Розповіли про Найнепомітніший експонат - давню коштовність, яку ніколи не помічають у музеї.
Музей історичних коштовностей України у Facebook розповів про незвичний експонат.
У першій вітрині зали 1 експозиції представлено найдавніші вироби із коштовних металів, які були виготовлені ще за часів доби бронзи. Саме там знаходиться експонат, на який майже ніхто не звертає увагу. Проте він, як й інші коштовні предмети в нашій експозиції, є важливим свідченням давньої історії.
Це – скронева підвіска, що має бронзову основу, плаковану золотом. Підвіска мала видовжену овальну форму (збереглася тільки половина). Зовнішня поверхня місцями декорована короткими рисками, згрупованими у смужки.
Підвіску було знайдено в одному з курганів, розкопаних у 1981 році поблизу с. Петро-Михайлівка Запорізької області археологічною експедицією ІА АН УРСР під керівництвом В.В. Отрощенка. Поховання, в якому було знайдено підвіску, датується ХVI-ХV століттям до н.е. Відноситься воно до зрубної археологічної культури доби пізньої бронзи.
Загалом у похованнях зрубної культури (їх досліджено понад 6 тисяч) зафіксовано 150 випадків використовування скроневих підвісок. Тільки у 20 похованнях знайдено підвіски, плаковані золотом, з них на території України – лише 5, інші – в Приураллі, Поволжі, Нижньому Подонні. Є поодинокі дані про кріплення підвісок до шкіряної основи, але спосіб їх носіння загалом не відомий. Вони були прикрасами жінок і чоловіків, дорослих і дітей.
В Петро-Михайлівці підвіску знайдено в похованні, здійсненому за обрядом кремації (тілоспалення). У «зрубному» суспільстві так ховали тільки чоловіків, що мали особливий соціальний статус. Вважається, що вони були служителями культу (жерцями).
Пам’ятки зрубної археологічної культури досліджено на території Південно-Східної Європи – від Південного Приуралля до Нижнього Подніпров’я. Вони представлені поселеннями, курганними та ґрунтовими могильниками. Поселення засновувалися на берегових терасах та підвищеннях у заплавах річок. Однокамерні житла були заглиблені в землю. У Приазов'ї, Донецькому кряжі, Надпоріжжі та Криму в будівництві широко використовували камінь. Відомі культові споруди. В поховальному ритуалі переважають тілопокладення в зібганому стані на лівому боці, відомі й кремації. Небіжчиків іноді ховали в дерев’яних зрубах (звідси й назва культури) чи кам'яних скринях. Серед керамічного посуду переважали банки та горщики, часто прикрашені геометричним візерунком. Знаряддя праці та зброя виготовлювалися переважно з бронзи, використовували також кам'яні та кістяні вироби.
Носії зрубної культури належали до давньоіранської (індо-іранської) спільноти. Вони користувалися оригінальною знаковою системою. Суспільство мало диференційовану соціальну структуру.
Зрубна культура сформувалася у Середньому та Нижньому Поволжі та Південному Приураллі у ХVIII-ХVII ст. до н.е. В її основі – розвиток традицій відомої синташтинської культури Південного Приуралля. У ХVII-ХVI ст. до н.е. починається стрімка міграція «зрубників» на захід, їх поховання цього часу знаходять аж на Балканах. Один з провідних дослідників культури В.В. Циміданов вважає, що у Поволжі стався соціальний конфлікт між різними стратами – воїнами, з одного боку, та жерцями і общинниками, з іншого, – що і призвів до масової міграції других. Даний конфлікт, на думку науковця, відобразився в скіфських легендах про трьох братів, а давньогрецькі міфи про кентаврів з’явилися під враженням від кінних мігрантів зі сходу.
Період існування зрубної культури (ХVII–ХII ст. до н.е.) характеризується розквітом у степах осілого способу життя, заснованого на скотарстві, землеробстві та високорозвиненій металообробці. Це був один з найбільш мирних періодів історії, бо не відомо жодного укріпленого «зрубного» поселення, а в похованнях на захід від Дону не знайдено жодного предмету озброєння (на відміну від Поволжя, де археологічно фіксується потужна страта воїнів).
Ситуація докорінно змінилася у ХІІ-ХІ ст. до н.е., коли в Євразійському степу відбулися суттєві екологічні зміни (посуха і похолодання). Вони спричинили масову міграцію мешканців степу, давніх індо-іранців, на південь – у регіони Південного Кавказу, Південного Прикаспію тощо. Надалі доля представників колись єдиного народу склалася по-різному. Нащадки мігрантів – це мідяни і перси, які створили свої імперії на теренах Передньої Азії. Ті ж, хто лишився у степах, поступово пристосувалися до нових умов життя й увійшли в історію під іменами кіммерійців та скіфів.
