Свято Преображення Господнього в селі Пирятин, що у Жовківському районі на Львівщині, особливе. 74 роки тому у цей день сталася кривава трагедія, про яку добре пам’ятають місцеві старожили та учасники тих далеких подій.
Під час Другої світої в довколишніх лісах було чимало повстанців, які чинили опір німецьким, пізніше совітським окупантам. У селах було сформовано загони самооборони. А в пирятинському лісі знаходилась підстаршинська школа. Вона базувалась у лісничівці - колишньому панському маєтку. Неподалік, на кількасотлітньому дубі, був облаштований спостережний пункт. Поруч у 1939-40 роках було збудовано колію, що простягалась, як стверджують мешканці, аж до Шепетівки. Але почалась війна, полотно розібрали.
Коли в органах НКВС довідались про численний загін повстанців в тутешньому лісі - вирішили оточити і знищити.
Підсилені загонами прикордонників енкаведисти розпочали акцію, коли люди ще були в церкві. Зайшли в село, солдати переодяглись в жіночий одяг і пішли в ліс, наче по ягоди. Вони не знали, що упівці були поінформовані про акцію і заздалегідь зайняли вигідні позиції.
Почався бій, який тривав аж до вечора. Повстанців будо близько семи сотень, а ворогів в кілька разів більше. Але повстанцям вдалося знищити ворога і той відступив, залишаючи на полі бою велику кількість убитих. В бою полягло 18 упівців. Усі поховані в одній братській могилі, але, на жаль, де саме вона знаходиться, не можуть згадати навіть бойові побратими, що не раз приїжджали в Пирятин вшанувати пам’ять полеглих повстанців. За роки змінився ландшафт, зникли знані орієнтири. Імена загиблих теж невідомі. З’ясували лише, що серед полеглих у бою був Іван Допіра на псевдо “Горошок”.
- Спочатку повстанці хотіли дати бій на краю села, навіть шанці викопали, - розповідає очевидець цих подій Михайло Шкоропад, - але потім відійшли в ліс і там тримали оборону. Бій був страшний!
- У нас на подвір’ї росла смеречина, - додає син Іван Шкоропад. - По війні хотіли її зрізати, щоб використати на будову. То її пила не брала - так була кулями посічена!
Після ганебної втечі енкаведисти вирішили помститись пирятинцям, які мимоволі стали свідками бою. Наступного дня карателі увірвались в село і почали палити хати. Деяких господарів змушували самих підпалювати свої домівки. Хати були під стріхою і спалахували як смолоскими.
- 1944-ий рік був дуже врожайним, - згадує пан Микола. - Зерна було багато, городини. Якби не той врожай, то ми б не вижили, бо нам все спалили!
Під час акції було майже цілком спалене село Пирятин (68 хат). Залишились лише 4 садиби - дві за вогнем і димом не помітили, що вони не палають, у ще одній на столі лежав небіжчик, а в іншій прихистили пораненого совітського офіцера.
Погорільці залишились просто неба. Без одяку, їжі і надії на порятунок. Але цього окупантам було мало. За кілька днів 24 серпня енкаведисти організували масовану облаву. Розстрілювали всіх, кого спіймали. І не лише в Пирятині, але й в навколишніх хуторах. Утікачів, що намагались сховатись в лісі, наздоганяли і вбивали. Загалом в різні загинуло бизько 60-ти селян.
Ясна річ, в радянський час згадувати про страшні події в Пирятині не можна було. Лиш у 1992-му році на місці зруйнованої лісничівки постала капличка Преображення Господнього. Поруч постав пам’ятний обеліск. На плитах викарбувано імена загиблих в Пирятинській трагедії. Тут надзвичайно тихо. Лише вітер шумить у вітті старезного дуба. Він пам’ятає про все. Навіть про те, що стерли час і коротка людська пам’ять.
Проте пирятинці не забувають про криваві події, що відбувались 74 роки тому. В Народному домі збирають експонати майбутнього музею, записують розповіді вцілілих у різні очевидців тих далеких подій. Щоб майбутні покоління пам’ятали якою жертвою дарована нам воля.
Богдан Волошин. Проект Локальна Історія.
