10 фактів про Карпатську Україну

15 березня 2019 року виповнюється 80 років від проголошення незалежності Карпатської України.

Боротьба карпатських січовиків проти угорської агресії була першим випадком збройного опору гітлерівським планам з перекроювання кордонів у Європі напередодні Другої світової війни.

1. Ще під час Української революції після падіння монархії Габсбурґів українці Закарпаття висловили прагнення об’єднатися з Україною. У 1918 році на багатотисячному віче в селищі Ясіня створили Українську національну раду. У січні 1919 року з допомогою військових команд Галицької армії проголосили Гуцульську республіку.  Вона мала намір увійти до ЗУНР, але приєднання відкладалося з огляду на несприятливі міжнародні обставини. Населення сусідніх сіл також створювало власні місцеві ради. До війська Гуцульської республіки почали масово вступати добровольці. 21 січня 1919-го в Хусті на Всенародному з’їзді угорських русинів-українців було ухвалено рішення про приєднання краю до соборної України. 22 січня в Києві було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР, у якому зафіксовано, зокрема, і входження Закарпаття до соборної УНР. Однак уряд краю не мав реальних військових засобів, щоб реалізувати цю мету, тож у червні 1919 року територію Гуцульської республіки за мандатом Антанти зайняли румунські війська.

2. За умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919 року Закарпаття увійшло до Чехословацької республіки під назвою Підкарпатська Русь. Наступного року вона отримала право здійснювати самоврядування через власний законодавчий орган – Сойм. Однак до 1938-го празький уряд зволікав із скликанням Сойму через можливі відцентрові тенденції у державі. Разом із тим Підкарпатська Русь розвивалася в умовах демократії з усіма її правовими інститутами, громадянськими свободами та правами, багатопартійністю, плюралізмом і парламентаризмом. Розбудовувалося громадянське суспільство.

3. 22 листопада 1938 року Національні збори у Празі ухвалили конституційні закони про автономію Словаччини та Підкарпатської Русі. Чехословаччина стала федеративною республікою. 25 листопада уряд Августина Волошина розпорядився про запровадження у краї української мови, а в кінці грудня розпустив земський (крайовий) уряд у Хусті й офіційно дозволив поряд із “Підкарпатська Русь” уживати “Карпатська Україна”. На той час її автономний уряд складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ (міністр Едмунд Бачинський), культу, шкільництва та народної освіти (Августин Штефан), юстиції (Августин Дутка), господарських справ і комунікації (Юліан Ревай). Діяли також служба безпеки, управління поліції в Хусті, відділ преси та пропаганди. Інтереси національних меншин представляли національні ради (німецька, чеська, румунська, угорська).

4. Щодо української мови – уряд Августина Волошина наполягав на її запровадженні в усіх школах, державних та інших установах. Відкривалися гімназії з українською мовою навчання в Білках, Рахові та Ракошині, понад 50 нових міських і сільських народних шкіл. Обговорювали й відкриття народного університету в Хусті та перенесення туди з Праги Українського вільного університету. Активну освітянську діяльність здійснювало товариство «Учительська громада», що об’єднувало майже 2 тисячі педагогів.

5. У Карпатські Україні активізувалося культурне життя. У 1938–1939 роках Хуст відвідали знані українські поети та письменники – Олександр Олесь, його син Олег Ольжич, Юрій Горліс-Горський, Улас Самчук. Вони ініціювали створення літературно-мистецького товариства «Говерля». Запрацював державний театр «Нова сцена». Виходило 75 газет (4 щоденних, 27 тижневих), 42 журнали, календарі й альманахи національно-політичного спрямування – за кількістю періодичних друкованих видань Закарпаття випереджало Чехію і Словаччину. Художник-графік, очільник мистецької референтури вищого командування Карпатської Січі Михайло Михалевич створив серію пропагандистських плакатів Карпатської України.

6. На початку січня 1939-го у складі Карпатської Січі утворено окремий структурний підрозділ – Жіноча Січ на чолі зі Стефанією Тисовською та Марією Химинець. Окрім медичної служби та функцій Червоного Хреста, січовички виконували відповідальні ролі зв’язкових і розвідниць, передавали вказівки та накази Головної команди в окружні та місцеві осередки ОНОКС.

7. Карпатські січовики продовжували чинити опір після окупації краю угорськими військами. До середини травня окремі групи вели партизанську боротьбу в Карпатах. Вони нападали на угорські адміністративні органи, відділення жандармерії, зривали угорські прапори, поширювали листівки із закликом боротися з окупантом. Окупаційна влада запровадила воєнний стан і розпочала репресії проти січовиків, національно свідомої інтелігенції, колишніх державних і партійних діячів Карпатської України, духовенства. Для арештованих українських діячів створили в’язниці і табори у Кривій, Хусті, Тячеві, Великому Бичкові, Рахові, Сваляві, Воловому, Великому Березному. Багатьох полонених розстрілювали в лісах. До тисячі в’язнів із Закарпаття утримували в угорському концтаборі біля Ніредьґази. Січовиків-галичан передали польській стороні. Навесні 1939-го їх окремими групами розстріляли на Верецькому, Яблунецькому та Ужоцькому перевалах.

Польща всіляко сприяла Угорщині в окупації. Щоб не допустити на свою територію українських політичних і військових втікачів, вона висунула війська до кордону з Карпатською Україною.

8. Події 1938–1939 років у Карпатській Україні викликали жвавий інтерес на міжнародній арені у контексті проекту “Великої України”. Після довгої перерви від часів Української революції 1917–1921 років “українське питання” постало в центрі уваги країн Центральної та Західної Європи. Політики і громадськість обговорювали вірогідність підтримки Гітлером незалежності Карпатської України, щоб у подальшому створити “Велику Україну” із українським землями, що входили до складу Чехословаччини, Польщі, Румунії, СРСР.

9. Рух українців Закарпаття до незалежності спричинив ажіотаж світової журналістської спільноти. У британській пресі наприкінці 1938-го вийшла майже одна тисяча статей на цю тему, а у французькій – понад 300. У край приїздили провідні кореспонденти. Репортажі про події березня 1939-го потрапили на перші шпальти світових газет – «Spectator», «The Guardian», «The Times», «Le Monde», «Figaro». До речі, творча команда фільму “Срібна земля. Хроніка Карпатської України” під час підготовки стрічки купила в США оригінал газети «The New York Times» із репортажем про тодішні події на Закарпатській Україні.

10. На початку березня 1939 року в Карпатську Україну приїхав політичний і військовий діяч, колекціонер, меценат Каленик Лисюк (Василь Лепикаш) із старшим сином Петром, аби створити документальну стрічку. У двох частинах фільму “Трагедія Карпатської України” він залишив нащадкам фіксацію доленосного акта, засідань парламенту Карпатської України. Зробив і постановочні зйомки «засідання» уряду Карпатської України, «телефонні перемовини» Августина Волошина з Юліаном Реваєм і Львом Прхалою, «канцелярію прем’єр-міністра», «бої» карпатських січовиків із чехословацькими військами. 1942 року його хронікальний фільм із англомовними коментарями змонтували на кіностудії Василя Авраменка у Нью-Йорку. Його неодноразово демонстрували серед української діаспори США та Канади. Помер Каленик Лисюк 1980-го. А його син Петро загинув під час буремних подій на Закарпатті.

У боях на Красному полі втратив свого єдиного сина ще один відомий українець – поет, учасник національно-визвольного руху, культурний діяч початку XX століття Спиридон Черкасенко.

Історична довідка

У міжвоєнний період українці були позбавлені власної державності. Роз’єднаність наших земель між чотирма державами робила Україну вразливою до зовнішньої агресії, а народ – до асиміляцій, поневолення, репресій.

В Європі напередодні Другої світової війни ситуація стрімко загострювалася. В березні 1938 року Німеччина поглинула Австрію. Зовнішньополітична загроза нависла над Чехословаччиною. Гітлер висунув вимогу передати Судетську область, на території якої мешкало близько 3,5 мільйонів німців. Великобританія і Франція, сподіваючись відтермінувати початок війни, використовували тактику “замирення агресора”, йшли на територіальні поступки.  

29 вересня 1938 року відбулася Мюнхенська конференція. За її наслідками укладено угоду про передачу Судетської області від Чехословаччини до Німеччини. Угорщина та Польща під цим впливом також висунули до Праги територіальні претензії.

Заради збереження держави в умовах територіальних претензій з боку Німеччини, Угорщини і Польщі чехословацька влада пішла на поступки словакам і карпатським українцям. 11 жовтня 1938 року на вимогу політичних сил Підкарпатської Русі Прага призначила перший автономний уряд краю (очолив Андрій Бродій), який проіснував лише 15 днів. Через звинувачення в підготовці приєднання Підкарпатської Русі до Угорщини Бродія арештували і призначили нового прем’єр-міністра – Августина Волошина.

24 жовтня угорський уряд за підтримки фашистської Італії висунув вимогу про міжнародний арбітраж для вирішення справи угорської меншини в Чехословаччині. 2 листопада відбувся перший Віденський арбітраж. За його рішенням Чехо-Словаччина змушена була передати Угорщині південні округи автономних Словаччини та Підкарпатської Русі. Закарпаття втратило понад 12% території із 97 населеними пунктами, зокрема найбільші міста: Ужгород, Мукачеве, Берегове, де мешкало понад 33 тисячі українців.

За таких обставин, коли Чехо-Словаччина передала Судетську область Німеччині (за Мюнхенською угодою) і частину території – Угорщині (за Віденським арбітражем), ситуацією скористалися словаки та закарпатські українці. Вони домоглися створення національних автономій. Уряд Карпатської України переїхав із Ужгорода до Хуста, де розпочав державне будівництво.

За час урядування Августина Волошина ухвалено важливі рішення: 25 листопада – про запровадження на території краю української мови, наприкінці грудня – про розпуск земського уряду в Хусті, офіційну назву “Карпатська Україна” поряд із “Підкарпатська Русь”.

Для захисту Карпатської України 9 листопада 1938 року в Хусті засновано парамілітарну структуру “Організацію народної оборони Карпатська Січ”, відому також як ОНОКС. Очолив її Дмитро Климпуш. Січовики мали право носити військовий однострій, відзнаки та легку зброю. Керівним органом ОНОКС стала Головна команда. Окремо діяв військовий штаб. Його ядро склали члени ОУН із Галичини. Соціальною базою для її розбудови стали осередки «Пласту», «Січі» та «Просвіти». В ОНОКС вступали вчителі, лікарі, службовці, студенти, гімназисти, семінаристи, робітники та демобілізовані військовослужбовці чехословацької армії. Прибули добровольці і з Галичини, Волині, Буковини та Наддніпрянщини. Це надавало їй загальноукраїнського характеру. У лютому 1939-го чисельність Карпатської Січі досягла 15 тис. осіб.

12 лютого 1939 року відбулися вибори до крайового Сойму.  Переконливу підтримку – 92,4 % – отримала проурядова партія Українське національне об’єднання (УНО). Її центральний провід очолив Федір Ревай. Ті вибори стали найважливішим етапом у становленні автономії Карпатської України й закріпленні її державно-правового статусу в складі федеративної Чехо-Словацької республіки.

Тим часом Адольф Гітлер спланував остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину. Тож 12 березня 1939-го Будапешт отримав «мовчазну згоду» на окупацію Карпатської України.

Вранці 14 березня угорські війська за підтримки нерегулярних сил без оголошення війни розпочали наступ на Хуст. Угорське командування планувало якнайшвидше захопити місто й арештувати українських урядовців, щоб не допустити відкриття Сойму Карпатської України.

Того ж дня, 14 березня, парламент у Братиславі проголосив незалежність Словаччини під протекторатом Райху. З огляду на це, ввечері Августин Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Водночас було призначено склад нового уряду: прем’єр-міністром став Августин Волошин, закордонні справи очолив Юліан Ревай, внутрішні справи – Юрій Перевузник, господарство – Степан Клочурак, фінанси й комунікації – Юлій Бращайко, здоров’я і соціальна опіка – Микола Долинай.  

15 березня Гітлер поглинув решту чеських земель. Їх перетворено на Протекторат Богемії та Моравії. Фактично Чехо-Словаччина розпалася. Зв’язок між Карпатською Україною та Прагою ускладнився.

За таких умов 15 березня в Хусті по обіді відкрилося засідання Сойму Карпатської України, де таємним голосуванням обрали президента новоствореної української держави –  Августина Волошина – й офіційно проголосили незалежність краю. Ухвалили два конституційні закони, що визначали форму державного правління.

У цей час тривали бої, найбільш кровопролитні на Севлюсько-Хустському відтинку. Їх кульмінацією став бій на Красному полі поблизу Хуста 16 березня 1939-го. Героїчна й самовіддана оборона Севлюша, що за 25 кілометрів від Хуста, та його околиць дала змогу провести історичну сесію сойму Карпатської України, де було проголошено її незалежність. 16 березня о 16-й годині до Хуста увійшли угорські підрозділи. Головні сили січовиків відступили на схід, до румунського кордону.

Після окупації Карпатської України Августин Волошин із представниками свого уряду змушений був залишити Хуст і 16 березня 1939 перейшов кордон Румунії. Відвідавши Югославію, Австрію, Німеччину, він залишився у Празі (Чехія).

18 березня угорські війська повністю зайняли територію Карпатської України. На всіх перевалах вони дійшли до польського кордону.

Загалом під час березневої кампанії збройні сили Карпатської України провели близько 20 боїв. За оцінкою сучасників, втрати у них становили від 1 до 1,5 тисячі осіб убитими та пропалими безвісти. Щодо угорської сторони, то за офіційною статистикою Будапешта, угорська армія в ході бойових дій у Карпатській Україні втратила 72 вбитих, 164 поранених, 3 пропалих безвісти і 2 полонених. Однак є підстави вважати, що цифри втрат з боку Угорщини були свідомо применшені, щоб приховати масштаби збройного опору. За чеськими та українськими даними, втрати угорської армії становили близько 200 вбитих і кілька сотень поранених.

Щойно захопивши Карпатську Україну, окупаційна влада запровадила на Закарпатті воєнний стан і утворила військову адміністрацію. Каральні органи взялися за “очищення” краю від “небажаних елементів”. Найжорстокішого переслідування зазнали січовики та національно свідома інтелігенція, а також колишні державні діячі Карпатської України.

Джерело: УІНП