16 вересня 1947 року у Києві народився Валерій Веніамінович Марченко, учасник правозахисного руху, журналіст, перекладач.
Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.
Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.
З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.
«Кучерявий, у модних светрах і незмінних джинсах. Спортивний, ставний. Злегка іронічний…, – писала про нього журналістка Надія Романюк. – Говорив те, що думав, аргументовано відстоюючи свою позицію. Повергав всіх у здивування феноменальною пам’яттю і ерудицією».
Валерій Марченко. Фото: radiosvoboda.org.
Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами КДБ як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література. Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.
Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).
Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.
Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, Росія). На його смерть відгукнулися Папа Римський, президент США Рональд Рейган і американські конгресмени. Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка. 1991 року посмертно реабілітований.
У 2006-му посмертно нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.
«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий». (Семен Глузман).
Цікаві факти про Валерія Марченка
1. До 1972-го його знали як Валерія Умрилова. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.
2. Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.
3. Надія Романюк згадувала про його відвагу: «якось сам на сам не побоявся битися з чотирма хуліганами».
4. Семен Глузман звертає увагу на невідповідність і надмірну жорстокість першого судового вироку Валерія Марченка: «одинак, абсолютно незнайомий із самвидавом, що не спілкувався ні з ким із так званих «зафіксованих КГБ» дисидентів… У Москві за подібний «склад злочину» той же КГБ взагалі не вимагав би санкцію на арешт, там такий Марченко мав би пару викликів «на профілактику» і, мабуть, навіть звільнений з роботи не був. Інша річ Україна, з генералом Федорчуком на чолі республіканського КГБ».
5. Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Міжнародної амністії». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися на нерідній для обох англійській). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».
6. Хворів на хронічний гломерулонефрит, тож друге ув’язнення було для нього рівнозначне смертному вироку. Почувши на суді про 10 років неволі, сказав: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу». Помер наступної осені, провівши в ув’язненні менше року.
7. Тіла померлих в’язнів не віддавали родичам, згідно внутрішньовідомчих інструкцій їх ховали поблизу місць ув’язнення. Однак наполегливість матері Ніни Михайлівни і потужний тиск Заходу призвели до того, що розгублені кегебісти віддали матері труну із тілом сина – це стало унікальним випадком в історії радянських таборів.
Ніна Михайлівна Марченко, мати Валерія. Фото: istpravda.com.ua.
Цитати Валерія Марченка
«Гадаю, «Київський діалог» – найкраще з усього, що я написав до свого 25-річчя. Він став підсумком багатьох роздумів і рубіконом, за яким залишилися наміри про невтручання та безпечне, «чисте» літературознавство. Спонукувала мене, мов іронія, безжальна національна кривда». («Те, чого я не встиг сказати», 1975).
«Ти пишеш про декабристів, про подвиг їхніх дружин, святих страдниць. Не знаю, як там було у писаній історії, а от вас, яких бачу біля себе, я ціную надзвичайно. І тебе, мамусю, й Алочку, і жінок моїх друзів волію характеризувати найгучнішими епітетами, найтеплішими словами. Не відцуралися, не забули. А який то тягар кому-кому, а нам відомо. …випростатися із кріпаків, з бидла. Ото – штука». (Лист до матері, 1975).
«Я веду розмову з Дмитром Басарабом. У послужному списку цього сивого 56-річного чоловіка 7 років партизанки та підпілля, 23 – концтаборів, 31 – як востаннє бачив рідну домівку…
– 1945 року ви мали нагоду залишитися в Німеччині, що спонукало вас замінити безтурботне життя заможного бюргера на повне небезпек життя вояка УПА?
– Свідомість того, що там, далеко на Сході, наші люди гинуть за Україну…». («Знайомтесь: бандерівець», 1976).
«Я повернувся до камери і запитав у Бога: навіщо весь цей світ, якщо страждає така людина, як ти? Навіщо тоді існую я, щоб завдавати болю найкоханішій істоті? Це прокляті питання, на котрі сам я не здатний відповісти… Ти в мене – єдина, і я не бажаю нікого, нічого слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно. Сподіваюся, й ти по розважливому обміркуванню погодишся зі мною. Невже матері потрібен моральний покруч, який би на питання «чи попередні 30 літ жив облудою?» мусив позичати в Сірка очей і… згоджуватись, белькочучи щось там про хворобу, нестерпність? Хіба такого життя бажати синові?». (Лист до матері, 1977).
«Люба матусю! Ти – мій безцінний скарб, світло, що розсіює гнітючу темноту, МАТЕРІЯ добра, яку викликаю в уяві завжди, коли мені сумно чи боляче.» (Лист до матері, 1978).
«Поки вип’єш келих життєйського досвіду, мусиш заплатити багато чим. І все-таки це було прекрасно – і пізнання, і похибки, і тріумфи». (Лист до матері, 1978).
«В таборі я бачив, на що перетворювались ті, хто не знав, і навпаки, якими сильними та щедрими духовно виявились ті, що пізнали Бога…». («Вірити – і тільки», 1979).
«І ось зараз, прийшовши поза нормою на літургію в суботу, занудьгував… І, вже співаючи разом з усіма «Вірую», я збагнув, що це воно й є спілкування з Богом. Розшарпуваний пристрастями, втомлений кожноденними турботами, приходиш до храму, аби підвести підсумок пережитому протягом тижня. А тебе тисне й гнітить атмосфера очищення, тебе ще утримують пута гріхів. Жити правильно праведно можна тільки спираючись на християнське віровчення. Самого інтелекту, щоб бути непомильному, замало». (Лист до Євгена Сверстюка, 1983).
За матеріалами УІНП
