Цього дня народився Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934), український історик, організатор науки, політичний і державний діяч, автор понад 2 тис. наукових праць, зокрема й фундаментальної «Історії України-Руси».
Внесок Грушевського у розбудову української державності та в історичну науку – величезний. Він був однією з центральних постатей політичного життя України початку ХХ століття; одним із тих, хто стояв біля витоків нової незалежної Української Народної Республіки, її стрімкого народження, короткочасного існування та трагічної загибелі.
Так само трагічною можна назвати й долю самого Грушевського, чиє життя було значною мірою понівечене тогочасними подіями – кривавими політичними переворотами, приходом до влади більшовиків та встановленням радянської влади. Видатний учений, геніальний науковець, чиє життя було присвячене вивченню історії, зрештою, сам виявився однією з її жертв. Народився Михайло Грушевський у м. Холмі (нині Хелм, Польща).
Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету розпочав наукову діяльність. Отримавши 1894 року ступінь магістра, очолив кафедру історії Східної Європи Львівського університету, якою керував до 1914 року. На Галичині розпочалася й політична діяльність Михайла Грушевського, де він був одним із засновників Національно-демократичної партії.
Як загальновизнаний лідер українства 1908 року очолив Товариство українських поступовців, що об’єднувало тоді більшість українських партій та національно-громадських організацій. Був арештований, перебував на засланні у Сибіру. Волю йому принесла Лютнева революція у Петрограді 1917 року. У 1917-1918 роках очолював Центральну Раду УНР. Після ліквідації УНР і встановлення Гетьманату перебував у підпіллі. З приходом більшовиків мусив виїхати за кордон. Мешкав у Празі, Женеві, Відні. Де б не був – всюди займався українськими справами. У Відні заснував Український соціологічний інститут – першу наукову установу в еміграції. Але на чужині було надзвичайно важко, тому у березні 1924 року Грушевський разом з родиною повернувся до Києва.
Більшовики гарантували вченому імунітет від політичних переслідувань, але висунули одну умову: колишній очільник Центральної Ради не братиме участі в політиці й займатиметься виключно наукою. То був короткий проміжок ілюзії української свободи – начебто відродження української мови, науки, культури, але це була свобода з зашморгом на шиї, адже другий кінець мотузки знаходився у міцній руці «кремлівського горця». Досить швидко оптимістичні ілюзії розвіялися, і майже вся українська інтелігенція постала перед обличчям страшної незворотності – шлях назад, на Захід – закритий, а попереду – або тюрма, або куля.
Після приїзду Грушевський одразу ж взявся до справ: відновив діяльність історичної секції колишнього Українського наукового товариства, очолив Археографічну комісію, досліджував історію української літератури. У 1929 році його обрали дійсним членом АН СРСР, утім, над головою вченого вже згущалися хмари. У березні 1931 року його відкрито звинуватили в українському буржуазному націоналізмі й керівництві підпільною антирадянською організацією.
Вченого вислали, щоправда, не в Сибір, а до Москви. Створені ним наукові установи було ліквідовано, співробітників та учнів здебільшого заарештовано і репресовано. Через деякий час науковця начебто випустили, але продовжували стежити. Це була пастка.
Помер він несподівано на 68 році життя під час лікування у Кисловодську. Зовсім скоро його ім’я на десятиліття було викреслено з вітчизняної науки та історії, а чимала спадщина, як наукова, так і літературна – була заборонена.
Справу на Михайла Грушевського чекісти закрили лише через чотири роки після смерті вченого.
