1 лютого у столичному Будинку Вчителя вшановували пам’ять Олекси Тихого – українського дисидента, одного з засновників Української Гельсінкської групи, мовознавця й педагога
У вечорі-спогаді взяли участь син Олекси Тихого – Володимир, дисидент і правозахисник Василь Овсієнко, в.о. директора Українського інституту книги, літературознавець Ростислав Семків, російська правозахисниця Єлєна Саннікова, народний депутат Олексій Рябчин, радник голови СБУ Ярослав Антоняк, поети Алла Миколаєнко, Дмитро Лазуткін, Елла Євтушенко, співробітники УІНП. Ведучою заходу була координатор культурно-мистецьких проектів «Безкоштовних курсів української мови» Тетяна Шептицька.
У своєму виступі Володимир Тихий розказав про родину та юнацькі роки батька, його публіцистичну діяльність, а також поділився спогадами про перепоховання у 1989 р., в якому він брав безпосередню участь разом з ініціаторами – діячами Народного Руху України.
Дисидент і правозахисник Василь Овсієнко у своїй промові докладніше зупинився на роках ув’язнення Олекси Тихого, коли вони обидва відбували покарання як українські патріоти у Таборі особливого режиму ВС-389/36, с. Кучино недалеко від м. Перм на Уралі.
Поетичного настрою заходу додали молоді поети, які читали свої вірші, на написання яких їх надихнув життєвий подвиг шістдесятників. Також звучали поезії Василя Стуса – однодумця й товариша Олекси Тихого по ув’язненню.
На запрошення УІНП взяти участь у вечорі-спогаді відгукнулась російська правозахисниця, співробітник архіву Центру «Меморіал» Єлєна Саннікова, яка приїхала на захід з Москви. Вона відзначила, що російське дисидентське середовище співчувало боротьбі українських дисидентів, які завжди отримували більші терміни ув’язнення, ніж росіяни, при тих самих звинуваченнях.
Є. Саннікова розказала, як дружина Олекси Тихого Ольга передала їй листи чоловіка з ув’язнення. Також вона зачитала уривки з цих листів, написані російською (оскільки це була єдина дозволена мова листування). В одному з листів були слова, в яких проявився складний душевний світ Олекси Тихого, його почуття відповідальності за все людство: «Человеку нужны понимание, поддержка и сочувствие. А кроме того, надо уметь прощать многое, даже то, что порой кажется невероятно глупым и коварным. В нашем воспитании есть огромный пробел – мы очень смутно представляем себе критерии нравственности. Я говорю о себе, но думается, что сегодня этой болезнью болеет все человечество, кроме, разве что, восточных народов, которых я слабо знаю. А то все – быт, борьба, власть, авторитеты… Внутрь себя редко кто заглядывает».
Український інститут національної памʼяті
