12 листопада 1929 року у селі Витвиця на Івано-Франківщині народився Зеновій Красівський (1929-1991), громадсько-політичний діяч, учасник національно-визвольної боротьби, поет, член Української Гельсінської групи, крайовий провідник Організації Українських Націоналістів.
Зеновій Красівський за те, що прагнув державної незалежності України, понад 20 років відбував покарання у радянських тюрмах і концтаборах, у застінках психлікарні для політичних дисидентів.
«Донині важко збагнути, як ми вистояли. – писав Зеновій Красівський. – У своєму патріотизмі, у своєму націоналізмі, аби не зрадити Ідеї, аби не заплямувати Честі учасника святої боротьби! З подивом дивлюсь на себе, того шмаркача, який в руках таких досвідчених катів не назвав жодного прізвища, жодної явки, жодної хати. Після безперервних допитів і катувань мене кинули, як лантух, в машину, а з машини – в підвальну камеру Лонського. Я довго був там, де сонце ховається за обрій і більше не сходить. Мене арештовували в 1949-му, 58-му, 67-му, 80-му. Я відбував у критках, дурдомах, таборах, я сидів по карцерах, по бурах. А плакав хіба в «Невольницьких плачах». Я боявся хіба що розминутися з Честю! Я ніколи нікому не свідчив, я за всі терміни не написав своїм катам жодної заяви! Я був завжди й понині гордий з того, що я – український націоналіст!»
"Якщо нація розкривається в особистостях, то особистости Зеновія Красівського Україна не може обминути, – згадував його Євген Сверстюк. – Він був, за євангельським виразом, з останніх, що стають першими.
Він був ніби зв'язковим, водієм автомобіля, але мені здавалося, що він був і стратегом у примиренні конфліктів, розпалених з боку КГБ. Людина суворих самообмежень, аскет і вегетаріянець, він працював дуже багато, спав мало. Часом зупиняв авто, засинав на 15 хвилин, і з бадьорим виглядом — вперед. Він підіймав дух людей і на волі — своїм прикладом. Органічно віруючий християнин, він не падав духом, бо відчував над собою Божу руку.
Зеновій Красівський був ясною людиною, обдарованою творчими силами життя. До нього тяглись люди, як до джерела, яке вічно роздає себе, і само багатіє з того. В житті він не мав нічого в посілості й навіть не міг мати. Він був створений для того, щоб пройти по сиротливій землі з усмішкою надії, з рукою, простягнутою для підтримки і допомоги іншим. Зустрічався він із тисячами людей, бо судив йому Бог бути в найгостріших осередках українського болю і замовляти той біль».
Поезії написані у 1968-1971 роках в тюрмі «Володимирський централ» вийшли у збірці «Невольничі плачі» у Лондоні в 1984 року.
Важко сьогодні людиною бути –
Важче, ніж камінь зубами глодати.
В душу накапано стільки отрути,
Що можна, ні, мусиш гадюкою стати.
Ревуть реактивні мотори, ракети…
А ти мов загнузданий кимось залізом
По кимось накресленій зверху орбіті
Кудись-то слухняно по-рабськи лізеш.
І ти не один! По такій же дорозі
Пів-світу манджає й простує до ями.
Вже з неба стікають уранові сльози,
І з жаху чорніють на сонці плями.
Здається, що людство занесло ногу
До того, можливо, останнього кроку,
Щоб знов від амеби, знова від барлогу,
До історичного першого року.
Важко сьогодні людиною бути.
Важко. Нестерпно! А треба…
Хоч трішки думок зберегти від отрути.
Хоч клаптик блакитного неба.
Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук, УІНП.
