В Андрія Цаплієнка – величезний рюкзак. Із ним військовий кореспондент «1+1» приїхав до Львова, аби поговорити зі студентами та гостями Школи журналістики УКУ про воєнну журналістику і поведінку репортера під час конфлікту.
«Що нині найголовніше для журналіста на війні? – запитує Цаплієнко й одразу відповідає. – Його життя». На підтвердження своїх слів дістає цілий багаж із власного рюкзака. Там є каска із позначкою TV, аптечка, тактичні окуляри. Бракує лише бронежилета. Його журналіст до Львова не брав, але на Донбасі він незамінний. «Журналіст на війні має себе позначити, аби військові знали, хто це. Це не захистить нас на сто відсотків, але може допомогти, - пояснює Цаплієнко. – Утім, наші кіборги кажуть, що бачили, як бойовики стріляли по пресі».
Але навіть тоді журналіст не має брати до рук зброю. «Якщо ти стріляєш, ти вже не журналіст, ти комбатант. Треба обирати», - каже Андрій, який за кільканадцять років роботи військовим кореспондентом бачив багато різних збройних конфліктів. Він розповідає про особливості зйомки на місці. «Треба розуміти, що люди не завжди толерантно до тебе ставляться, - пояснює він. – Для солдатів журналіст – це часто навантаження, і не завжди військові хочуть тобі все говорити». Встановити контакт - це вже половина успіху: «Треба пожити з людьми, про яких ти робиш матеріал. Наші знімальні групи кілька разів працювали в Донецькому аеропорту. Перед тим, як виїжджати на гарячу точку, ми провели кілька днів на базі і заприятелювали із тими людьми, з якими потім були в аеропорту. Потім хлопці вже сприймали журналістів як своїх, й останні дуже добре орієнтувалися в ситуації».
Також важливо не видавати інформацію, яка може зашкодити військовим: «У зоні бойових дій треба знімати так, аби неможливо було визначити конкретне місце. Це робиться задля безпеки, бо життя наших солдатів набагато важливіше за сюжет. Багато військових неохоче спілкуються із журналістами саме через острах, що ті покажуть те, чого не можна. У нас була ситуація, коли ми виїхали у Дебальцеве, де домовилися про зустріч із нашими хлопцями. За нами їхали журналісти іншого українського каналу і все знімали. Наші військові їх зупинили і зйомку заборонили. Навіть коли все спокійно, треба запитувати, чи можна знімати і де. Під час гарячої фази на тебе вже ніхто уваги не звертає, працюй і знімай, що вважаєш за потрібне, але все на твоїй совісті. Ми завжди намагаємося зробити так, аби не можна було визначити, де саме перебувають наші солдати», - розповідає журналіст.
Також важливо знайти героя. І не просто використати його, як роблять багато репортерів, а показати, що його історія важлива і має значення. В ідеалі героїв шукають ще в Києві, але на практиці вони з’являються вже на місці, у польових умовах. Журналіст ділиться враженнями від свого останнього матеріалу про дітей війни, які ховалися в бомбосховищах або не ходили до школи через обстріли. Діти часто вражали його своїми поглядами на війну та прагматизмом. За його словами, часто вони можуть не підтримувати жодну зі сторін конфлікту, але розуміють, що в Україні у них є майбутнє, а в «ДНР» - нема.
Відпвідаючи на запитання, що робити з затятими прихильниками сепаратистів, Цаплієнко говорить про окуповану частину Донбасу як «сіру зону»: «Люди в “сірій зоні” мають зрозуміти, що вони в Україні, і Україна з ними. Звичайно, є такі, хто свідомо за “ДНР”. Але я би розділив тих, хто воює проти України, і тих, хто проти України, але не бере до рук зброю. Із останніми треба говорити. Настане момент, коли ми їх переконаємо, і люди зрозуміють, що їхнє майбутнє в Україні, бо не-в-Україні майбутнього не буде. Людина обиратиме ту сторону, де буде більше можливостей для нормального життя. Це тривалий процес одужання, який швидко не відбудеться».
Цаплієнко впевнений: треба показувати «сіру зону», аби ми тут розуміли, як живеться там. Але не можна давати слова терористам: «Так ми лише даватимемо їм більше можливостей воювати проти нас. Чим більше вони виступають як рівноправна сторона конфлікту, тим більше ми узаконюємо їхнє існування. І ми вже не кажемо “так звана ДНР”, ми кажемо “ДНР” і розуміємо, що це сторона конфлікту. Тому слова їм надавати не можна, але показувати треба, особливо тоді, коли видно, як вони воюють проти нас».
Репортер говорить і про стандарти журналістики. Зокрема, про те, що журналісти не можуть прив’язувати себе до однієї сторони конфлікту, і про те, як на це реагують українські медійники: «Життя вносить свої корективи. Ми розуміємо, що наша країна воює,і ставимо себе по українській бік барикад. Саме в цьому плані ми часто порушуємо стандарти журналістики, бо кажемо: “наша армія”, “наші військові”, захищаємо наш інформаційний простір. Навіть західні журналісти починаються нас розуміти. Для нас це дуже болісна історія, і ми не можемо від неї відсторонюватися». Та підтримувати українську сторону не означає спотворювати інформацію чи щось замовчувати: «Треба давати або збалансовану інформацію, або не давати взагалі. Коли, наприклад, українська армія щось робить неправильно, треба про це говорити, але не так, аби люди думали, що це системне явище».
Безстороннім бути складно, бо журналіст починає приятелювати із солдатами, тому в ідеалі має бути дві знімальні групи з різних боків барикад. Утім, за його словами, на Сході це неможливо. «Сепаратисти внесли багатьох журналістів у певний список. Вони хочуть вичистити інформаційне поле та прибрати українських медійників із цієї території, аби позбавити місцевих доступу до українських ЗМІ. Я би погодився поїхати і зняти історії з того боку, але це неможливо. Українські ЗМІ фактично не мають доступу на окуповані території. Ми домовляємося з людьми, які там знаходяться, не розсекречуємо їх, вони знімають матеріали, які ми включаємо в сюжет, і це єдиний спосіб працювати. Після того, як нашу знімальну групу побили в Криму, ми почали говорити злюдьми з того боку. Вони нам сказали: “Ми не вважаємо вас журналістами, ви солдати інформаційної війни”», - розповідає журналіст.
Саме тому журналіст у зоні бойових дій не може розраховувати на те, що посвідчення чи акредитація захистять від його агресорів. На перше місце виходить питання безпеки. Це Андрій зрозумів ще у січні, коли почалися битви на Майдані. «Я пам’ятаю, як ми 19 січня їхали знімати на Грушевського геть неготові до того, що там відбувалося. Їхали без бронежилетів, без касок, без нічого. А потім змінилося все. Я після того написав, що ніколи не думав, що буду працювати в своїй країні у бронежилеті», - розповідає він. Здається, що голос журналіста тремтить.
Цаплієнко говорить про свої емоції перед поїздкою на фронт: «Кожен раз, коли їду на війну, переборюю свій страх. Це певний запобіжник, який дає можливість реально оцінити ситуацію. Не паніка, коли не можеш діяти свідомо і розумно, а страх дозволяє тобі зрозуміти ступінь небезпеки й обрати раціональні вчинки».
Із побаченого в зоні бойових дій Андрій робить висновок, що цей конфлікт надовго: «На Донбасі нині десь 35 тисяч сепаратистів, включно із російськими найманцями, а наших – десь сорок. Наші солдати на Сході - переважно добровольці. Вони самостійні, інтелектуальні, і саме завдяки найкращим людям ми перемагаємо. У росіян насправді нема великого бажання воювати, багато хто просто змушений. Але не слід забувати, що Росія – це мільйонна армія, яка технічно і психологічно більше готова до війни. Окрім цього, вони воюють на чужій території. Це серйозний супротивник, набагато сильніший за нас. І це не лише Путін, а ціла система». Тим часом, каже він, Україна повинна зробити свій вибір: «Зараз нам потрібні ці вибори. Треба прибрати з парламенту оцю сепаратистську частину, яка розв’язала війну і користується всіма благами парламентської влади».
Анна Романдаш.
Фото Олександри Чернової.
