Слухай онлайн
Культура

Іван Остапович: "Диригент не повинен бути ідіотом"

Чому українська класична музика залишається в тіні, що спільного між керівником оркестру та тренером футбольної команди, як розпізнати диригента-ідіота та багато-багато цікавого про класичну музику і досить неординарну професію диригента.

Допоки Львівський органний зал приміряє на себе нове вбрання, його реформатори продовжують творити. Цього разу розповімо про Івана Остаповича, але не в якості директора. Сьогодні ми познайомимо вас з диригентом.

фото - Аліна Росошанська

Найперше, що цікаво дізнатися – чому Іван Остапович диригент?

Диригентом я захотів стати, коли навчався у Середній спеціалізованій музичній школі імені Соломії Крушельницької у Львові. Там я грав у симфонічному оркестрі і в нас були заняття з диригування. Одного разу мій викладач дозволив мені стати за оркестр, в якому грали мої ж ровесники, і продиригувати короткий фрагмент. Це був фрагмент із сюїти ʺПер Гінтʺ Едварда Гріга. Від тоді бажання стати диригентом мене не покидало. Але по-справжньому я почав займатись цим згодом, коли мені було близько 21 – 22 роки.

Чи можеш пригадати свій перший власний концерт. Які були емоції, переживання, можливо, страхи і як усе пройшло?

Мій перший справжній  публічний концерт  як диригента відбувся, коли я почав працювати диригентом  симфонічного  оркестру Івано-Франківської філармонії. Це був концерт, на якому виконувались фрагменти з ʺРеквіємуʺ Моцарта для хору, солістів та оркестру і ʺАдажіеттоʺ із 5-ої симфонії австрійського композитора Густава Малера. Перше враження, яке закарбувалось – це те, що адміністрація філармонії помилково не внесла моє прізвище до афіші. Я добре пам’ятаю як хор відставав від оркестру, а солісти співали не дуже ритмічно. Це був стрес звести усіх до купи під час виконання на сцені, але публіка відреагувала добре. Прізвища на афіші не було, тому все вдалось! (сміється, – ред.). Страхів як таких в мене не було. Найважче в роботі диригента все одно залишається невидимим, адже основна робота відбувається на репетиціях.

Як правило диригент стоїть спиною до слухачів. Тобі ніколи не хотілося стояти лицем до залу і спостерігати за реакцією публіки? Можливо, це така собі маленька несправедливість професії – приймати лише оплески, а не емоції на лицях під час самого виступу?

Насправді, історично, професія диригента виникла не так давно. Колись цю роль виконував перший скрипаль оркестру чи ансамблю. В певний час диригент сидів за клавесином і грав разом з оркестром. До речі, він був обличчям до глядачів. Тільки пізніше, коли кількість музикантів в оркестрі збільшувалась, диригент став спиною до публіки, щоб краще бачити усіх музикантів оркестру і, щоб вони могли бачити та реагувати на всі знаки, які він подає.

фото - Аліна Росошанська

На твою думку, якими духовними та моральними цінностями повинна володіти людина-керівник, щоб об’єднати десятки різних людей, інструментів в одне гармонічне звучання?

Перш за все, диригент не повинен бути ідіотом, хоча трапляються і такі.   Є безліч манер і способів як керувати оркестром та як проводити репетиції. Основне для диригента – чітко уявляти, що він хоче від музики і чим він може збагатити музикантів, які грають в оркестрі. Чи він справді є першим серед рівних, чи пасе задніх. В оркестровій грі дуже важливою є командність. Не важливо шістдесят чи більше людей в оркестрі. Вони повинні звучати як один інструмент, бути в команді і, водночас, залишатися індивідуальністю. А вже наскільки диригент зуміє захопити та об’єднати всіх однією ідеєю, від цього залежить результат. До певної межі оркестр можна порівняти з футбольно командою. Бувають тренери-диктатори, а бувають тренери, які піднімають гравців на зовсім інший рівень і дозволяють їм розкритись. Так і диригент з оркестром.

Як розпізнати диригента-ідіота? Якщо у тебе був подібний досвід,   то в чому особливість таких митців?

Це той тип митців, які вважають, що головне – це тільки їхнє власне его. Тут не треба плутати з диригентами-диктаторами. Історія знає безліч прикладів диригентів-диктаторів, які досягали високих мистецьких результатів. ʺДиригентами-ідіотамиʺ я називаю тих, хто приносить явну шкоду оркестру, як окремому колективу. Це може бути безпідставна різкість в поводженні з музикантами без будь-якого професійного підгрунтя. Особливо трапляються такі випадки в морально слабких людей. Буває, людина стає диригентом, але морально і психічно вона не має сильного характеру. Саме тоді починаються всілякі образи на грунті емоцій і відчуття власної неповноцінності. Мені завжди шкода таких людей. Головне правило диригента, як і лікаря – не нашкодь!

Іван Остапович – диригент-диктатор, диригент-демократ чи є інше визначення, яким тебе можна охарактеризувати?

Точно не диктатор. Я – демократ! Звичайно, я можу нервувати і бути незадоволеним. Але цього не повинен бачити оркестр. Я прихильник того, що справжньою доброзичливою та творчою атмосферою можна досягти більше. В колективі повинна бути дисципліна, і тоді ми зможемо творити по-справжньому. Головне, у цьому поєднанні – оркестр-диригент, ніхто не повинен гвалтувати одне одного. Ми спільники.

Відомо, що музика для артистів є своєрідним сенсом життя. Яким для тебе є цей світ музики?

Напевно це те, що завжди дозволяє повернутись до чогось справжнього. Це орієнтир, коли, буває, губишся в житті і не розумієш взагалі, що відбувається. Музика – те, що ніколи тебе не зрадить. Такий собі Грааль, наділений надзвичайними силами.

Як вважаєш, класична музика має майбутнє? Чи, можливо, з часом вона трансформується в одну із сучасних технік?

Класична музика – це як стосунки між двома людьми. Якщо в нас є прихильність, то в нас є майбутнє. Ніхто не може передбачити у що це трансформується. А якщо серйозно, то я не впевнений, що розмежування на класичну музику і некласичну впринципі доцільне. Зараз грані стираються зовсім. Оркестрова музика поєднується з електронікою, візуальними ефектами і, якщо уважно подивитись на те, що відбувається у світі з класичною музикою, то інколи навіть важко зрозуміти різницю між музикою, яка продовжує класичні традиції та клубною музикою. Головне, як завжди, якість. Музика повинна мати свого слухача і говорити йому відомою мовою.

фото - Аліна Росошанська

Відомо, що ти є засновником камерного оркестру Collegium Musicum. У чому особливість цього оркестру та чим готові зацікавити українського слухача?

На початку 2018 року цей оркестр перейменовано в Ukrainian Festival Orchestra. Нашою основною метою є відтворення маловиконуваної української музики та запрошувати відомих світових солістів. До прикладу, з цим оркестром виступали такі музиканти, як скрипалька Мідорі, Ноа Бендікс-Белглі, Йозеф Шпачек, Далібор Карвай, Теодор Кухар, Вадим Холоденко, Андрій Гаврилов, Сігізвальд Кьойкен, Бенджамін Гілмор, Орест Смовж та багато інших. Ці музиканти майже ніколи не виступали в Україні до того і для нас дуже престижно бути на одній сцені разом з ними. Цього року оркестр випустив два диски на відомому англійському лейблі ʺToccata Classicsʺ і наші диски є доволі популярними на ринку класичної музики.

Чому ви граєте маловиконувану українську музику? В чому її особливість і чому ці твори все ж виконується зрідка?

Те, що ми переживаємо зараз в Україні називається ʺпостколоніальний синдромʺ. Цей етап самоусвідомлення проходили безліч націй. Тепер його проходимо і ми. Довгий час ми були розділені між двома імперіями, тепер мусимо навчитись цінувати себе і розуміти, що, не маючи грунту під ногами, ми нічого не зможемо досягнути. Це стосується і української музики. Протягом довгого часу вона свідомо замовчувалась і вважалась другосортною. Це типовий механізм тоталітарних режимів. Мовляв, немає справжнього українського мистецтва високого гатунку. Але насправді це зовсім не так. Ми маємо унікальну музичну спадщину, якою можемо гордитись, і це без перебільшень. Нам просто потрібно навчитись більше про себе говорити у світі і бути більш цілеспрямованими у своїх візіях майбутнього.
Від себе особисто додам, що є українська класична музика, від якої я можу плакати чи переживати відчуття справжнього катарсису. Так чому не ділитись зі світом цією музикою? Саме для цього ми запустили окремий проект під назвою ʺUkrainian Liveʺ. В рамках цього проекту також будуть здійснюватись виконання та записи української класичної музики.

Додам, що головною цінністю для творців “Ukrainian Live” є величезний пласт української музичної культури, який з певних причин залишається недооціненим у світі та, в першу чергу, в Україні.

Слухати і любити – ось, що робить Івана Остаповича та його dream team справжніми: як у житті, так і в мистецтві.

Роман Мудрий

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...