Михайло, 38 років. Позивний – Бармалей. Вогнеметник вогнеметного батальйону 704 полку РХБ захисту Командування Сил підтримки Збройних Сил України.
Нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України», почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест», відзнакою Міністра оборони України «За поранення». Родом із села Чайковичі Самбірського району.
Як почалася повномасштабна війна для вас?
26 лютого 2022 року я взяв до рук автомат. Дружину, дітей відправив на Львівщину до родичів. Ми жили в Пущі-Водиці під Києвом. Я пішов у тероборону, точніше ДФТГ (Добровольче формування територіальної громади), дали зброю. Брав участь в обороні Києва у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, до якої прирядили наше ДФТГ. Коли ворог хотів прорватись на столицю по бучанській трасі, ми стояли на гостомельському мосту на другій лінії оборони. Ще не було відповідного воєнного досвіду, воно сприймалось по-іншому, але ворожі міни я на собі відчув. Потім відправили на Мощун.
Що запам’яталось найбільше з тих днів?
Окупанти лізли зі сторони лісу на Мощун. І вночі нас кинули на окопи. Я з автоматом, а поряд на кулеметі командир територіальної розвідки Сергій, старший чоловік, він воював ще в Афганістані. Почався бій. В хаосі обстрілів не розумієш, що і як: вибухи, постріли, виїхав ворожий БТР, а наш танк в нас над головами його валить. Бій тривав години дві, а коли настав світанок і розвиднілось, бачу, що стою по пояс в піску. А з окопа не тільки голови наші видно, а вже по груди виглядаємо. Там піщані ґрунти, міни рвались – і окоп засипало піском. Потім ще кілька боїв було. В тих боях ми поклали понад 2000 ворогів під Мощуном. Буряти. Там все було всіяно їхніми тілами. А раз якось нас завезли в Мощун забирати наших. Там були і цивільні, і військові. Йдемо і переступаємо трупи ворогів. Я вперше таке бачив: вони лежали кілька днів, поопухали там, понадувалися. Вночі мороз, а вдень сонце, і вони пухли на очах. Це дуже запам’яталося.
А як ви потрапили в 704 полк РХБ захисту?
На початку квітня 2022 року росіян вигнали з Київської області. І на тому перший етап моєї війни закінчився. Відчував потребу гнати ворога з нашої землі, тож пішов у ЗСУ. На Оболоні у військкоматі мене одразу записали в резерв. Але я так просто не відступав, щодня їм дзвонив. І ось одного прекрасного липневого дня мені подзвонили: збирайся, завтра виїжджаєш. Куди саме, не повідомили. Але я вже був повністю зібраний, мав рюкзак, речі. Отож я опинився в навчальному центрі, де пройшов БЗВП, а потім здобув спеціальність вогнеметника. Комбат із 704 полку РХБ захисту приїхав на відбір, і нас дванадцятьох після екзамену забрали в полк. А в грудні ми поїхали на Соледар.
До якої бригади вас прирядили?
До 46-ї окремої аеромобільної бригади. Під час виконання бойових завдань у нашу позицію влучив танк. У хлопця, який зі мною стояв на СП, розірвало все всередині. А мене брилами і уламками дерева засипало. Порвало вуха. Залишився цілий, хіба осколок в правому плечі. Витягнули мене. Розкопали. О 8 годині ранку по нас працював ворожий танк, а вивезли нас о 5-й вечора. Я прокатався по лікарнях, трохи підлікувався. У червні ми поїхали знову на Донеччину. Спочатку в Миколаївку, потім нас забрали в Дружківку. Там нас уже прирядили до 80-ї ОДШБр. І разом з 80-ю я познайомився з Кліщіївкою. Весело було. Пройшов її майже всю. 4 чи 5 хат не дійшов до кінця села, до залізниці. Побратим мій там загинув, Сергій. Куля в голову потрапила, але пройшла попід каскою і вийшла. А потім був мінометний обстріл, міна розірвалася і йому в живіт потрапила. Він до лікарні не доїхав. А мене винесли останнім звідти.
Яке поранення отримали?
Ліва нога була вся як решето. Думав, її відріжуть. Але наш комбат допоміг: знайшов лікарів у столиці, мене перевезли в Київ. Я рік пролікувався, ніби трохи відійшов, але від коліна вниз ногу не відчуваю. Після реабілітації тричі проходив ВЛК, МСЕКи, щоб лікарі написали, що я дійсно під час бойових дій отримав поранення. Я за справедливість стою: коли мені хтось щось каже, а я знаю, що воно не так насправді, то я не змовчу. Дали третю групу інвалідності, тож до війни я вже не придатний. У Кліщіївці нас накривали газами, то в мене зараз щитовидка збільшена. Кажуть, треба оперувати. Ранок мій починається зі жмені ліків, а далі вже кава і сніданок.
Вогнеметами часто працювали на бойових?
Так, в мене достатньо виходів, загалом до 30 пострілів з вогнемета зробив. Під Соледаром на тисячу метрів стріляв. Таких дальніх у мене було шість пострілів. А от в Кліщіївці не було сильно де розігнатись, тож стріляв навіть з 10 метрів у будівлю через дорогу. Працювати по забудовах з вогнеметів якраз – дахи підлітають від розриву термобаричного снаряда. А термобаричні гранати – оце для посадки. Коли термобаричні гранати кидали в погреби, підвали, то аж бетон підскакував. Це зброя, яка ефективно нищить ворога.
А чим ви до війни займались?
Садівником був. Працював, непогано жив. Зараз дружина каже, що мені вже не можна на війну, мовляв, два «попередження» (поранення) вже було. Але я все одно рвуся туди. Зараз, щоправда, нога підвела трохи.
Які плани на найближче майбутнє?
Планую перевестись на інструктора в навчальний центр, мені є чому навчити майбутніх бійців.
Що далі буде, як бачите подальший перебіг війни?
Надіюсь, що все буде добре. В мене до повномасштабної війни багато друзів воювали, а з лютого 2022 року теж не один пішов на війну. Недавно дзвонив другові, який виконує бойові завдання. Він заступник командира роти, з дронами працює, на камерах сидить. Каже, вже зрісся з тим бліндажем, як батько Віла Тернера з кораблем у «Піратах Карибського моря». Як будуть якісь зміни, то стане відомо, а поки що тривають важкі бої. Надіємось на краще. Переживемо, адже ми, українці, сильний народ. Хоча там, де війна, на лінії фронту, за лінією фронту, що з нашого боку, що з їхнього, людям нема де жити. Перше розбите село, яке я побачив, був Мощун на Київщині. Велике красиве село було, поряд ліс, річка. Але з того села залишилось хат 20 цілих. Таких, що можна відремонтувати, хат 50. А все решта зрівняне з землею. Під Соледаром одні руїни. У Кліщіївці жодної хати не вціліло. І так по всій лінії фронту.
І що з цим робити? Як відновлювати?
Земля у нас багата. От росіяни й лізуть сюди. У нас чорноземи, корисні копалини. Оце справжній скарб. От і хочуть його забрати. Але що ж вони заберуть, як вони тільки знищують. Забрали на Донеччині ті шахти, порили, мільйони потратили, довели до ручки і на тому все. Я був у росії один раз. Ще у 18 років поїхав на заробітки туди, мати відправила до дядька. Пробув там пів року. Взяв і вернувся без відома матері, більше не витримав. Більше я туди й не їздив, то бомжатня. Їхня пропаганда каже: слов’яни, один народ, братскій. Але наш менталітет і їхній – то небо і земля. Я свого часу об’їхав усю Україну по роботі, зокрема стадіони штучні робив: Запоріжжя, Херсон, Крим, Одеса, Миколаїв. Так, траплялося, були мовні бар’єри. Але наші люди всюди привітні. Є такий стереотип, міф про те, що як у Львові російською заговориш, то тебе заб’ють. Я от як був молодим і вчився у Львові, то була навіть така мода говорити російською у Львові. І ніхто нікому морду не бив. Але люди не винні в тому, що на сході України насаджували російську мову більше, ніж на заході. Люди в Україні між собою через мову не сварились. То росіяни нав’язали ту проблему.
А що потрібно для перемоги України?
Взаєморозуміння і єдність. Не тільки щоб військові розуміли одне одного, а й цивільні. Щоб поважали солдата, який іде в окопи і ціною свого життя та здоров’я захищає Україну. І, звичайно, одна з вічних проблем – щоб менше крали.
Скоро вже 11 років, як війна триває. Анексія Криму, тоді війна на Сході України. Хоча хтось рахує від повномасштабного вторгнення, від 24 лютого 2022 року. Просто війна йшла у двох областях лише, і не всі її хотіли помічати. Але ж Крим захопили з воєнними діями, і лиш потім провели так званий референдум, пороздавали російські паспорти громадянам України.
Що для вас буде перемогою у цій війні?
Я за те, щоб ми відбили наші землі, вийшли на кордони 1991 року. Щоб наша держава була і надалі незалежною і сильною.
Матеріал надано службою зв'язків з громадськістю
704 полку РХБ захисту Командування
Сил підтримки Збройних Сил України
