострілами у свого співрозмовника, адже стріляти можна і словом. Не можна посилати російськомовного українця “за російським воєнним кораблем”. Переселенці, які прибули на захід нашої держави в Івано-Франківськ, Львів чи Тернопіль можуть вже внутрішньо готуватися до переходу на українську мову. Важливо це бажання в них підсилити, а не агресивно одразу “прибити мокрим рядном” і відлякати людину.

Можна запрошувати людину до переходу на українську мову: “Будь ласка, розмовляйте українською”. Якщо ж у відповідь отримаємо агресивну реакцію, тоді можемо робити якісь інші висновки. Але в жодному разі не потрібно завалювати соцмережі своїм обуренням та використовувати епітети, які зокрема вживає Ірина Фаріон про “москворотих”. Це принижує, демотивує та відлякує людей, які і так переважно перебувають в складному становищі.

Якщо ми себе поставимо на місце пересічного українського переселенця, то він міг втратити все і перебуває в стані стресу. Людина не знає, чи повернеться взагалі додому. Тож ми маємо допомагати, а не атакувати.

Як ти ставишся до різноманітних мовних курсів?

Мовні курси мають бути добровільними. І ми маємо створити таку можливість. 

У Львові виникли чудові  ініціативи познайомити переселенців з містом через екскурсії, спільні прогулянки, виставки та інші культурні заходи. Важливо, що ці екскурсії проводять українською, адже мова не лише має утилітарну функцію комунікації. Як писав філософ Мартін Гайдеґер: “Мова це дім буття”.  Вона виконує когнітивну функцію пізнання світу. А Львів звучить українською, ми його українською структуруємо, називаємо, описуємо.

Але є люди, які не можуть сприйняти український Львів.

Так, у нас була російська діаспора “асвабадітєлєй”, яка впродовж пів століття принципово української мови не хотіла вчити. Таких людей було порівняно небагато, але через свою нехіть до української мови вони були видимими та дратували тим, що не хочуть прийняти суспільство в якому живуть, а хочуть нав’язати йому свою волю. Путінізм робить те саме. Це поведінка агресивного колонізатора, який вважає себе вищим та сильнішим за інших і, зокрема, через мову хоче нав’язати свою позицію. 

Наше ставлення до мовного питання має бути спрямованим у майбутнє. Якою мовою українці будуть спілкуватися через одне покоління? Ми маємо створювати умови вже сьогодні. І дуже важливо вивчати домінантні світові мови. Це розширює інструментарій для комунікації зі світом.

Ми говоримо про остаточне розходження з російською культурою в майбутньому?

Ми часто від так званих “хороших”, ліберальних росіян чуємо доволі небезпечну тезу, що після поразки путінізму Київ стане центром нового російськомовного світу, де буде процвітати російськомовна культура. Це безглузда і безперспективна теза, яку не можна приймати в жодному разі. 

На росії немає сучасних технологій, її культура мертва, звідти тікають усі інтелектуали. Вони довели свою неспроможність змінити суспільство, яке залишилося агресивним та непродуктивним. Росіяни тільки й можуть, що тільки красти пральні машини з українських помешкань. Для чого нам інтегруватися зі світом, який на нас напав, вбиває нас, а до того ж став абсолютним банкрутом і в економічному і в інтелектуальному сенсі? Для чого ставати центром світового зла, яке хоче себе відновити в новій формі та вдавати з себе доброго, ліберального та прозахідного? Росія і її агресія є частиною ментальності, від якої нам прийдеться боронитися ще дуже довго.

Саме тому, теза, що ми в Україні маємо дати можливість росіянам створити свій новий центр, чи то в Києві, чи в Харкові, чи Одесі – це пряма загроза для безпеки України, для нашого нового державницького та цивілізаційного проекту.

Нам необхідна глибока дерусифікація України. Зокрема на рівні, що стосується назв вулиць, пам’ятників, топоніміки, бібліотек та шкільних програм, програмного продукту, який ми споживаємо через освіту і культуру загалом.

Війна – це передусім біль, трагедія і смерть. Водночас вона розчищає простір для нового життя. На випаленому полі завжди проросте щось нове. І як би це не звучало, смерть розчищає простір для нового життя. Ми збудуємо нову країну, навіть на тих згарищах на сході та півдні України, які ми зараз отримали.

Ок. З питанням мови ми частково розібрались. Хочу ще обговорити тему наших біженців в Європі, та їх вплив на імідж України. Адже знову ж таки в соцмережах, та в західних ЗМІ, ми стикаємось з інформацією, про не завжди проукраїнську поведінку наших співгромадян, які знайшли свій притулок в країнах ЄС. 

Передусім  хотілось би подякувати тим країнам, які відгукнулися і прийняли мільйони наших людей. Європа ще не знала такої міграційної кризи.  

На щастя, українські біженці які їдуть в ЄС, ментально близькі до європейського світу. І європейці сприймають цю близькість, незалежно від політичних поглядів та ілюзій 
приїжджих українців.

Багато наших людей взагалі стверджували, що вони перебувають у просторі “поза політикою”, що це політики сварять народи між собою. Василь Ломаченко є яскравим прикладом такого українця: “Всє ми братья”, – він сприйняв цей “мислевірус”, який був насаджений нам через російську мову, як інструмент формування світогляду. Не буду заперечувати, що таких українців було багато, зокрема і в тих містах які зараз потерпають від війни. 

Зараз ці люди опинилися в зовсім іншому світі, де може до цього жодного разу і не були. Треба розуміти, що це навіть не вони говорять, а ними промовляють ті “мислевіруси”, які були закладені в них через російську пропаганду. Через Толіка Шарія, через Скабєєву, через всяких блогерів, яких вони споживали. І які тепер говорять ними і замість них. Тому дерусифікація чимось нагадує процес екзорцизму, вигнання демона з людини.

Отож деякі біженці з України транслюють меседжі, які ніколи в житті не перевіряли емпірично. Вони їх багато років слухали, а коли прилетіли снаряди та бомби, то ця пропаганда почала вириватися з них як спосіб пояснення війни.

Наскільки ці люди можуть бути шкідливими? Є такий термін “useful idiot” – корисний ідіот, який колись вигадав соратник Леніна, львів’янин за народженням Карл Радек. Цей термін вживали чекісти на позначення тих західних людей, які симпатизували совєцькому союзу та сталінізму. До прикладу, нобелівський лавреат Бернард Шоу, чи французький філософ Сартр, який приїжджав з лекціями до Львова, симпатизували Сталіну, російським комуністам і більшовикам. Західні інтелектуали нерідко ставали інструментами чиєїсь пропаганди. Що вже дивуватися звичайним громадянам, які все життя були “поза політикою”, яких цікавили приземлені речі: матеріальний стан, рівень життя, куди поїхати відпочивати, куди віддати дітей вчитися… Аж ось раптом велика політика і війна постукали в їхні двері. Не дивно, що люди у момент стресу і шоку починають транслювати те, що вони довгий час споживали.

На щастя, сьогодні наративи російської пропаганди втрачають свій вплив на Заході. Все-таки багато європейських країн усвідомили, як саме працює російська пропаганда. Вони тепер закривають ці канали, виганяють російських агентів впливу. Припускаю, що європейці загалом розуміють, чому деякі українці можуть транслювати російські наративи, адже були під впливом ворожої матриці. Отож треба це сприймати, як симптом хвороби “русского міра” та “рашизму”, який вразив метастазами і деяких наших громадян. На черзі тривала терапія.

У сучасному світі громадянство та ідентичність це особистий вибір кожного. Водночас ми живемо у національній державі. Сучасний інклюзивний націоналізм теж передбачає вибір: ти хочеш бути українцем чи ні. Маємо безліч прикладів людей різного етнічного походження, які обрали бути українцями. 

Коли ми вимагаємо тотальної активності від наших біженців на Заході, то маємо не забувати, що завжди існує суспільства, яка на це не здатна. Деякі люди прагнуть просто перечекати важкі часи. Не кожен біженець може бути медійно чи громадсько активним. Нам хочеться, щоб всі ці наші люди величезними натовпами виходили на площі Берліна, Праги, Парижа і тиснули на уряди цих країн. Наразі виходять десятками тисяч і це дуже добрий показник. Ми впливаємо і перемагаємо у Європі.

На твою думку, чи варто взагалі зараз підіймати та обговорювати дражливі для суспільства теми?

Їх рано чи пізно все одно прийдеться між собою обговорювати. Важливо ці питання не порушувати саме в провокативному руслі. 

У багатьох наших публіцистів чи політиків виникають меседжі, що схід і південь України самі накликали на себе чи навіть заслужили снаряди та бомби, бо хотіли “руского міра”. Постає питання щодо цих людей: вони свідомо працюють на ворога чи виступають корисними ідіотами? Які мотиви керують такими людьми?

Про наші проблеми говорити спокійно. Не плюватись звинуваченнями, а шукати рішення. А в перш за все маємо не забувати, що всі ми українці, які разом будують наш спільний дім. Ми вже знаємо, якою мовою в цьому домі. Далі треба планомірно працювати, щоб це відбулося. З гарячим серцем і холодною головою ми це зробимо.

Розмовляв Андрій Маринюк

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ