2 березня 1876 року в селі Острів на Тернопільщині народився Мирон Кордуба, історик, бібліограф, археограф, публіцист, консул від Західноукраїнської Народної Республіки у Відні.
Він залишив понад 500 наукових праць, виданих не лише в Україні, а й у Франції, Польщі, Німеччині. Омелян Пріцак назвав його “одним з найбільших істориків Східної і Центральної Європи”.
Походив із родини греко-католицького священика. Закінчив філологічний факультет Львівського університету. Зі студентських років зблизився із Михайлом Грушевським, який став для Мирона Кордуби не лише наставником, а й другом.
Вивчав політичну історію у Відні й захистив там дисертацію. Увійшов до українського товариства “Січ”, став його президентом.
Матеріальні труднощі змусили Мирона Кордубу повернутися до України. 1900-го він приїхав до Чернівців і познайомився з місцевою інтелігенцією: Ольгою Кобилянською, Лесею Українкою, Осипом Маковеєм, Романом Смаль-Стоцьким.
У Чернівцях Мирон Кордуба заснував Українське історичне товариство, до якого увійшли викладачі та студенти Чернівецького університету, став членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Він рецензував праці Івана Франка, друкував власні дослідження з топоніміки, етнографії та історії Буковини.
Викладачі та учні жіночого ліцею. Мирон Кордуба четвертий зліва у другому ряду. Чернівці. 1903. Фото: archivelviv.gov.ua
1918-го Мирон Кордуба увійшов до буковинського Крайового комітету Української національної ради ЗУНР. Згодом – радник посольства ЗУНР у Відні.
Після румунської окупації Буковини влада почала депортувати галичан. Кордуба з родиною переїхав до Львова. Був співзасновником і деканом філософського факультету Українського таємного університету у Львові.
У 1928 році приїздив до Києва на жалобне засідання Історичної секції Всеукраїнської академії наук з приводу 20-річчя з дня смерті Антоновича. Після повернення до Львова оприлюднив свої враження від подорожі до радянської України. Зазначив, що поліційна система "надзору і настирливої, дошкульної контролі приватного життя" є прикметною рисою повсякденного побуту в УСРР.
Із 1929 року викладає східноєвропейську історію у Варшавському університеті.
Завдяки спілкуванню з українською в еміграції та польською елітами, а також зі слухачами свого семінару у Варшавському університеті, серед яких був польський інтелектуал, речник українсько-польського порозуміння Єжи Ґедройц, налагодив контакти із тією частиною польського суспільства, яка підтримувала діалог із українцями.
1941-го Мирон Кордуба повернувся до Львова і викладав у Львівському університеті.
Урочисте засідання VІІ Міжнародного конгресу істориків. Третій праворуч Мирон Кордуба. Варшава. 1933. Фото: ntsh.org.
“Дідо був суворий, маломовний, хоча за обідом завжди оповідав якісь цікаві сучасні або історичні події, — писав про Мирона Кордубу його онук Борис Білинський. — Він був дуже вимогливий, ...був поліглотом. На дверях між однією з наших кімнат і коридором, які ми постійно забували зачиняти, він написав 16-ма мовами: “Зачиняйте двері!”. Мав дуже тонке почуття гумору, деякі анекдоти, які я почув від нього, пам’ятаю дотепер. З людьми, яких він не поважав, бував досить жорстким. Вранці, випивши каву, він йшов пішки до Університету або до бібліотеки. Обмивався холодною водою, харчувався регулярно, був невибагливим щодо харчування. Курив, але не багато. Мав проблеми зі слухом, що також перешкоджало йому в професійній діяльності”.
У післявоєнний період радянська влада почала активно критикувати наукову спадщину Михайла Грушевського та його історичну концепцію. Від учнів та послідовників школи Грушевського вимагали зректися та засудити свого вчителя. Мирон Кордуба відмовився це робити, навпаки, виголосив доповідь “М. Грушевський як дослідник княжої доби в історії України”. Він характеризував свого вчителя як великого історика, наголошуючи, що кожна цивілізована нація була б гордою, маючи такого вченого.
Мирона Кордубу звинуватили в тому, що він не хоче порвати з націоналістичними концепціями і покаятися.
Мирон Кордуба з онуком Борисом Білинським. Варшава. 1938. Фото: inst-ukr.lviv.ua
"Пам’ятаю, що в коридорі стояли готові мішки з валянками і фуфайками, а також необхідний резерв харчів, — писав у спогадах про діда Борис Білинський. — Все було готове до депортації. Непевність у майбутньому, цькування на роботі, усвідомлення того, що таких відважних вчинків радянська влада не прощає – все це привело до логічного кінця. 30 квітня 1947 р. на робочому місці в бібліотеці ім. В. Стефаника у нього стався інсульт".
2 травня 1947-го Мирон Кордуба помер, похований на Личаківському кладовищі.
