У середу, 11 вересня, у кінотеатрі Планета Кіно відбулась прес-конференція та прем'єрний показ документального фільму ʺРубіж. Грубешівська операціяʺ.
У фільмі розповідається про історичне об'єднання й спільну боротьбу українських та польських повстанців проти комуністичного режиму часів ІІ Світової війни, - зазначає кореспондент Гал-інфо.
Прем’єрний показ у Львові приурочили до вшанування однієї з кривавих сторінок в історії України – депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках. Адже цієї осені, вперше на державному рівні, відзначають 75-ті роковини цинічного вигнання людей з рідних домівок. Нагадаємо, що 10 вересня у Львові відкрили виставку присвячену цим подіям.
Документальний фільм ʺРубіж. Грубешівська операціяʺ – це кінокартина, рушієм сюжету якої є масові депортації першої половини ХХ століття. Проте, не менш важливою темою є співпраця українських та польських повстанців. Їй приділено багато уваги, адже про факт цього історичного об’єднання двох народів проти спільного ворога багато хто не знає.
ʺЧасто чув сьогодні питання ʺА чому ж ʺРубіжʺ?ʺ. На те є декілька причинʺ, – розповідає автор сценарію Тарас Лазер.
ʺПо-перше, рубіж – це межа між Польщею та Україною, яка змінювалась в ті роки надзвичайно швидко, незалежно від обох народів. По-друге, це кордон між поляками й українцями, який часто досить розмитий, особливо на теренах Грубешівщини та прилеглих територій. І, по-третє, це своєрідний рубікон, що проходить червоною лінією, за яку жодному з народів – ані нашому, ані польському – не варто переступати, якщо їх не просятьʺ.
За його словами, важливо було показати співпрацю між українцями та поляками, які після всієї ненависті й люті, що одне до одного відчували, та після всіх бід, які завдали, змогли примиритися й усвідомити, хто ж насправді є їхнім головним ворогом.
Відтак, повертаючись до тих подій, 21 травня 1945 року представники українського та польського підпільних військових угруповань сіли за стіл переговорів. Їм вдалось налагодити мир між собою, дійти згоди та спланувати операцію, яка назавжди увійшла в історію визвольного руху українців й поляків.
Грубешівська операція стала майстерно організованим та продуманим спільним нападом УПА та Армії Крайової ʺWiNʺ (пол. Wolność i Niezawisłość) на місто Грубешів в ніч на 28 травня 1946 року. Основними стратегічними об’єктами для наскоку стали пункти розташування військ російського НКВС, відділення міліції та приміщення Управління громадської безпеки.
Підпільникам вдалось знейтралізувати ворога, визволити ув’язнених повстанців, знищити протоколи допитів та забрати цінні документи, які дали чималу перевагу в боротьбі зі злочинною комуністичною машиною.
Як каже Тарас Лазер, зібрати інформацію було важко: ʺМи дуже багато працювали в архівах Польщі й України, шукали документи в Інституті національної пам’яті в Любліні, в Центральному архіві Києва. Звертались навіть й в архіви Москви. Проте після згадки про УПА люди, звичайно ж, щезалиʺ.
За його словами, команда знала також про негативні настрої та пропаганду, яка зараз проводиться в Польщі, тож мали певні перестороги. Та були приємно здивовані, коли переважно зустрічали відкритих людей, які теж хотіли дійти до порозуміння. Так сталось й у Грубешеві, де велику підтримку надав сам бургомістр – відкрив доступ до місцевих архівів, дозволив зйомки в місті.
Однак, доступ до інших архівів у Польщі був основним каменем спотикання при виробництві фільму. Про це розповіла координатор проекту Наталя Цегельник.
ʺОскільки я знаю польську мову, то відповідала за листування з польською стороною, – каже вона. – Близько чотирьох місяців доводилось наполегливо просити надати нам доступ до архівних матеріалів. Поляки часто тягнули з відповідями, тож ми мусили шукати інші, обхідні шляхи. Одним з таких, стало спілкування з родинами, чиї предки були учасниками визвольного руху, або ж депортованими. Вони допомогли нам фотографіями, документами, які ще вдалось зберегтиʺ.
Попри усі труднощі, фільм, автором ідеї якого став Віктор Загоруйко, вдалося зняти і наповнити його цінною інформацією. Консультувались творці з відомим українським науковцем-істориком Володимиром В'ятровичем та головним героєм фільму – від імені якого і ведеться оповідь – Євгеном Штендерою, котрий проживає зараз в Канаді. Сотник УПА, командир куреня ʺВовкиʺ та єдиний, хто ще залишився живим з учасників Грубешівської операції, поділився з режисером та сценаристом своїми спогадами про ті події.
Фінансування вдалось отримати із державного бюджету – тему й ідею фільму подали на 9-й пітчинг Державного агентства України з питань кіно. Пройшовши конкурсний відбір, творча команда отримала 3 400 000 гривень для реалізації запланованого.
Що цікаво, фільм від самого початку писали й озвучували чотирма мовами, але через мовну квоту, його довелось дублювати. Основними стали українська та польська, якими ведеться діалог між героями фільму. Також у фільмі присутні ще російська та німецька мови, якими озвучують ідеї великих імперій того часу.
Директорка фільму Олена Яковенко бачить попит на жанр історичного кіно – чи то документального, чи то художнього.
ʺІсторію України довгий час паплюжили і зараз розсекречується чимало архівних матеріалів, документів, які сприяли цьому процесові нищення українськості. Тож зараз існує потреба показувати людям, що ж було раніше – роки, століття тому. Нашому народові нарешті потрібно зрозуміти, що Україна – це держава з великої літериʺ, – каже вона.
На її думку, низьку зацікавленість в українському кінематографі сьогодні, можна пояснити тим, що він почав відроджуватись лише в останні роки. Завжди бракувало фінансування та підтримки. Також важливим фактором є й те, що українці звикли до голлівудського кіно, тож український кінопродукт для них є ще чимось абсолютно новим. Каже, що цьому можна зарадити рекламою, але найбільше – особистими відгукам самих глядачів.
Наталя Цегельник додає, що кожній країні потрібні герої.
ʺУкраїнці їх мають, але забувають про них. Довгий час українські герої вважалися злочинцями, бо боролись за незалежність і життя своєї Батьківщини. Зараз же все поволі починає ставати на свої місця і дуже важливо залучити до цього процесу молодь, аби вона дізнавалась про історичних постатей своєї рідної країни та пишалася нимиʺ, – каже координатор проекту.
Олена Яковенко вболіває за українське кіно і ділиться думкою, як же зробити його популярним: ʺПотрібен час. А також необхідно знімати більше фільмів, показувати їх по телебаченню, у школах, публікувати в інтернеті. Пропагувати українськеʺ. До цього процесу, звичайно ж, повинна активно залучитись і держава.
Перегляд фільму завершився оваціями. Виходячи з залу, глядачі дякували директорці, сценаристові та координаторці фільму, обговорювали побачене та дискутували.
На показі фільму були й школярі-десятикласники. Приїхали до Львова із ліцею №2, що у Зимній Воді, разом із вчителькою історії пані Марією та класним керівником.
ʺЯкщо розглядати територію села Зимна Вода з історичної точки зору, то маємо зауважити, що зараз там живе багато наших земляків, які були переселені з українського Закерзоння впродовж 1944-1951 років. Власне тому наш культурний центр організував для нас поїздку до Львова, коли ми отримали запрошення відвідати з класом прем'єрний показ фільмуʺ, – розповідає пані Марія.
Каже, що учні встигли поділитися своїми враженнями й фільм їм сподобався. Багатьох з них ця тема зацікавила настільки, що тепер вони планують вивчати її самостійно, шукати інформацію та дізнаватись більше про події, що тоді відбувались. ʺТакі фільми допомагають побачити ті сторінки історії, які ми мало вчимо в школіʺ.
Декого з глядачів фільм навіть розчулив до сліз. Зокрема, завідувача відділу Інституту релігієзнавства та заслуженого працівника культури України Володимира Гаюка. Вразила пана Володимира реалістичність відображених подій. Каже, що це, мабуть, один з небагатьох фільмів, який показує історію такою, якою вона є – без пропаганди, брехні та прикрас. Творчому колективові вдалось передати все правдиво як з польської, та і з української сторони.
ʺНайважливішим для мене було те, що я побачив дружбу українців і поляків. Скільки років пройшло, а це актуально й зараз – щоб встояти нині, нам потрібно триматися разом. Якщо ми будемо розділені, пересварені, чого й добивається Росія, ми знову програємо тій страшній орді, – ділиться роздумами Володимир Гаюк. – Зараз до влади прийшло багато молодих, які не знають історії України, вона їм не цікава. Можливо, вони і хочуть зробити щось добре. Але, як ми знаємо, добрими намірами стелиться дорога в пекло. Хочеться вірити, що все буде гараздʺ.
Єдиним розчаруванням творців фільму є те, що його не вдасться показати в Польщі, навіть попри те, що немає офіційних заборон чи версій небажання підтримати стрічку.
Проте творчий колектив фільму не збирається покладати рук і планує продовжувати розпочату роботу, але наступним зняти вже повнометражний документальний фільм, повністю присвятивши його темі депортації українців у 1944-1951 роках.
