3 лютого мине дев’ять днів, як у Луцьку перестало битись серце відомого українського дисидента, правозахисника, політв’язня, історика й публіциста Миколи Георгієвича Коца
Микола Коц народився 4 грудня 1930 року в селянській українській сім’ї в селі Гуща Любомльського повіту. В 1940-і роки його родина була репресована радянським режимом: брат Іван у 1940 році був висланий на північні простори СРСР і загинув в Архангельській області. Після лихоліть Другої світової війни у 1947 році за антирадянську діяльність заарештували й батька, у сім’ї забрали будинок, позбавили її всього майна. Мати, Дарина Коц, з трьома меншими дітьми 1948 року опинилася без даху над головою і за кілька років померла. Через важкі поневіряння в юності Микола Коц захворів на плеврит і туберкульоз кісток.
Початкову освіту Микола Коц здобував при трьох режимах – за Польщі, при «перших» більшовиках і німцях (1937–1942 роки). У 1950–1952 роках був призваний до армії, звідки був звільнений достроково за станом здоров’я. Влітку 1952 року в Луцьку закінчив бухгалтерські курси. Працював у селищі Головно. У 1956 році закінчив Любомльську вечірню школу. Вищу економічну освіту здобував стаціонарно в Українській академії сільськогосподарських наук у Києві (1957–1962 рр.), а математичну – заочно у Київському державному університеті (1960–1966 рр.)
Після закінчення академії працював викладачем різних дисциплін у Чортківському, а згодом у Копичинському сільськогосподарських технікумах на Тернопіллі. Зразу ж він не вписався у шаблон радянської освіти: не засуджував віруючих студентів, не переслідував тих, хто ходив до церкви, говорив на заборонені теми. Окрім цього, вів щоденники, в яких робив записи, зокрема про УПА – з розповідей студентів, друзів і знайомих. У Копичинцях Микола Коц виготовляв фотоспособом заборонену самвидавівську продукцію і нелегально розповсюджував її в різних населених пунктах, зокрема у Києві, Луцьку, Нововолинську, Дубному.
Працівники радянського КДБ заарештували його 26 жовтня 1967 року. Засідання Тернопільського обласного суду пройшло у закритому режимі. Вирок суду максимальний: сім років таборів та п’ять років заслання. 6 червня 1968 року Миколу Коца відправили у мордовські табори, потім – на Урал. Після них відбував заслання у Сибірі: і Свердловську, Омську, на станції Тигульдин. В ув'язненні налагоджує співпрацю з «Amnesty International» (Міжнародна амністія) – всесвітньо знаною неурядовою організацією, яка бореться за «проведення досліджень та дій, спрямованих на попередження та припинення грубих порушень прав людини, а також допомогу тим, чиї права вже були порушені».
Повернувся на Волинь 13 вересня 1979 року. Півроку перебував на становищі гонимого і бездомного. У березні 1980 року зумів зачепитися учнем на будівельному комбінаті, де навчався на машиніста крана. А восени цього ж року став «професіоналом» з п’ятим розрядом Луцького управління механізації «Волиньбуду». Восени 1982 року перейшов на роботу за цим же фахом у «Волиньсільбуд», де працював до виходу на пенсію за віком (1990 р.).
Микола Коц – засновник і голова Української Гельсінської Спілки на Волині (1988 р.), співзасновник Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих (1989 р.). У 1991–1992 роках редагував газету «За віру і волю» у Тернополі. Також був членом редколегії по написанню тому «Волинська область. Реабілітовані історією».
Учасник кількох десятків різноманітних форумів загальноукраїнського та міжнародного рівнів. З питань злочинів, здійснених комуністичним режимом, опублікував безліч статей, був співавтором кількох монографій, зокрема, «Волинь у лещатах смерті» (2007 р.), «Схрони (бункери) Волині» (2010 р.), «Розстріл в'язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року» (2010 р.).
Лис С.В., провідний науковий співробітник відділу новітньої історії Волинського краєзнавчого музею
