Чому українська класична музика залишається в тіні, що спільного між керівником оркестру та тренером футбольної команди, як розпізнати диригента-ідіота та багато-багато цікавого про класичну музику і досить неординарну професію диригента.
Допоки Львівський органний зал приміряє на себе нове вбрання, його реформатори продовжують творити. Цього разу розповімо про Івана Остаповича, але не в якості директора. Сьогодні ми познайомимо вас з диригентом.
Найперше, що цікаво дізнатися – чому Іван Остапович диригент?
Диригентом я захотів стати, коли навчався у Середній спеціалізованій музичній школі імені Соломії Крушельницької у Львові. Там я грав у симфонічному оркестрі і в нас були заняття з диригування. Одного разу мій викладач дозволив мені стати за оркестр, в якому грали мої ж ровесники, і продиригувати короткий фрагмент. Це був фрагмент із сюїти ʺПер Гінтʺ Едварда Гріга. Від тоді бажання стати диригентом мене не покидало. Але по-справжньому я почав займатись цим згодом, коли мені було близько 21 – 22 роки.
Чи можеш пригадати свій перший власний концерт. Які були емоції, переживання, можливо, страхи і як усе пройшло?
Мій перший справжній публічний концерт як диригента відбувся, коли я почав працювати диригентом симфонічного оркестру Івано-Франківської філармонії. Це був концерт, на якому виконувались фрагменти з ʺРеквіємуʺ Моцарта для хору, солістів та оркестру і ʺАдажіеттоʺ із 5-ої симфонії австрійського композитора Густава Малера. Перше враження, яке закарбувалось – це те, що адміністрація філармонії помилково не внесла моє прізвище до афіші. Я добре пам’ятаю як хор відставав від оркестру, а солісти співали не дуже ритмічно. Це був стрес звести усіх до купи під час виконання на сцені, але публіка відреагувала добре. Прізвища на афіші не було, тому все вдалось! (сміється, – ред.). Страхів як таких в мене не було. Найважче в роботі диригента все одно залишається невидимим, адже основна робота відбувається на репетиціях.
Як правило диригент стоїть спиною до слухачів. Тобі ніколи не хотілося стояти лицем до залу і спостерігати за реакцією публіки? Можливо, це така собі маленька несправедливість професії – приймати лише оплески, а не емоції на лицях під час самого виступу?
Насправді, історично, професія диригента виникла не так давно. Колись цю роль виконував перший скрипаль оркестру чи ансамблю. В певний час диригент сидів за клавесином і грав разом з оркестром. До речі, він був обличчям до глядачів. Тільки пізніше, коли кількість музикантів в оркестрі збільшувалась, диригент став спиною до публіки, щоб краще бачити усіх музикантів оркестру і, щоб вони могли бачити та реагувати на всі знаки, які він подає.
На твою думку, якими духовними та моральними цінностями повинна володіти людина-керівник, щоб об’єднати десятки різних людей, інструментів в одне гармонічне звучання?
Перш за все, диригент не повинен бути ідіотом, хоча трапляються і такі. Є безліч манер і способів як керувати оркестром та як проводити репетиції. Основне для диригента – чітко уявляти, що він хоче від музики і чим він може збагатити музикантів, які грають в оркестрі. Чи він справді є першим серед рівних, чи пасе задніх. В оркестровій грі дуже важливою є командність. Не важливо шістдесят чи більше людей в оркестрі. Вони повинні звучати як один інструмент, бути в команді і, водночас, залишатися індивідуальністю. А вже наскільки диригент зуміє захопити та об’єднати всіх однією ідеєю, від цього залежить результат. До певної межі оркестр можна порівняти з футбольно командою. Бувають тренери-диктатори, а бувають тренери, які піднімають гравців на зовсім інший рівень і дозволяють їм розкритись. Так і диригент з оркестром.
Як розпізнати диригента-ідіота? Якщо у тебе був подібний досвід, то в чому особливість таких митців?
Це той тип митців, які вважають, що головне – це тільки їхнє власне его. Тут не треба плутати з диригентами-диктаторами. Історія знає безліч прикладів диригентів-диктаторів, які досягали високих мистецьких результатів. ʺДиригентами-ідіотамиʺ я називаю тих, хто приносить явну шкоду оркестру, як окремому колективу. Це може бути безпідставна різкість в поводженні з музикантами без будь-якого професійного підгрунтя. Особливо трапляються такі випадки в морально слабких людей. Буває, людина стає диригентом, але морально і психічно вона не має сильного характеру. Саме тоді починаються всілякі образи на грунті емоцій і відчуття власної неповноцінності. Мені завжди шкода таких людей. Головне правило диригента, як і лікаря – не нашкодь!
Іван Остапович – диригент-диктатор, диригент-демократ чи є інше визначення, яким тебе можна охарактеризувати?
Точно не диктатор. Я – демократ! Звичайно, я можу нервувати і бути незадоволеним. Але цього не повинен бачити оркестр. Я прихильник того, що справжньою доброзичливою та творчою атмосферою можна досягти більше. В колективі повинна бути дисципліна, і тоді ми зможемо творити по-справжньому. Головне, у цьому поєднанні – оркестр-диригент, ніхто не повинен гвалтувати одне одного. Ми спільники.
Відомо, що музика для артистів є своєрідним сенсом життя. Яким для тебе є цей світ музики?
Напевно це те, що завжди дозволяє повернутись до чогось справжнього. Це орієнтир, коли, буває, губишся в житті і не розумієш взагалі, що відбувається. Музика – те, що ніколи тебе не зрадить. Такий собі Грааль, наділений надзвичайними силами.
Як вважаєш, класична музика має майбутнє? Чи, можливо, з часом вона трансформується в одну із сучасних технік?
Класична музика – це як стосунки між двома людьми. Якщо в нас є прихильність, то в нас є майбутнє. Ніхто не може передбачити у що це трансформується. А якщо серйозно, то я не впевнений, що розмежування на класичну музику і некласичну впринципі доцільне. Зараз грані стираються зовсім. Оркестрова музика поєднується з електронікою, візуальними ефектами і, якщо уважно подивитись на те, що відбувається у світі з класичною музикою, то інколи навіть важко зрозуміти різницю між музикою, яка продовжує класичні традиції та клубною музикою. Головне, як завжди, якість. Музика повинна мати свого слухача і говорити йому відомою мовою.
Відомо, що ти є засновником камерного оркестру Collegium Musicum. У чому особливість цього оркестру та чим готові зацікавити українського слухача?
На початку 2018 року цей оркестр перейменовано в Ukrainian Festival Orchestra. Нашою основною метою є відтворення маловиконуваної української музики та запрошувати відомих світових солістів. До прикладу, з цим оркестром виступали такі музиканти, як скрипалька Мідорі, Ноа Бендікс-Белглі, Йозеф Шпачек, Далібор Карвай, Теодор Кухар, Вадим Холоденко, Андрій Гаврилов, Сігізвальд Кьойкен, Бенджамін Гілмор, Орест Смовж та багато інших. Ці музиканти майже ніколи не виступали в Україні до того і для нас дуже престижно бути на одній сцені разом з ними. Цього року оркестр випустив два диски на відомому англійському лейблі ʺToccata Classicsʺ і наші диски є доволі популярними на ринку класичної музики.
Чому ви граєте маловиконувану українську музику? В чому її особливість і чому ці твори все ж виконується зрідка?
Те, що ми переживаємо зараз в Україні називається ʺпостколоніальний синдромʺ. Цей етап самоусвідомлення проходили безліч націй. Тепер його проходимо і ми. Довгий час ми були розділені між двома імперіями, тепер мусимо навчитись цінувати себе і розуміти, що, не маючи грунту під ногами, ми нічого не зможемо досягнути. Це стосується і української музики. Протягом довгого часу вона свідомо замовчувалась і вважалась другосортною. Це типовий механізм тоталітарних режимів. Мовляв, немає справжнього українського мистецтва високого гатунку. Але насправді це зовсім не так. Ми маємо унікальну музичну спадщину, якою можемо гордитись, і це без перебільшень. Нам просто потрібно навчитись більше про себе говорити у світі і бути більш цілеспрямованими у своїх візіях майбутнього.
Від себе особисто додам, що є українська класична музика, від якої я можу плакати чи переживати відчуття справжнього катарсису. Так чому не ділитись зі світом цією музикою? Саме для цього ми запустили окремий проект під назвою ʺUkrainian Liveʺ. В рамках цього проекту також будуть здійснюватись виконання та записи української класичної музики.
Додам, що головною цінністю для творців “Ukrainian Live” є величезний пласт української музичної культури, який з певних причин залишається недооціненим у світі та, в першу чергу, в Україні.
Слухати і любити – ось, що робить Івана Остаповича та його dream team справжніми: як у житті, так і в мистецтві.
Роман Мудрий
