Я так давно не був в Олеському замку... Так давно, що й не пам'ятаю, яким я тоді був - молодим, метким, веселим, чи звиклим ґаволовом в добу розвиненого Брєжнєва. Я не пам'ятаю, чи був у той час закоханий, чи мене хтось любив... Пам'ятаю лиш дивне відчуття несучасності у цьому сонному замку поміж колгоспів і пам’ятників Леніну.
Замок стирчав посеред рівнини, як нагадування про давні часи, битви, війни, про які вже всі забули. Це було справжнє диво дивне.
І от я знов домчав до Олеська. Тепер стрімким гостинцем Київ-Чоп, що оминає містечко по дотичній. Саме з нього відкривається чудовезна панорама на горду твердиню, що, наче лицар баского бойового коня, осідлала високий пагорб.
Згадався опис Олеська Романом Іваничуком в "Черленому вині": "Перед залучиною валу, що проступив темною дугою над сніговою завією, втопилися у зацвілих інеєм садах Теребіж, Циків і Волуйки; за валом, що наїжився частоколом і низькими баштами, мріє гостроверха ратушева вежа, до ратуші підсунувся прямокутний майдан. То ринок, двічі на тиждень галасливий; поблизу ринку, в самій середині міста, блищить льодяним дзеркалом кругле озеро - Галайдове море. В різних кінцях города із гущі домів та склепів вистрелили бані трьох дерев’яних, критих ґонтом церков, а далі, аж за північним валом, ледве видніють заолеські села - Юшковичі, Ожидів, Кути, що принишкли на молочній рівнині.
На схід від міста, на віддалі гарматного пострілу, звелася з рівнини до неба Лиса гора, увінчана овальним замковим муром і високою гранчастою баштою. До замку крізь непрохідні влітку болота, що киснуть над гнилою Ліберцією й кожушаться рідким вільховим лісом та чагарями, ведуть дві обсаджені липами дороги: зі сходу - до Бродівської брами, із заходу - до Львівської. Перед нижнім валом дороги обриваються звідними мостами, що зяють, немов відкриті пащі турів".
Усе майже так. Лише зараз ясна рання осінь. І замок в ренесансно-палацовій личині, і брам немає, дорога не в'юниться через місто, а розсікає обабіч вострим гостинцем зелене сукно рівнини. Але усе можна додумати, уявити, узріти внутрішнім взором. Щоб потім згадати.
Але перш, ніж дістатись замку, варто оглянути ще одну пам’ятку, яку годі оминути на шляху до старої твердині. В Україні є чимало місць, що наче з іншої матриці, іншого, неіснуючого світу. Тут досі живі уламки європейського спадку. На жаль, спадок цей вицвілий, пошарпаний, потребуючий догляду та грошей. Але його можна побачити, торкнутись, зазнимкувати, чи просто помилуватись вишуканою сильветкою барокового монастиря. Кляштор капуцинів в Олеську.
Що в цих мурах лише не було! Табір військовополонених, єврейське ґетто, склади, конюшня, заготпункт, ремонтні майстерні, училище, врешті тепер тут фондосховище Львівської картинної галереї.
Чарівне місце. Шкода, що на територію кляштору - зась. Але байка. Й зовні монастирський комплекс милує око гармонійними пропорціями та елегантною простотою. Якби не туристи і будки з дурнуватими сувенірами - цілком можна було повірити, що зараз відчиниться брама і з неї вийде капуцинська братія в чорних рясах, підперезаних ґудзуватими шнурками і в дзьобатих каптурах на головах...
Якби не гамір та метушня, можна було б довше помилуватись монастирем, скульптурами, симпатичними навершями коминів. Але непосидючі туристи спровадили мене до самого замку. Зблизька він радше схожий на палац: вишуканий, дещо манірний, грайливий. Але товсті стіни, бійниці та контрфорси свідчили, що не часто тут балювались. Замок постав на волинсько-галицькому пограниччі і був ласим шматком для всіх завойовників. Тож потерпав від ворожих нападів. Легенда твердить, що під час такого нападу у замку народився найславніший польський король Ян ІІІ Собєський, у жилах якого текла й українська кров. Коли повитуха поклала маля на мармуровий стіл, вдарив грім і стільниця луснула під майбутнім королем...
Жива історія промовляє в цих стінах. Та їх би не було, якби не справжній подвиг Бориса Григоровича Возницького, зусиллями якого Олеський замок постав з руїн, ожив, наповнився першорядними творами мистецтва, які він збирав по всій Галичині. На якусь мить мені здалось, що пан Возницький досі тут, наглядає за цими скарбами і дбає про долю замку.
...Якщо вийти за межі замкових стін через невеличку хвірточку, сісти просто на траву, опершись спиною на теплий мур, то можна на кілька хвилин просто випасти з сучасності. Бо краєвиди відкриються фантастичні! Широчезна Бродівська долина, вкрита лісами кучерява гряда Вороняків, стрічка гостинця і високе небо над головою - наче на старовинній гравюрі. Лише рамки бракує.
Але в Олесько є й інші приваби. Варто відвідати старовинний костел Пресвятої Трійці. Надзвичайно потужна і гармонійна споруда. А ще в містечку є давній цвинтар із чудовими надгробками. Пригадуєте фіґуру Ісуса, який сидить на бані каплиці Боїмів у Львові? Схожий є й в Олеську. А ще на цвинтарі є братська могила упівців. У могилі знайшли спочинок від 14 до 19 загиблих і лише імена двох з них наразі відомі. Один із повстанців - Євген Загоруйко, 1919 року народження, родом із сусіднього з Олеськом села Теребежі. У січні 1945 року під час облави енкаведистів, аби не здатися живим ворогові, Євген застрелився в криївці. Відоме також ім’я другого повстанця - це Мирон Потирай, 1923 року народження, родом з Олеська. Застрелився під час облави енкаведистів на криївку в селі Циків у лютому 1945-го. У братській могилі також поховані інші повстанці, тіла яких привозили з навколишніх сіл до Олеська на впізнання. Як це часто тоді бувало, родичі не признавалися, що це їхні рідні, аби всю сім’ю не заслали до Сибіру.
У довколишніх лісах було чимало криївок повстанців. Мені місцевий мешканець розповідав, що дітваком вже у 50-х бавився з друзями на горах і мало не провалився у криївку, повну амуніції і зброї. Діти порозбирали собі ножі та всякий дріб’язок. Пізніше їх допитували військові і все забрали.
Вшанувавши пам’ять героїв, варто навідатись у села, що поблизу містечка. Вони спинаються на гори, аж попід ліс. Невеличке село Теребежі поблизу Олеська здивує столітніми криницями і чудовими сакральнии фіґурами. Тут розкіш некошених садків і простору. Садиби розкидані обабіч вузьких звивних вуличок. Пахне споришем, кропивою і підброділими яблуками. Вітер заплутався у волоссі і холодить припечену сонцем спину. Тут хочеться заблукати назавжди. Неподалік, майже на самій горі - мальовничі Волуйки, де панують тиша і спокій. Лиш глухо гупають здоровезні яблука та груші. Райські садки, як за часів Адама. Звідсіля не хочеться повертатись...
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
