Яким би це не виглядало дивним, але питання боротьби з українським націоналістичним підпіллям на Наддніпрянщині залишалося актуальним для радянських органів державної безпеки і на початку 1950-х років. Звичайно, мова вже не йшла про такі об’єми, як за німецької окупації та перші постокупаційні роки. Разом із тим, сам факт існування окремих ланок ОУН досить сильно турбував республіканське МГБ. Про це у своїй статті спеціально для ГалІнфо розповідає кандидат історичних наук – Юрій Щур
Саме коріння націоналістичної діяльності на території Полтавської області, на думку співробітників МДБ, сягало у часи Української революції, коли тут розгорталася підпільно-партизанська боротьба проти встановлення більшовицької влади. Крім того, не поміченим не залишився той факт, що вихідці звідси обіймали досить високі посади в УНР, а це, зокрема і Симон Петлюра та Андрій Левицький.
Під час німецької окупації на території Полтавської області діяло підпілля ОУН, як бандерівське, так і мельниківське. Була розгалужена мережа товариства «Просвіта». Після повернення радянської влади більшість оунівців була заарештована, частина виїхала за межі області й станом на 1952 рік перебувала у розшуку. На території області залишилися проживати у значній кількості зв’язки репресованих та виїхавших членів ОУН (під категорію зв’язків у МГБ потрапляли рідні та знайомі). Крім того на обліку у держбезпеці перебувало 245 осіб українців, які були переселені в Полтавську область у 1945-1946 роках з українських етнічних земель на території Польщі.
Агентурний апарат в Полтавській області, який використовувався для боротьби з ОУН, складався з 82 агентів. Станом на 1952 рік в області за підозрою у належності до українського націоналістичного підпілля розроблялося 104 особи, з яких 14 по 3 агентурним справам, 54 – по справам-формулярам і 36 – по справам попередньої оперативної перевірки.
Серед таких була справа-формуляр на Олексія Чеберяка, 1915 року народження, уродженця села Великий Хутір Золотоніського району Полтавської області (на сьогоднішній день село адміністративно належить до Драбівського району Черкаської області). На той час він мешкав у Золотоноші (на сьогоднішній день адміністративно належить до Черкаської області), куди прибув у березні 1952 року як репатріант з Бразилії. Відповідно, одразу ж був обсаджений агентурою МГБ. У розмові з одним із агентів назвав себе емісаром закордонного центру ОУН. Агенти МГБ «Августін» та «Вєрний», які були введені в розробку, повідомляли, що Чеберяк намагається відновити свої старі зв’язки, головним чином серед тих, кого МГБ вважало неблагонадійними та нелояльними до радянської влади. Той же «Августін» доповідав і про терористичні висловлювання Чеберяка на адресу місцевого керівництва радянської адміністрації й компартії.
3 липня 1952 року Чеберяк виїжджав до міста Суми. Агентам «Августіну» й «Вєрному» сказав, що мета поїздки – отримання диплому в місцевому педінституті. Звідти він мав намір виїхати в місто Мозирь (теперішньої Гомельської області) в Білорусі, а потім через Москву в Архангельськ. Слідчі МГБ звернули на це увагу, оскільки раніше у бесідах з «Августіном» Чеберяк розповідав, що у Мозирі проживає його товариш, який разом із ним закінчив за кордоном дворічну школу керівних кадрів ОУН.
Після дводенного перебування у Сумах, Чеберяк повернувся до Полтавської області, де за ним було встановлено постійне агентурне спостереження й оперативне стеження. УМГБ Полтавської області вживало різноманітних заходів для недопущення поїздки Чеберяка в Москву. У випадку ж його виїзду до столиці СРСР, про це негайно мали попередити 2 Головне Управління МГБ СРСР.
У квітні 1952 року Кременчуцьким міським відділом МГБ Полтавської області була заведена агентурна справа «Сброд» на групу осіб, яких підозрювали у проведенні антирадянської націоналістичної діяльності. Основним об’єктом розробки був Федір Наритник, 1915 року народження, який до Кременчука прибув у 1948 році з Букачівського району Станіславської області (на сьогоднішній день смт. Букачівці належить до Рогатинського району Івано-Франківської області).
З УМГБ Станіславської області надійшли дані щодо зв’язків Наритника з членами ОУН, які направляли йому в Полтавську область націоналістичну літературу. Введений у вересні 1951 року в розробку агент УМГБ «Кузнєцов» повідомив, що Наритник висловлює націоналістичні погляди й серед робітників електростанції здійснює ворожу агітацію. Невдовзі агент вже почув від Наритника, що до виїзду в Полтавську область той підтримував зв’язки із підпіллям ОУН, від якого й отримав завдання створити у Кременчуці націоналістичну організацію.
За даними агентів «Кузнєцова» й «Мініна», Наритник встановив зв’язки із робітниками Кременчуцької електростанції репатріантом Дубиною, який під час окупації служив у поліції, та жителем села Миргородщина Козельщинського району Семеном Миргородським. Останній мав антирадянські настрої, проявляв інтерес до діяльності оунівського підпілля. У січні 1952 року Миргородський пропонував Наритнику й «Кузнєцову» спалити хату сільського активіста, але зусиллями агента справа була зведена нанівець.
Дубина при зустрічах з Наритником підтримував його націоналістичні погляди, висловлював бажання перейти на нелегальний стан й проводити активну діяльність. У травні 1952 року він намагався виїхати з Полтави на Далекий Схід, однак був секретно заарештований. На слідстві давав свідчення про свою антирадянську діяльність, однак організаційні зв’язки із Наритником й Миргородським заперечував.
В процесі подальшої розробки справи, від агента «Кузнєцова» були отримані дані, що в Букачівському районі проживає родичка Наритника, яка підтримує зв’язки з ОУН. Управління МДБ вживало заходів для підстави їй агента «Кузнєцова», який нібито виїжджав у Дрогобицьку область у відпустку. В залежності від результату цієї комбінації й мало вирішитися питання щодо арешту Наритника й Миргородського.
Паралельно із цими справами, у лютому 1952 року УМГБ Полтавської області заарештувало Володимира Голиша, який виготовлював й поширював антирадянські листівки. Даних про його зв’язки з підпіллям ОУН під час слідства отримати не вдалося. Полтавським обласним судом він був засуджений до 25 років виправно-трудових таборів.
У квітні 1952 року був заарештований Федір Бондаренко, який розроблявся як можливий учасник ОУН. Під час розробки було встановлено, що він серед колгоспників систематично проводив антирадянську націоналістичну агітацію, схвально відгукувався про діяльність ОУН, висловлював терористичні наміри на адресу радянського й партійного активу села. Був засуджений до 10 років таборів.
Необхідно відмітити, що у травні 1952 року бригадою МГБ УРСР було проведено перевірку стану агентурно-оперативної роботи УМГБ Полтавської області, зокрема й по лінії боротьби з українським націоналістичним підпіллям. Перевірка виявила серйозні недоліки в роботі обласного Управління саме по лінії боротьби з ОУН. Як відмічалося у доповідній бригади, керівництво УМГБ не вживало належних заходів для отримання кваліфікованої агентури серед виявлених членів ОУН, заходи щодо розробки українських націоналістів проводилися мляво, нецілеспрямовано й часто – примітивними методами. Зокрема, станом на 1952 рік не було організовано розшук керівників оунівських осередків й проводів, які діяли в період німецької окупації й слабо розроблялися їх зв’язки.
Висновок тут можемо зробити лише один. Допоки на волі залишалися хоч одиничні представники українського націоналістичного руху радянські спецслужби почували себе досить некомфортно. Відповідно, боротьба тривала.
Юрій Щур, кандидат історичних наук (м. Запоріжжя)
