Так буває - інколи ми шукаємо яскравих вражень в далеких краях, а вони зовсім поруч. Треба лиш руку простягнути. Себто сісти в маршрутку, подолати 17 км від Львова і опинитись в одному з наймальовничіших підльвівських сіл.
Добиратись можна прямою маршруткою зі Львова, але я волію доїжджати до Загір’я, вийти на гору біля Кугаєва, з якої видко усю долину річки Зубри, і через Іванову греблю чимчикувати до Підтемного. Тут річка робить мальовничий скрут, в’ється поміж пагорбами і утворює велику заплаву та луки.
Люблю тут бувати наприкінці весни, коли пагорби вкриваються синіми квітами люпину. Але й восени уся долина, порослі лісом пагорби, маленькі хатки, що ховаються в садках, дихають спокоєм, наче сплять під високим небом.
Село давнє, перша писемна згадка ще з 1476-го року. Невеличке, але живе. Тут люди досі живуть з господарки: задбані городи, садки, селяни тримають коней, корів, багато різної домашньої птиці. Таке рідко буває у підльвівських селах.
Акурат за Кугаєвом закінчується асфальтівка і починається насипна дорога. До речі, і її б не було. Але під час Другої світової тут висадились радянські парашутисти. Як розповідали мені селяни, одного з них переховували місцеві. Потім їм віддячили, проклавши дорогу в глухе село.
Уже здалеку на маківці пагорба видко невеличку дерев’яну церковцю Різдва Пресвятої Богородиці (1900 р.), а біля неї старий цвинтар. Щоб потрапити до неї, треба перейти долину, минути Зубру і піднятись на гору. Долину часто підтоплює, але ризик вартує - вид від церкви неймовірний!
З-під гори б’є потужне джерело. Трохи далі дорогою можна побачити ще одне джерело з неймовірно смачною водою. Над ним височіє гора, на яку спинається стрімка стежка. Люблю видертись на височінь і милуватись довколишніми краєвидами. Унизу при дорозі стоїть понурий костел, збудований перед самою війною. Цікавезний зразок функціоналізму. За совітів тут зробили клуб, але селяни обминали його десятою дорогою, бо не звикли танцювати у храмі. Тепер костел пустує: через розбиті вікна залітають птахи та вітер...
А ген-ген далі видко високий пагорб із оборонними валами. Це — Замчище. Тут колись стояв підтемнянський замок, в якому господарювали дідичі. Мав чотири вежі. Але доля його сумна: покинутий власниками він руйнувався і селяни розібрали його на будівельні матеріали. Від усієї тверлині залишились лиш рештки бастеї, з якої тутешній люд зробив капличку. На Замчищі за совітів збудували ферму. Ну, а де ж її ще будувати, як не на місці старого замку? Ще колись у Підтемному був оборонний монастир - але ніхто й не пам’ятає де саме він стояв.
Далі дорога попід ліс провадить аж до Раківця. Долина Зубри ширшає. Десь, поміж густого очерету, ховається тиха річка. Жодного чужого звуку. Лиш шум вітру, скрип дерев та крик шуліки у небі.
Підтемне не хочеться полишати. Але завше є надія на повернення. У цю долину щасливих снів.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
