Слухай онлайн
Політика  |  Cуспільство  |  Здоров'я

Коронавірус ганьби замість Дня Революції Гідності

Протягом останнього тижня Україну найбільше сколихнули «коронавірусна» евакуація українців з Китаю, черговий наступ РФ на Донбасі, розгляд земельного законопроекту у ВРУ, посилення тиску на ГО та «Майданівців», пошук «антикризової формули» у Зе-владі.
Нові Санжари. Фото: Valentyn Ogirenko/Reuters

«Коронавірус ганьби» замість Дня Революції Гідності

Звичайна для багатьох країн світу евакуація громадян з охопленого коронавірусом Китаю чомусь перетворилась на проблему національного українського масштабу. Ситуацію не заспокоїли ані низькі шанси на зараження евакуйованих, ані анонсовані заходи безпеки під час обсервації. Страх та паніка виявились значно сильнішими за здоровий глузд та раціональну оцінку.

Перші істерики щодо прибуття евакуйованих українців з Китаю, що і запустили всім відомі події цього тижня – це були не лише цинічні маніпуляції окремих опозиційних політичних кіл, але й вияв гострої недовіри та невпевненості в українських державних інститутах. За час свого існування українська держава та українські влади так і не здобули в народу авторитету і поваги. Українці часто бачать у своїй владі якщо не ворогів, якщо не крадіїв-корупціонерів, то некомпетентних брехунів. На цьому фоні в нас розвинулась така зневіра у державі, владі та собі, що ми з легкістю припускаємо провал будь-якої операції і вважаємо за нереальні будь-які успіхи. Ми мислимо у категоріях «станеться найгірше», бо ми до такого привчились. До цього всього додались загальне сприйняття скрутного становища «реформованої» української медицини та те, що головну роль у «медичній спецоперації» було довірено головам МВС Авакову та МОЗ Скалецькій, що мають одні з найгірших рейтингів довіри в уряді. Потрібно було лише «запалити коронавірусного сірника».

Влада достатньо багато комунікувала ситуацію з евакуацією, але вона все одно не змогла прорахувати усі можливі сценарії та наслідки, не змогла вжити превентивних заходів, щоб ситуація не вийшла з-під контролю, щоб уникнути хаосу. Владі у екстреному режимі довелось під впливом «регіональних протестів» змінювати план, що спричинило ще більшу паніку. Офіс президента чудово відчув що означає не мати контролю над місцевою владою, що означає відсутність реальної регіональної політики протягом останнього часу. Голови ОДА настільки не справляються, що довелось обирати «Зе-смотрящих».

Реакція деяких областей на евакуацію ще й засвідчила, що в багатьох людей на фоні паніки виявився не лише «хронічний коронавірус головного мозку», але й удавано-фейкова людяність та релігійність. Та й національна свідомість, певно. «Моя хата з краю – нічого не знаю» у одній з найбільш збочених форм. Звичайно ж, під вмілим диригуванням безвідповідальних політиків, що готові використати будь-що, аби нашкодити політичним опонентам. Дивно, що Зеленського ще не звинуватили у «коронавірусній змові» з Путіним.

Тепер складно уявити щось більш депресивне для свідомості, аніж видовище, коли українці молебнями і силою вогню, каменів, бутилок, шин та кулаків намагаються боротись ніби-то проти коронавірусу, а насправді проти власних же співгромадян. «Чудова» картина не лише для російських пропагандистів, але й усього світу. Не будемо забувати, що в атакованих автобусах були і іноземці. Важко розуміти, що до середньовіччя ми деколи буваємо значно ближче, аніж до сучасного світу 21 століття. Таку концентрацію дикості, лицемірності та подвійних стандартів можна часто спостерігати саме у РФ. Навіть Православна Церква України була змушена зробити окрему заяву: «Нехай страх перед хворобою не затуманює наші розум і совість, нашу людяність!». Певно важко мовчати, коли відбувається «колективне поховання» культури та моралі.

Багато речей могли стати зрозумілими. І чому в нас нема реальної національної єдності. І які є наслідки від штучних політичних поділів на «73/25». І чому старі політики продовжуються залишатись на політичній сцені. І яку роль може грати некомпетентність окремих представників нової влади. І чому нам так багато не вдається у реформах та протидії російському агресору. Будь-якій державі складно розвиватись з деякими людьми і деякими політиками/урядовцями, що своїм світоглядом і діями тягнуть країну назад.

Потрібно розібратись. І дати оцінку не лише спробам планомірної дестабілізації регіонів деякими силами через заяви, але також незрозумілим підбурюванням через соціальні мережі та месенджері різними фейками. Ми виявились цілком неготовими до слабкої комунікації деяких місцевих влад. Російський агресор побачив як легко можна моделювати нашу поведінку. Ми публічно показали, що маємо «пробоїну» у системі національно-інформаційної безпеки. І цю «пробоїну» особливо важливо прибрати в умовах триваючої війни з РФ.

«Внутрішні коронавірусні війни» на фоні чергової ескалації на Донбасі

На цьому тижні, у трагічні і символічні дати, російські війська намагались наступально перейти лінію розмежування на Донбасі, щоб витіснити наші збройні сили з «сірої зони». Внаслідок чого загинув український Воїн. Цією атакою РФ намагалась примусити Зеленського до виконання «Мінських договорняків-2» та «Мюнхенських змов 2.0», зокрема, виступила з вимогами погодження «ідеї патрулювання» напряму з так званими «ЛДНР», впровадження «формули Штайнмаєра» в українське законодавство, «особливого статусу» в Конституції України, широкого розведення сил і т.д. Все це доповнилось також російськими обстрілами кладовища із забороненої артилерії на Донбасі, новими незаконними затримання українців в Криму.

Усі ключові світові гравці та держави-члени Ради Безпеки ООН виступили з жорсткими антиросійськими заявами через напад. Але чи зробить з цього висновки президент-миротворець Зеленський? Чи зрозуміє, що суттєві поступки як «спільне патрулювання» - це наднебезпечні російські пастки? Заяви про наближення миру після чергової ескалації зі сторони президента виглядають, як мінімум, дивними. Багатьом давно очевидно, що «Мінсько-Нормандський» план А навряд спрацює. Перегляд «Мінських угод» був би дуже бажаним, але це вкрай маловірогідно. Тому пора переходити до планів Б і В. «Заморожувально-миротворчих» та «міжнародно-проактивних». Є ще багато невикористаних проти РФ важливих міжнародних інструментів.

Наші російські вороги чи наші західні друзі можуть вигадувати мільйон формул та планів: «від Мінська з Парижем до Мюнхена з Берліном». Але головною для нас є і буде «формула Зеленського», а точніше наскільки вона відповідає інтересам України та далека від російських формул. Очевидно, що Європа та Путін намагаються знайти спільні формули примусу України до миру на російських умовах. Заяви Макрона та інших світових лідерів свідчать, що вони готові домовлятись про свої взаємини за наш рахунок. А тому владі пора заявити про власну суверенну позицію і відкинути спроби зовнішніх гравців «нарізати український суверенітет» як страву на «геополітичному столі». На жаль, відсутність успіхів влади у багатьох ключових питаннях змушує її до пошуку «зон успіху» і небезпечний мир може стати такою «політичною картою». Тема миру залишається основою Зе-рейтингу.

«Договори, підписані з Росією, не коштують паперу, на якому вони підписані». Ця мудрість працює щодо Росії протягом усієї її історії і часи режиму Путіна тут не є виключенням. Мирний процес – це завжди двосторонній рух назустріч. Але якщо Росія не виконуватиме своєї частини роботи, то навіщо Зеленський поспішає з своєю частиною? Україна вже зробила відчутний крок з продовженням на рік дії закону про «особливий статус». Це більш ніж достатньо, щоб продемонструвати власну здатність виконувати домовленості. Від прогресу у політичному врегулюванні ми настільки далеко, наскільки далеко Путін від бажання завершувати агресію та окупацію українських територій. Ми ще навіть не досягли базового маркеру, а саме стійкого припинення вогню (маємо ще й нові атаки). А в Зеленського «за спиною» ризик відновлення акцій «Ні капітуляції», а також соціологія, у якій 50% українців вже не очікують швидкого миру. Тому шанси на зміну стратегії від мирних спроб в сторону ідей про «стіну», миротворців і т.д. зростають.

Паралельні реальності у питанні відкриття ринку землі

Верховна Рада продовжує блокуватись розглядом «земельного законопроекту». Розглянуло менше 30% поправок, що означає, що розгляд документу може розтягнутись на місяці (на 3 згідно заяви голови фракції «Слуги народу»).

Тим часом, депутати розробили слушні зміни до Регламенту Верховної Ради, які мають припинити практику блокування розгляду законопроектів шляхом внесення тисяч ідентичних поправок. Але за це мають проголосувати нардепи.

Складається враження, що голоси за відкриття ринку землі будуть зібрані за рахунок торгів з окремими олігархами та депутатськими групами. Фінальне голосування стане іспитом на ефективність багатьох у команді президента і на контрольованість Зеленським власної фракції. У разі провалу можуть бути запущені серйозні кадрові ротації аж до дострокових парламентських виборів.

Зараз у питанні ринку землі ми маємо паралельні реальності. 50-60% українців «проти» будь-якого ринку. Але їх на вулицях нема. Дуже незначна частина грізних протестувальників є реальними аграріями та фермерами. Там є і партійні активи, і найняті «спортсмени», і десанти від олігархів. Сторони грандіозного протистояння демонструють запеклу «земельну війну». Демонструють силу, що стає картою у парламентських переговорах. А біля телевізора сидить український народ і плекає ілюзію про захист його інтересів. Поки одні проштовхують закон в інтересах західних транснаціональних корпорацій, а інші пробують скоригувати закон в інтересах агрохолдингів.

«Стратегічна невідомість» як частина посилення «кризи зеленого жанру»

Бажання «Слуги народу» запустити власний політичний телеканал та газету є яскравим свідченням погіршення «зелених» політичних перспектив. По-перше, багато нових облич так швидко «захворіли» старими хворобами, що в суспільстві наростає відчуття, що їх вже «перегодували» цими обличчями. Виявляється, що без старих ТВ та газет-методів «інтернет-партія» вже не може, бо у своїх діях, заявах та проектах все більше стає схожою на ті старії партії. Чим більше влади набуває партія, то тим менше креативу продукує.

По-друге, коли владі нема чим похизуватись в сенсі результатів, то вона починає продукувати все більше пропаганди (для того їм і треба ТВ-канал і газета) та все більше тиску на опонентів та ЗМІ (це вже яскраво проглядається у окремих кримінальних справах та законопроектах про медіа та дезінформацію). Розрив між очікуваннями та реальністю зростає швидко, особливо в соціально-економічній сфері. Погляди електорату все більше входять у конфлікт з окремими податковими, земельними та іншими стовпами чинної політики. Рейтинги майже готові перейти в стан «гойдалки». Кількість незадоволених «Зе-курсом» вже значно більше за задоволених. У владі нема стратегії і візії з вирішення проблем. І лише брак опозиційної альтернативи рятує чинну владу.

Лише персона Зеленського, мир та деякі інші очікування не дозволяють цьому «зеленому картковому будиночку» розвалитись. Усі через соціологічні опитування вже мали помітити феномен: незважаючи на купи скандалів, «зашкварів» та навіть корупційних підозр щодо членів команди президента, жодна з них «не липне» до персони Зеленського. Ми маємо унікальну ситуацію: при наявності всеохопної влади в Зеленського електорат не асоціює провали з відповідальністю чинного президента. Тобто до Зеленського «не липне» не лише бруд скандалів, але й негатив прийнятих його командою рішень.

Та, все одно, тиск на опозиційні сили посилюється. МВС Авакова починає розслідування проти однієї з головних антикорупційних ГО, «Центру протидії корупції» Шабуніна. На журналістів Bihus.Info, які розслідують статки керівництва Нацполіції, завели справу. Тимчасова очільниця ДБР Венедиктора в якості цинічної кульмінації у День пам’яті Героїв Небесної Сотні відкрито заявила, що амністію учасників Революції Гідності треба скасувати, тобто почати кримінальне переслідування «майданівців». Комітет парламенту розглянув незаконну постанову про звільнення директора НАБУ.

Головні питання української політики залишаються без відповіді: хто і як приймає рішення у команді президента? Як готуються ці рішення і як до президента доходить інформація про них? Яка роль президента у цих процесах?

Ми бачили десятки законопроектів «Слуги народу» і досі не знаємо хто є їх реальним автором. Хто все це веде? Ми бачимо сотні кадрових призначень, указів, інших адміністративних та управлінських рішень. Хто є їх автором? Якою є загальна логіка цих рішень? Цілісно це не є відомим. В країні є одиниці людей, що знають відповіді на ці питання. Ми можемо лише аналізувати та припускати. Багато кому легше спростити до формул «усе вирішує Зе», або «Зе нічого не вирішує». Та реальність складніша. І поки не є загальновідома.

Олексій Роговик,

політичний експерт та голова аналітичного центру Free Voice IAC,

спеціально для «Гал-Інфо»

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...
");