Слухай онлайн
Культура

Андрій Великий: російськомовний альбом Тіни Кароль та дискусія про мінет

Розмова з Андрієм Великим - ведучим ранкового шоу на найрейтинговішому радіо нашого регіону “Львівська хвиля”, про його шлях радіоведучого та перший на 100% російськомовний альбом Тіни Кароль.
Ведучий на радіо "Львівська хвиля" Андрій Великий

Андрію, скільки років ти вже працюєш на радіо?

23 роки.

Знаю твою історію, що батьки хотіли мати медика, але на якомусь етапі погодилися саме з твоєю думкою та вибором.

Так, у мене рідний брат був астрофізиком. Ця професія виявилася доволі безперспективною. Я, як і будь-яка галицька дитина, не міг, боявся сказати батькам правду, що не хочу бути медиком. Я три роки ходив на хімію та біологію. Хімію я ненавидів, для мене це були просто надзвичайні муки. За півроку до вступу мені прооперували апендикс, і я не пам'ятаю цього, але так сталося, що я в цьому маренні після анестезії сказав батькам, що не хочу бути лікарем.

Тобто це відбулося доволі несподівано і підсвідомо?

Саме так.

Я в житті завжди захоплювався радіо, на яке мене “підсадив” брат. У нас була традиція слухати “Львівську хвилю”. Я любив бавитися в радіо, робив свої хіт-паради, ефіри. Але тоді був початок 90-х, мої батьки і бабця з дідом хотіли, щоб я став  медиком, і я їх чудово розумію. Адже медики - це забезпеченість. І мене так скерували. Але сталось, як сталось. Безумовно, я ні про що не шкодую, але батьки певний час тяжко сприймали це все.

До якого періоду батьки тяжко сприймали твій вибір?

До мого інтерв’ю з Кравчуком (Леонід Макарович Кравчук - Президент України у 1991-1994 рр., - ред.). Коли Леонід Кравчук до мене потрапив на інтерв’ю, мій батько прийшов подивитись, я їх навіть разом сфотографував. Це було дуже престижно, круто. Він тоді, пам’ятаю, до Львова прилетів чартером і дав інтерв’ю тільки “Львівській хвилі” та ще якомусь одному медіа. 

Саме тоді, я чітко пам’ятаю, відбувся такий злам. Це у мене вже був, напевно, 3-й рік роботи на радіо “Львівська хвиля”.

А з чого розпочиналося твоє радійне життя?

На самих початках радіо “Львівська хвиля” для мене було чимось недосяжним. Вони у той час мали студію на Високому Замку в приміщенні на вежі ОРТПЦ. Це був закритий режимний об’єкт, туди фізично потрапити було неможливо. 

Я розпочинав практикуватися на іншій радіостанції - “Люкс ФМ”. Я просто прийшов до них з вулиці і сказав, що хочу працювати і готовий робити будь-що. Тоді в ефірі працювала така радіо-діджейка Ірма. Я їй допомагав з хіт-парадом, займався підрахунком голосів з газетних вирізок. Мови про ефіри тоді ще не було взагалі.

Потім мене одна подруга познайомила зі своїм хлопцем Захаром Клименком, який на той час працював на проводовому радіо і вів там “Зоряну забаву”, хіт-парад від Захара”. Тоді проводове радіо мало величезну аудиторію, воно часами обганяло ФМ-станції. Він попросив на якийсь час його підмінити, і я записав свій перший хіт-парад на радіо. Це був мій перший досвід, але це був запис, не прямий ефір. Шкода, що у мене це все було на касетах і не збереглося.

А одного чудового дня…. Був у Львові такий клуб “Лялька”, і я якимись правдами-неправдами міг туди потрапити, а я ще був неповнолітній. І там завжди відпочивали легендарні львівські ведучі Місько Барбара і Роман Чайка (учасники українського рок-гурту “Мертвий півень”, - ред,). І Місько Барбара каже мені: “Ти знаєш, відкривається нова радіостанція - “Радіо ініціатива”. Станція задумувалась як рокова, але я, як програмний директор, бачу це дуже все різним”. 

І він мені довірив вести живі нічні ефіри з суботи на неділю. Безумовно, це був мій зоряний час. Хоча це була, напевно, найважча робота у моєму житті, бо моя зміна тривала з 22 до 8 ранку. Це дуже складно працювати цілу ніч.

Але це був просто такий лінійний ефір: я зачитував прогноз погоди, оголошення, ще якісь речі, ставив музику. І я зрозумів, що треба щось робити, бо неможливо так. І я запропонував зробити нічне ток-шоу. На той час мені було приблизно 20 років.

Те, що я виробляв у ефірі тоді - я сам від себе в шоці. Зараз я такого б не зробив. 

Наприкінці 90-х у журналістиці, у радіобізнесі дуже процвітало кумівство. Журналістика стала дуже популярною, на факультет був величезний конкурс, з'явилася престижність професії, почали з’являтися приватні медіа. І я, звичайно, розумів, що мені треба робити якийсь “бабах”, щоб вибратися з того всього. І я почав робити “бабахи”.

Це були дуже провокативні теми, здебільшого для дорослих. Моїм піком було, коли мені вдалося запросити на програму повію з псевдо “Мері”. Вона дуже відверто розповіла у прямому ефірі всю свою історію: як її завербувала комендантка гуртожитку, а вона була студенткою Києво-Могилянки, як вони працювали, як обслуговували VIP-чиновників. Цей ефір тривав десь 4 години, на нього могли телефонувати слухачі, ставити запитання.

Я зрозумів, яка тема цікава людям. В мене потім почали в ефірі з’являтися сексопатологи тощо. В мене одна ніч була присвячена темі орального сексу. Мені розповіли, що тоді в клубі “Picasso” якраз була вечірка, а на вулиці біля курилки в автомобілі ввімкнули радіоприймач. І відвідувачі замість того, щоб тусуватись у клубі, слухали нашу розмову, сміялися. У нас був змістовний діалог, нам на ефір телефонувала філологиня, яка переконувала, що потрібно говорити не “мінєт”, а “мінет”, була дискусія. Зараз за таке забрали б ліцензію у радіостанції.

Зараз такі речі називають “хайпом”. Ти розпочав це робити набагато раніше.

Саме так. Потім у мене в ефірі була справжня ворожка. Ну як справжня... Професійна. Аферистка чи ні, - я не знаю. Це був просто розрив.

Ну і, звичайно, моя культова програма, коли дуже відомий львівський журналіст і телеведучий зробив камінг-аут (процес добровільного та усвідомленого визнання людиною своєї сексуальної орієнтації чи гендерної приналежності, - ред.) у прямому ефірі. І познайомив усіх слухачів зі своїм хлопцем. Це було все! На вухах стояли всі. У житті у Львові вночі такої “слухабельності” не було на радіо. Він був вже тоді дуже відомим журналістом, а зараз став ще відомішим. Він зробив дуже сміливий вчинок, за що у мене до нього дуже велика повага.

Уяви собі, а я на той час був ще студентом. Викладачі навіть почали один одному серед ночі телефонувати з питаннями, мовляв, “що там відбувається?”. За ефір троє викладачів телефонували на програму зі скаргами: “як так можна?”, “що ви собі дозволяєте?” тощо. Я тоді дуже боявся йти на пари після ефіру.

Склав сесію?

Так. Я склав тоді сесію. У той час мене якраз помічає Ігор Балинський, який був у нас на кафедрі радіо і телебачення, він курував саме питання радіо.

Скажу скандальну штуку, але лише Ігор Балинський в університеті дав мені хоч якісь книжки, хоч щось сучасне. Я ще застав радянську систему викладання. Коли ти приходив потім на радіо, ти взагалі нічого не міг робити для сучасних ФМ-станцій. Він перший, хто в принципі почав чогось мене вчити. Загалом я самоук, я просто самоук.

Радіо здебільшого дотували, був лише один самоокупний ефір - “Язиката ніч” Андрія Великого, адже в мене з’явився спонсор - ювелірний салон. Відповідно, радіо фінансово було збиткове, тому власники Михайло Хмельницький та Марек Іващишин продали його під “Радіо Довіра”.

А мене запросили на “Авто ФМ”. Хто пам’ятає їхні програми, той може зрозуміти, як мені морально було складно. Це була каторга. Хоча радіостанція була дуже популярна, але формат та стиль ведення ефірів був зовсім не для мене. Я там пропрацював приблизно місяць.

І одного дня мені зателефонував директор радіо “Львівська хвиля” Іван Маркович Задорожний: “Ми вас помітили, у нас з'явилася вакансія вечірнього ведучого”. 

Я прийшов працювати на “Львівську хвилю” 17 липня 2002 року. А за 10 днів відбувся один із двох найскладніших ефірів у моєму житті, адже трапилася “Скнилівська трагедія”. У Львові був шок та потрясіння від цієї події, а я був в ефірі. Я тоді пройшов просто бойове хрещення. І так розпочався мій розвиток саме як ведучого. Другий такий складний ефір був під час Майдану. Коли ти сидиш в студії, а Майданом несуть труни з Небесною Сотнею. Ти ж не можеш слухачам це показати, а треба передати все словами. Це були найважчі ефіри.

Я розпочав також вести розважальні програми. У мене ж була раніше  “Язиката ніч”. На прохання дирекції програма починає називатися “Язикате свято”. Хто я такий був на той час у порівнянні з, наприклад, Влодком Лучишином? І мені довіряють вести три ток-шоу на “Львівській хвилі”: “Бос-шоу”, “Радіо хірургія” та “Без політики”, яка потім стала називатися “Без фальші”. Тепер дуже багато є таких програм, навіть одна так і називається: “Без політики”.

І пішло, і закрутилося. А потім одного чудового дня мене запросив “на пиво” Влодко Лучишин - людина, з якою я до того на радіо був хіба на “привіт” та “па”, та й ефіри його мені не дуже подобалися. І він запропонував разом робити ранкове шоу. А ранкове шоу - це найкрутіше, що може бути в кар'єрі у радіоведучого. Я не хотів цього, але він мене якось через “не хочу” переконав спробувати на короткий період.

Перші ефіри - це був жах! Я просто виходив, гримав дверима, мені все не подобалося. Влодко, як досвідченіший та старший, з розумінням до цього ставився, і ми за три місяці завдяки нашій різності зробили просто вибуховий продукт. У нас “відбулася якась хімія”. Ми зараз - унікальне ранкове шоу. Немає в історії України тривалішого ранкового шоу.

І скільки часу вже триває ваша “хімія”?

Ми з Влодком сіли на ранковий ефір у 2006 році. Тобто в нас вже 15-річчя. Звичайно, що за цей час були дуже різні періоди та моменти. У мене було бажання це все припинити. Мені пропонували працювати в Києві, я навіть їздив туди, спілкувався. Але я подумав, що краще бути першим у Львові, ніж середняком в Києві.

Ти не вважаєш, що ти втратив як журналіст, коли припинив свої серйозні ток-шоу і сконцентрувався на розважальній ранковій програмі?

Так. Але я скажу тобі чесно, що я в свій час перетворився… Ти просто уяви на хвилину, яким був графік мого життя. Це було не життя: щоденні ранкові ефіри, ввечері - ток-шоу, викладання в УКУ, з'являється проєкт Ivan Navi. Я просто перетворився на тінь. Пригадай скандал, який виник під час ефіру з Юрієм Винничуком. Він мене повністю вибив. Я зрозумів, що можу втратити в одну мить все. Я довів всі проєкти до логічного завершення і просто вибрав. 

Я настільки втомився, що, може, колись і відновлю якісь ексклюзивні речі, але точно не запускатиму це як конвеєр.

Ти згадав про своє викладання в УКУ. Колись я був присутній під час твоєї розмови з одним із викладачів ЛНУ, де ти дуже скептично відгукувався про рівень викладання журналістики саме в університеті Франка.

Я вже не працюю в УКУ. Цього року контракт зі мною не продовжили, без жодних пояснень. Я там відпрацював 9 років, був лідером серед студентських рейтингів викладачів. Мені нічого не пояснили, я випадково дізнався. Але УКУ - це така загадкова структура і зовсім інша розмова.

Щодо журфаку Франка, то я його дуже люблю. Це найкращі мої роки і фантастично цікаве студентське життя. 70% друзів я здобув саме там. Там також багато колег, з якими я професійно ріс. Але коли я там навчався, саме мій факультет просто не встигав за розвитком. Викладачі, які там працювали (не зі зла, просто люди були на своїх нагрітих місцях), намагалися нас вчити за своїми напрацюваннями 80-х чи початку 90-х років.

За час моєї праці в УКУ (а там магістерська програма журналістики) туди приходили студенти з різних українських журфаків. Варто зауважити, що саме факультет журналістики ЛНУ виховував таку важливу рису, як українськість. Але у професійному плані це все було значно слабше, ніж у інших закладах освіти. Зараз не знаю, яка там ситуація.

Знаю, що у твоєму радійному житті був ще один період, коли ти взявся за новий проєкт. Коли помер програмний директор радіо “Львівська хвиля” Руслан Огнистий, і ти почав виконувати його обов’язки.

Це була шана і повага до Людини, яка віддала цій радіостанції, мені здається, все. Він просто цілодобово тут жив. За життя у нас із ним були конфлікти, але суто професійні. Це нормально, коли є дискусія. І коли Руслан занедужав, то я і Галинка Лірник взяли на себе цю роботу.

Я був справді завжди меломаном, я жив у музиці. Я тоді взявся за це все. Це було дуже складно. Я розумів, що радіостанція розвивається, що весь світ змінюється, що мені доведеться щось змінювати і робити не так, як той, хто робив це до тебе. Десь навіть були нарікання від колективу, мовляв, “Руслан це зробив би не так”.

Я і тепер виконую цю роботу музичного редактора. На радіо за текстові речі відповідає Влодко Лучишин, а за музичні - я. У мене є прекрасна помічниця Василина Арде, яка є контент-менеджером і яка зараз вже запросто може сама працювати. Але тоді так, я цілодобово сидів на радіо і вчився, коли це все сталось.

Повернімось до хорошого. Ти, як музичний редактор, краще за всіх знаєш стан української музики, зокрема після запровадження квот на неї.

Про це у мене дуже часто запитують. Я не можу так цікаво відповісти, як, наприклад, мої колеги з Києва. Радіо “Львівська хвиля” все життя виконувало цю квоту. Ще у 2015 році я вишкрябував хоч якусь україномовну пісню, бо на одному “Скрябіні”, “Океані Ельзи” чи Ірині Білик ти не побудуєш ефір. Я намагався підтримати наших львівських виконавців, навіть якщо це не був надзвичайно якісний продукт. Але коли з'явилися квоти, то наші мастодонти, які українською взагалі ніколи не співали, почали записувати пісні українською мовою.

Якщо хтось зараз говорить, що немає якісної україномовної музики, то, можливо, вони просто не знають де її брати. У мене зараз черга із крутих якісних україномовних пісень для ефіру. Я не маю їх як вмістити.

Мені інколи телефонують київські редактори і запитують, де я взяв такого крутого виконавця, хто це. А я їм відповідаю, що їм ще декілька місяців тому надсилали його пісні. Точно!

Але щодо квот, то останнім часом, я почав помічати, що розпочався якийсь відкат назад. 

Я дуже поважаю цю співачку. Але мене дуже обурило….. Тіна Кароль! Ти - Народна артистка України! Ти сидиш у всіх супер-пупер шоу України! Ти співаєш “Україна - це ти” - пісню, яка увійшла до шкільної програми як такий собі дитячий гімн України. І ти видаєш альбом, в якому ЖОДНОЇ україномовної пісні! Я в шоці! Це в неї перший альбом без жодної україномовної пісні. Ну як так? 

Хіба українська мова тільки для виття, для ридання, для плакання? Тільки мають бути балади? Та ж сама Тіна Кароль зробила класний танцювальний трек “Вабити вабити”, який написала Альона Альона. Ну можна ж! Але коли ти видаєш модний дуже просунутий альбом, то там для української мови місця немає? Це питання є значно глибшим, ніж просто “Я не хочу петь на этом языке”. Ні. 

Я знаю купу дітей, які вчаться співати на її піснях, адже вона чудова вокалістка. Що ті діти будуть думати? Якщо Тіна..., то навіщо я маю співати? Вона подає такий приклад.

Розмовляв Андрій Маринюк

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ