Слухай онлайн
Культура

Адвокат сучасної музики Орест Смовж

В останній місяць літа львівський скрипаль, студент Thornton School of Music (США) Орест Смовж дасть два концерти в Органному залі:

9 серпня – речиталь у межах Leopolis Baroque Festival, 11 серпня – дует із піаністкою Діаною Чубак у рамках проекту Relax-weekend. Поки триває підготовка до виступів, ми зустрілися з Орестом і поговорили про те, як він не став піаністом, про несправедливість щодо сучасної музики, про їжу і про мови.

Все почалося зі стіни

Моя мама – скрипалька в оркестрі Львівського оперного театру. Коли мені було шість, вона вмовляла мене спробувати грати на скрипці. Я дуже не хотів – у такому віці завжди є важливіші справи. Якось вона запропонувала відвідати урок викладачки Марії Вар’янко у Першій музичній школі. Я сказав, що сходжу, але вперше і востаннє. Після заняття ми з мамою стояли в коридорі навпроти стіни дуже дивної форми, і вона запитала мене чи я хочу повернутись. Подивився на ту стіну і подумав, що, мабуть, я не проти повернутися. З того часу я ніколи не жалкував про своє рішення.

Скрипка – дуже складний інструмент, існує багато фізіологічних деталей, які треба відпрацьовувати спеціальними вправами. Дітям у ранньому віці це швидко набридає. Велика заслуга моєї першої викладачки була в тому, що вона ці основи надавала одразу ж у процесі гри. Це мені дуже сподобалося.

А міг би бути піаністом

Мріяв бути піаністом. Фортепіано досі люблю, довгий час вчився гри на ньому паралельно зі скрипкою, навіть виступав як піаніст. Слухаючи музику, обираю не скрипкову і часто фортепіанну. Деколи мені кажуть у не дуже позитивному сенсі, що граю на скрипці, як на фортепіано.

Піаніст, мені здається, значно менше залежить від своїх м’язів, тут можна більше зробити головою. На фортепіано, навіть зі своєю скромною технічною базою, я міг тиждень не займатися, приходити на урок, і деколи твір звучав краще. А на струнному інструменті, чи на духовому скажімо, якщо тиждень не пограєш і прийдеш на урок, то заняття буде дуже коротким.

Київ – Сінгапур – Лос-Анджелес

У другий клас я вже пішов у Спеціалізовану музичну школу ім. С. Крушельницької до викладачки Марії Футорської. Мені там надзвичайно подобалося, всі однолітки навколо були захоплені тим, чим і я. Завдяки львівській десятирічці, початки мого музичного розвитку були дуже цікавими.

Після восьмого класу я перевівся у Спеціалізовану музичну школу ім. М. Лисенка в Києві, в клас Ярослави Рівняк. У Києві я міг отримати щось нове, бо там було активніше музичне життя.

По закінченню десятирічки вступив у Київську консерваторію, вчився у Дмитра Ткаченка. Після того вибирав між Європою та Азією. Зупинився на Сінгапурі, Yong Siew Toh Conservatory of Music. Одна з причин вибору є дуже примітивною: там консерваторія покривала всі витрати на моє навчання та навіть давала гроші на харчування. У Європі з цим складніше. Була і музична причина: багато музикантів відчувають останнім часом, що Європа замала. У ній стільки історії! У Відні поцілунок Клімта і портрет Моцарта майже на кожному кроці. Здається, вони так живуть історією, що не думають про майбутнє. Багато країн Азії, Північної та частково Південної Америки намагаються наздогнати Європу в культурному сенсі й у чомусь її вже випереджають.

Для мене Азія стала місцем простору та нових можливостей. З тієї ж причини після Сінгапуру поїхав у Лос-Анджелес, а не в Європу.

Прадідо Ізаї

Музика, мабуть, чи не єдине мистецтво, де люди так бережуть пам’ять про своїх викладачів. Нам не так важливо, хто був вчителем ван Гога чи Леонардо да Вінчі, але у музикантів викладацька генеалогія часто прослідковується крізь віки. Я от можу назвати лінію своїх викладачів до XVII століття. Наприклад, Ізаї – це мій “прадідо”, а Венявський – “прапрадідо”. Чому в інших професіях немає розуміння свого вчительського генеалогічного дерева? Можливо, тому, що музика так тісно пов’язана з минулим. Ми стільки граємо репертуар минулих століть, тож і більше думаємо про традиції. У чомусь це добре, в чомусь – ні.

Сучасна музика і несправедливість

Проблема музикантів у тому, що ми неоднаково ставимося до музики ХХ, ХХІ століття і ранішої. Чомусь у ХХ столітті почали так активно питати, про що твір.

Музика – це найбільш абстрактний вид мистецтва. Майже немає жодного прикладу музики, щодо якої можна об’єктивно сказати про що вона. Навіть найпримітивніші ілюстративні твори викликають асоціації тільки в певних соціальних чи географічних умовах. Племена Цімане в Болівії, які майже не мали контакту із західною музикою, однаково реагували на консонанси і дисонанси, тобто на те, що ми називаємо красивими акордами і некрасивими.

Якщо ми відкинемо стереотипи, то виявимо, що значно відкритіші до музики ХХ і ХХІ століття, адже це музика нашого часу. У творах цього періоду дуже важливим є контекст. Підготовка слухачів ніколи не завадить. Історичні факти важливі, але не потрібно нав’язувати якісь стереотипи. Дуже популярно за кожної можливості згадувати, що Шостакович постійно те й робив, що страждав від Сталіна, і говорячи про деякі його твори – це єдине, на чому зупиняються музиканти. Я думаю, що останнє, чого хотів Шостакович, щоб граючи його твори згадували про Сталіна. В той момент, коли ми забуваємо, ким і коли написаний твір, ми можемо більше у ньому почути. Деколи це потрібно.

Зміни

Я бачу дуже багато позитивних змін в Україні за останні роки. І не тільки в музичному житті. Коли я про це комусь кажу, то мені відповідають: “Ти просто не живеш тут, ти не знаєш”. Але я якраз найкраща кандидатура на такі заяви, тому що приїжджаю раз на півроку і бачу прогрес. З’являється все більше музичних проектів, вони все далі від минулого і від тих інституцій, в яких ще не помітили прихід нового століття.

Що хотілося б робити в Україні, чого мені не вистачає? Побільше камерної музики та фестивалів за межами міст. Це те, що ми намагалися зробити у Дзензелівці (фестиваль “Дзензелівські вечори класичної музики" у селі на Черкащині – ред). Цей досвід у деяких місцях існує понад 100 років: виїжджати за місто, насолоджуватися природою, занурюватися у музику.

Про музичну демократію

Я надзвичайно люблю жанр сольної скрипки. Деякі люди вважають його складним, відповідальним, але мені він видається значно легшим. По-перше, це класно з логістичної точки зору, я можу грати там, де немає фортепіано, наприклад. По-друге, можу робити абсолютно все, що я хочу.

Звичайно, грати в ансамблі теж цікаво. У Сінгапурі та Америці я познайомився з таким видом тренінгів для компаній: приїжджає невеликий оркестр, бізнесменів садять біля музикантів і демонструють, як співпрацюють різні інструменти, секції в оркестрі. Адже хороша оркестрова гра – це основа діалогу, це основа демократії.

Одна з моїх викладачок постійно наголошувала, як музичний розвиток супроводжує суспільний. Наприклад, у часи Баха поліфонія досягла однієї з кульмінацій, водночас почали з’являтися перші ідеї парламентів. На території України та інших слов’янських країн ще у ХІХ та ХХ столітті переважала гомофонно-мелодична музика – мелодія й акомпанемент. Так само у суспільному житті: є лідер і є маса. Ця орієнтація на лідера ще досі присутня в музичній освіті. Всі студенти консерваторій хочуть бути солістами, тобто лідерами. А ні – то грати в оркестрі, бути “масою”. Вони не розуміють, що є щось між цим. Є камерна музика: квартети, квінтети і т.д. Ще однією важливою ознакою є те, що у нас немає жодного стабільного фестивалю камерної музики. Для нас камерна музика – це дует скрипки та фортепіано, хоча в інших країнах це як мінімум тріо.

Про особисте

Я з дитинства у цьому середовищі, усе моє життя у музиці. Але це не означає, що я не люблю щось робити крім музики. Люблю куштувати страви інших країн, читати. Я люблю подорожувати, або бути у процесі подорожі. Аеропорт, готель чи літак – це мої улюблені місця на планеті.

Люблю казати, що я захоплююся вивченням мов, хоча жодної так особливо і не вивчив. Спілкуюся українською, російською, польською та англійською. Є люди, які вважають, що я знаю 20 мов. Одного разу ми сиділи із засновником Kyiv Contemporary Days Альбертом Саприкіним та однією альтисткою в кафе. Він також знає кілька слів різними мовами. Ми вдавали, що говоримо угорською. Причому діалог був приблизно таким: “добрий ранок”, “добрий вечір”, “смачного”, “котра година”, “дякую”, “до побачення” і декілька назв міст. Потім перемкнулися на турецьку в такому ж стилі. Дівчина запитала, скільки мов я знаю. На її великий подив, відповів: “Я не рахую, але, скажімо, моя румунська в 10 разів краща, ніж моя чеченська”. Насправді ж я знаю одне слово чеченською і 10 слів румунською. Це те, що ми, музиканти, робимо – ми створюємо ілюзії.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...

");