12 січня 1972 року в Україні здійнялася нова хвиля арештів дисидентів. Стаття політв'язня Василя Овсієнка
За ґратами опинилися лідери шістдесятництва Іван Світличний, Євген Сверстюк, В΄ячеслав Чорновіл; цього ж дня або впродовж якогось півтора року – також Василь Стус, Іван Дзюба, Зіновій Антонюк, Надія Світлична, Данило Шумук, Іван Коваленко, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Семен Ґлузман, Олесь Сергієнко, Василь Лісовий, Євген Пронюк, Василь Овсієнко, Валерій Марченко – в Києві; у Львові та в Галичині – Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура, Зорян Попадюк, о. Василь Романюк, Богдан Ребрик, Оксана Попович, Ірина Сеник, Василь Долішній, Володимир Рокецький, юнацькі групи Володимира Мармуса у с. Росохач на Тернопільщині та Дмитра Гриньківа в Печеніжині; Роман Калапач і Любомир Ствросольський у Стебнику; у Харкові Анатолій Здоровий, Ігор Кравців; в Умані Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз; у Кременчуці Григорій Маковійчук, у Черкасах Василь Захарченко; у Нальчику Юрій Шухевич; ще перед тим в Одесі Олекса Різників, Ніна Строката... Список сягнув сотні осіб. За цим стояли сотні обшуків; тисячі людей були стероризовані допитами. Репресивна машина охопила всі реґіони України, де жевріло національне культурне життя.
Це не були ані підпільники, ані якимось чином організаційно пов’язані між собою люди. Їхні осередки діяли на основі міжособистих контактів. Та вже фактично існувала інфраструктура виготовлення й розповсюдження альтернативної літератури – самвидаву, особливо з появою 1970 року машинописного журналу “Український вісник” (редактор В. Чорновіл). У самвидаві переважно не ставилося сакраментальне питання про зміну ладу. Але, діючи в межах існуючої системи, шістдесятники відновлювали суму соціяльно-психологічних якостей винищеної в 20–50-х роках інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законности. У цьому середовищі панувала висока культурна й моральна атмосфера, чутливість до нових ідей.
Воно протистояло як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об’єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами: в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна самостійність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи. Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала – відроджувалась Особистість, що була основою християнської европейської культури (“Ти знаєш, що ти – людина?” – спитав Василь Симоненко ще не початку 60-х). Культурницькі вимоги Особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище було основною причиною нищення української культурної самобутности. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: “Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ”. Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти талановитих Особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. Це розуміла й колоніяльна влада – з її погляду удару по шістдесятниках було завдано може й запізно.
Український самвидав перетинав кордони і “залізну завісу”. Він звучав по радіо “Свобода”, виходив іншими мовами. Він розхитував російську совєцьку імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес “відпруження”. Тому Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 року постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою ліквідувати альтернативу тотальній ідеології. Для українського руху було розіграно окремий, “шпигунський детектив” – через заїжджого туриста з Бельгії Ярослава Добоша, щоб через нього зарекламувати зв’язок з “зарубіжними націоналістичними центрами”. Його затримали 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі. Після належної “обробки” він сказав, що зустрічався у Львові та Києві і “обмінявся інформацією” з кількома шістдесятниками. Примітивна авантюра зі “шпигунськими пристрастями” закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР.
Репресованим письменникам 1934-го інкримінували тероризм – шістдесятникам “шили” шпигунство. Насправді ж довелось показати світові, що “найпрогресивніша в світі” держава боїться слова правди, боїться діалогу, боїться прав людини – ще більше, ніж боявся нацизм – і виставляє проти них танки в Празі та конвой у Києві. Це вже означало агонію режиму.
Нікому тоді не інкримінували ніякого “шпигунства” – лише “антирадянську агітацію і пропаганду” (ст. 62 Кримінального Кодексу УРСР), але майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець – 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання – й етаповані за межі Батьківщини – в Мордовію та Пермську область Росії, потім до Сибіру чи в Казахстан. Найупертіші, що не давали ніяких показів, були запроторені до психіятричок (Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Ганна Михайленко та ін.).
Фізично розгромивши шістдесятників, Москва мала і другий, і третій хід. Вона розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через згортання україномовної системи освіти, переведення на російську мову газет та журналів, тотальну русифікацію справоведення. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і релігійній самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства, перестали хрестити і вчити своїх дітей української мови й культури. “Процес пішов”, і інерція його триває донині.
Суспільна атмосфера після 1972-го, на відміну від 1965, була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів душилися щонайжорстокіше (Микола Лукаш, Василь Лісовий). Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення. Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Леонід Селезненко, Іван Дзюба, Василь Захарченко), інші – криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних “українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок” (Микола Холодний, Іван Драч), вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (той же Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник). Найстійкіші – надовго йшли у “внутрішню еміґрацію” (Михайлина Коцюбинська, Ліна Костенко, Валерій Шевчук), або й справді еміґрували в Росію (Павло Мовчан, Лесь Танюк).
Загалом національний опір був героїчно стійким. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними. Тут слід віддати належне КГБ: воно “добирало” на цю новітню Січ Запорозьку високоякісні кадри. Шістдесятники продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи й там самвидав, борючись за статус політв’язня, захищаючи свою честь – а отже й гідність цілої нації. Зокрема, з ініціятиви “зеківського ґенерала” Вячеслава Чорновола вони з 1975 року починаючи відзначали 12 січня День українського політв’язня голодівками і протестами. Їх підтримало старше покоління – повстанці, які чесно досиджували 25-літні і більші терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців. Шістдесятники мали моральну підтримку демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, яка бореться, – і став їй допомагати. Світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами.
Незалежність не впала нам з Неба. Це шістдесятники, а через 5 років після їх арешту Українська Гельсінкська Група, поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СРСР і демократичного Заходу і разом з ним подолали Імперію Зла, здобули свободу і незалежність. Ще 1981 року відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: “...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”.
Ці слова стосуються молодих сучасників. Зі втіхою ми, колишні політв΄язні, бачимо, що покоління молодих українців, яке вже виросло під синьо-жовтим прапором і тризубом, прийняло естафету прямостояння і самонаповнення України питомим змістом, бо не хоче жити в Україні постсовєтській – по суті, колоніяльній. Перемога ваша неминуча, от тільки не знати, якою буде її ціна. Та ми віримо, що ви не осоромите козацького роду.
Василь Овсієнко, політв΄язень 1973-77 та 1979-88 рр.
Центр досліджень визвольного руху
