Український кінематограф в останні роки пропонує глядачу досить цікавий та якісний продукт. Хоч українські фільми з’являються на широкому екрані не так часто, як того хотілося б, та все ж маємо великі надії. Про сучасне міфотворення в українських фільмах та про вплив на глядача російських мильних опер Гал-інфо поспілкувалося з істориком, професором Альбертського університету (Канада) Сергієм Єкельчиком, який досліджує фільм як засіб передачі інформації та історичні фільми - як особливий жанр посткомуністичної Східної Європи.
Для початку Сергій Єкельчик зазначає, що аналіз таких фільмів варто розпочинати із роздумів над природою жанру як джерела, який дає нам уявлення про світ та історію. На його думку, глядачу потрібно дистанціюватись і розуміти, що фільм насправді не розповідь про правду, а лише інтерпретація.
З вересня у прокаті з’явиться фільм Олеся Саніна «Поводир, або квіти мають очі ». В соціальних мережах трейлер фільму активно обговорюють, що Ви чули про цей фільм?
Я читав про цей фільм, але, зрозуміло, ще його не бачив. Події фільму відбуваються на початку 1930-их років в УРСР у часи індустріалізації, колективізації, Голодомору та знищення інтелігенції. Така постановка матиме передбачуваний вплив на глядача, зважаючи на багато десятиліть радянської пропаганди. До того ж, зважаючи на те, що в інформаційному полі України переважна більшість – це російські фільми, то цілком природно, що і українські фільми можуть будувати і відтворювати певні міфи. Художній продукт може бути створений так, щоб він резонував з очікуваннями глядачів.
Питання наскільки фільм буде наближеним до історичної правди? Справа у тому, що не було з’їзду бандуристів після якого всі вони були заарештовані та розстріляні, але це як символ відбивало б тогочасну сталінську культурну політику. Бандуристи зникли з українських вулиць і сільських доріг у зв’язку з іншими кампаніями сталінського режиму,як-от колективізація, впровадження паспортів у містах, арештів мандрівників, які не вписувалися у сталінську соціальну систему. Ця легенда, до речі, походить із мемуарів відомого російського композитора Дмитра Шостаковича, який записав у своєму щоденнику, що кобзарів зібрали на з’їзд і знищили внаслідок цього. Це єдина історична згадка, яку ми маємо. Певні з’їзди відбувалися у 20-ті роки, але розстрілів не було.
Це приклад міфів, які мають довге життя, адже опираються на те, що справді відбувалося у суспільстві – це асиміляція, арешти, терор проти селянства, Голодомор. Все це гарно накладається, якщо створити художній образ, і це виразить суть епохи. Думаю, що цей фільм буде добре прийнятий українською публікою.
Відео з youtube користувача UA Trailers HD
А які у Вас зауваження до цього?
- Зауваження, що це гарний міф, заснований на узагальненні усіх тих жахливих репресій сталінського терору. Ми не маємо сприймати його, як витвір складної історичної правди в даному конкретному випадку, хоч тоді і знищували культуру, намагаючись витворити натомість культуру, зручну для сталінського режиму, яка співала б хвалу партії українською мовою. Кобзарі справді позникали з доріг, вони більше не могли мандрувати. Мені, як історику, легко сказати чому. Ціле суспільство було перебудоване на сталінську ногу. Селяни були загнані до колгоспів, а у містах були паспорти, тому будь-яка людина, яка мандрує, випадає із сталінської системи. В тому суспільстві вони б не могли вижити. Українська культура не зникла, вона була перероблена у форматі соціалістичної культури.
Ще один фільм, який з’явиться восени, – це «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького. Він теж наробив багато галасу у соцмережах.
- Давня магія – це, мушу сказати, дуже привабливі міфи. Вони нові для кінематографу і у них хочеться вірити. Навіть у голлівудському форматі вони б відповідали тому, що ці дивні речі трапляються десь там у Східній Європі. « Дракула» Брема Стокера теж був дуже популярним. У людей є підвищений інтерес до таких речей. На Заході роблять сучасні фільми про Чорнобиль, де показують страшних монстрів, - наслідок техногенної катастрофи. Але для західного глядача - це має бути дистанційовано, адже це дивні і химерні речі. Знаємо, що російський «Вій» так і не вийшов. Вони теж прагнули обіграти цей стереотип, хоч місце подій обрали не те, де бачив свого Вія Гоголь, а у Карпатах, бо це автентичніше та фолькльорніше. Я не бачу нічого поганого, у тому що масове кіно буде використовувати такі міфи.
Відео з youtube користувача Lybomir Levitsky
Використання таких міфів та стереотипів може привабити глядача?
- Я думаю так. Маємо приклад «Штольні» Любомира Левицького. Це не дуже сильний фільм, з художнього погляду, але, в принципі, саме ставлення до історії, яке виникає у пострадянському художньому просторі, на ньому відбилося також. Взагалі нам потрібні різноманітні жанри кіно, включно з такими, як «Штольня», а також жанри химерного чи навіть спортивного кіно. У різноманітності народиться той продукт, який буде цікавий українському глядачеві і буде цікавий західному глядачеві.
Можна сказати, що в українського глядача вже сформувався попит на українські фільми, але самих фільмів нема?
- Це так. Здається останні два роки існує Державна програма підтримки кінематографа, яка зроблена за російським зразком. Питання у тому, хто відбирає фільми, які будуть фінансувати і що це за фільми? Я зауважив, що в останньому році був акцент на Київську Русь, особливо у мультиплікації, що може відповідати також святкуванню річниці Хрещення Русі чи ідеологічним установкам. Однак існування такої програми вже є позитивом і з часом із неї щось народиться і розвинеться.
Мені здається, що є ностальгійний попит у українського глядача, особливо на гарні старі фільми, які показують по телевізору. Як цей попит мобілізувати і спрямувати до нових продуктів – це складне завдання. В Росії це робиться за принципом банального копіювання архетипів радянських часів і навіть тематики кінематографу того часу. Звичайно, що у цьому відіграє свою роль ще й те, що режим Путіна ідентифікує себе з досягненнями і перемогами радянського режиму. В українському випадку є теж гарні зразки та ж «Пропала грамота», від яких можна виділити щось цікаве, яке було б упізнаваним, але не надто пафосним. Елемент легкої іронії сюрреалізму досить корисний, він дозволяє не захопитися створенням міфу.
Чи справді в Україні такими популярними є російські серіали, особливо воєнної тематики, чи ними банально заповнюють ефірний простір?
- Думаю, що існують методи складати такі пакунки серіалів, які купуються телеканалами для показу у певних місцевостях. Не секрет, що українські актори, режисери та оператори знаходять працевлаштування у сусідів, там, де є гроші. Насправді багато російського кіно знімають в Україні з українськими акторами. Дуже прикро, що це відбувається на тлі розвитку негативного стереотипу українця. Попередній стереотип українця у російському кіно – це веселі люди, які гарно співали та танцювали, ходили у вишиванках і були такі трохи смішні селяни. Тепер це змінилося серйознішим політичним стереотипом – стереотипом зрадника. Стереотип зрадника в часі війни, який зазнав поразки. Замість того, щоб називати їх українцями, їх називають «галичанами», щоб підкреслити, що українці – це ті, які говорять російською, знімаються у «наших» фільмах і є з нами, а галичани – це вороги. Це особливо помітно у фільмі «Мы из будущего-2», який був заборонений, але згодом показаний по телебаченню після певних протестів, на яких певна політична сила заробила собі певні політичні бали. Цей фільм якраз і містить усі ті негативні стереотипи. І українські актори брали в цьому участь, а саме Остап Ступка грає там роль очільника відділу ОУН, який п’є горілку та наказує усіх розстріляти чи знищити. Його сину Дмитру Ступці дісталася роль іншого українця – він слабкий, готовий здатися і визнати свою російськість, і під кінець фільму він переходить на російську мову. Цього варто було очікувати, адже так проявилася сутність героя
Проблема із серіалами у тому, що вони йдуть з культури, в якій українці вже відіграють певну роль. Для цієї культури важливо, щоб в кінематографічній продукції показати негативний образ українця. Я бачив рекламу в київському метро корейського серіалу про наложницю. Думаю, там не буде негативного образу українця, бо він не надто присутній у корейській культурі. (Сміється). Це ж стосується і бразильських серіалів, які були колись популярними. Біда наша в тому, що більшість серіалів роблять сусіди для яких дуже важливо визначити позицію українців. З погляду політичного виховання глядацької аудиторії було б краще, якби люди дивилися мило бразильське чи корейське, у якому не конче мусить бути українець зрадником, ніж мило російське, де українець завжди є негативним героєм, якого зіграє упізнаваний український актор. А український серіал теж хотілося б побачити, хоча б якийсь. Для початку можна про кохання. Пам’ятаєте була ж «Роксолана» і дивилися, не могли відірватися від телевізора. Тепер та сама історія з турецькою «Роксоланою». Це означає, що українцям цікаві історії співвітчизників.
А якби серіал зняли про Бандеру чи, скажімо, про Шухевича? Що з цього вийшло б?
- Я не знаю, як можна зробити серіал про таку героїзовану постать. Мені здається, що про Леніна не було серіалів у СРСР. Це вже у Росії зробили «Сталин: Live» - про життя Сталіна. Справа у тому, що серіал має бути розважальним. Люди хотіли б бачити там елементи романтичні та комедійні. Це те, що спрацьовує на Заході і спрацьовує тут також. Проблема в тому, що включення політичних персонажів практично не дозволяє розкрити любовну та комедійну ліню, це буде суперечити природі серіалу.
У фільмах про Бандеру та Шухевича складно розгорнути романтичну лінію. Особливо це стосується Бандери, бо він постає як пам’ятник, а природа серіалу не в цьому, а у тому, щоб розважити аудиторію. Це має бути відбиток реального життя людей, або життя омріяного, бо ж і сама природа серіалу – мрійницька. Подібна проблема є й у Голівуді - вони багато років не можуть дати раду із постаттю президента Лінкольна. Він вже навіть полював на вампірів, але все ж виглядає пам’ятником. Спроби зробити його людиною не вдаються. У фільмах про Шухевича, наприклад «Нескорений» також любовна лінія проходить, як така, що лише підтримує основну. Другорядні персонажі можуть бути закохані, але не він. Тут є структурна складність у тому, щоб показати що вони теж люди.
Українським глядачам Сергій Єкельчик радить після перегляду фільмів та серіалів «лишати критичну замітку в голові" і пам’ятати, що це насправді лише фільми!
Підготувала Анна Новик.
Фото - poltava.pl.ua
