Сьогодні ми пропонуємо Вам статтю, історика, завідувача відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею Ігоря Марчука, що спеціально для Гал-Інфо розповідає про підпільника і політв’язня радянських таборів Олійника Антона «Індуса». Кримінальна справа Антона Олійника вражає й захоплює – 12 томів. Коли починаєш вчитуватися у рядки протоколів допитів, різних довідок, характеристик, розумієш наскільки незламним і талановитим був цей молодий чоловік. Ще юнаком приєднався до лав українських повстанців. Здійснив три втечі з радянських концтаборів. Своєрідний повстанський Устим Кармелюк. Радянська влада жорстоко обійшлася з Антоном. За активну участь в українському національно-визвольному русі отримав двадцять п’ять років концтаборів та розстріл
Офіційні документи свідчать, що Олійник Антон Якимович народився 11 лютого 1926 року на хуторі Березина села Друхова тоді Людвипільського району (пізніше отримав назву Соснівський. Зараз частина Березнівського району) Рівненської області у звичайній селянській родині, яка переселилась сюди з території Волинської області. Батько Олійник Яким Маркович помер у квітні 1947 р., а мати Марія на час його арешту мала близько 50-ти років. Ще Антон мав молодшу сестру Надію 1932 року народження.
Перший офіційний арешт Антона Олійника відбувся 2 липня 1947 року. У нього вилучили «Матеріали до політичного вишколу», гвинтівку СВТ, 49 патронів, пістолет ТТ, гранату Ф-1 та польову сумку з документами.
На слідстві він розповів, що до лав ОУН його залучив родич Олійник Василь Семенович-«Полтавець», який був районним політрефернтом на території Людвипільського району. Спочатку він пройшов кілька організаційних вишколів, працював зв’язковим. У кінці 1943-го на хут. Березина керівник «Русенко» запропонував йому читати лекції як пропагандисту на вишколах, де навчали інших членів ОУН. Наступного 1944 року Антон отримав посаду керівника юнацтва району. Допомагали йому в організаційній роботі «Полтавець», «Зінько» та керівник юнацтва надрайону «Будько». Станом на грудень 1944 року на території району було підібрано та об’єднано в мережу 60 юнаків. Та наступного року через значні втрати й нові вказівки керівництва робота з юнацтвом практично припинилася.
З 1945 року Антон Олійник спільно діє з «Полтавцем», «Студеним», «Хвилею» та іншими повстанцями. Пізньою весною 1945 року він був у підстаршинській школі УПА. Коли повернувся з неї, то знову перебував в охороні «Полтавця». Та невдовзі «Полтавець» і «Липа» загинули. Він та його товариш «Сашко» переховувались певний час самостійно у Пустомитівському лісі, де випадково зустріли вцілілих охоронців «Липи». Потім «Індуса» викликав окружний референт СБ «Кнопка», який запропонував працювати у підпільній друкарні. Нове завдання – отримати шрифт, що десь закопаний за річкою Случ. Знав про це повстанець «Захар». Але шрифт віднайти не вдалось.
Через деякий час на місце «Полтавця» прибув новий керівник району «Дуб». Антон Олійник перейшов у його підпорядкування. У березні 1946 р «Дуб» і «Громило» пішли в Пустомитівський ліс на зв’язок з керівництвом. У дорозі наскочили на засідку і загинули. А.Олійник з «Сашком» знову залишились вдвох на хут. Березина без зв’язку.
З доповідної Рівненського УМГБ дізнаємось, що у квітні 1946 року у Пустомитівському лісі був убитий керівник Соснівського районного проводу ОУН «Дуб» він же «Перебендя». На його місце заступив районний комендант СБ «Захар», який загинув 6 червня 1946 року. Через ці втрати надрайонний провідник ОУН «Зінько» призначив новим районним провідником Людвипільщини уродженця Гощанського району Степана Семеновича Усачука-«Шуляка», який відновив діяльність райпроводу і зібрав боївку з 15 повстанців.
Одну із засідок на енкаведистів та радянський райпартактив під керівництвом «Шуляка», що відбулася 12 грудня 1946 року А. Олійник описав доволі детально під час слідства у 60 рр. ХХ ст. Повстанці вибрали місце у хліві місцевого жителя Сака, який проживав неподалік від дороги. Кілька днів вели розвідку за допомогою місцевих жителів. Нарешті один підліток років 14-ти повідомив їх, що у Друховій з’явились військові. «Ми побачили, що у наш бік з хутора Березина по дорозі в Друхову їде підвода на якій сидить кілька чоловік, одягнутих в шинелі. Ми – «Шуляк», я – «Індус», «Муха» і «Шайтан» непомітно перебігли у хлів Сака, вигнали з нього у двір корову та овечки. «Шуляк» озброївся гвинтівкою СВТ, котру взяв у мене, я озброївся автоматом ППШ… «Шайтан» гвинтівкою СВТ, а «Муха» кулеметом Дегтярьова. У хліві ми вибили одну дошку на висоті понад метр і приготувались стріляти. Коні швидко наблизились і коли підвода порівнялась з нами то ми почали стріляти. Військові почали зіскакувати і ховатись у придорожніх рівчаках, а на підводі залишилась одна людина. Через п’ятдесят метрів один кінь упав, інший перечепився через нього і підвода перекинулась. Чоловік, що був на підводі, побіг у сторону села Друхова. З канави по нас почали стріляти з гвинтівки та пролунала одна автоматна черга».
Повстанці вискочили з хліва і зайняли нові позиції. «Муха» пригостив зайд гранатою Ф-1. Прочісуючи кущі та рови біля місця засідки повстанці знищили ще одного військового, який відстрілювався з гвинтівки і натрапили на пораненого, який підняв руки в гору. «Шуляк» хотів вже у нього стріляти, але А. Олійник впізнав місцевого жителя з хутора Березина Мефодія Ковалика, по вуличному «Балдунця» і сильним ударом відвів націлену гвинтівку униз. Мефодію порадили сховатися у найближчій хаті. Вдалося втекти лише одному активному комуністу Рудяку. Трофеями повстанців стали дві гвинтівки, автомат, набої, документи знищених комуністів з району. Серед вбитих виявилися Філаретов, Сагайдак, Мосійчук. «Шуляк» наказав місцевому станичному «Хмелю» знайти для Мефодія іншого коня, оскільки кінь того був вбитий під час засідки.
Станом на червень 1947 року група «Шуляка» нараховувала 7 повстанців. Її 12 червня пізно ввечері виявили у с. Хотинь та заатакували емдебісти з солдатами. У результаті півгодинного бою загинуло 5-ро повстанців, а одному пораненому вдалося вирватися з пастки. Також зумів вийти з оточення й А. Олійник-«Індус». Тоді загинули: райпровідник ОУН Степан Семенович Усачук-«Шуляк»; Олександр Федосович Бабула-«Шайтан»; Архип Федосович Боровець-«Метелик»; Петро Григорович Мельничук-«Чубчик» та «Мошко» з с. Балашівки. Через кілька днів чекісти дізналися, що поранений повстанець помер і похований у с. Балашівка Березнівського району. Ним виявився «Чумак».
Після цього бою Антон вирішив спробувати легалізуватися, дістати якісь документи і виїхати на схід України та був схоплений 30 червня спецгрупою УМГБ Рівненської області, якою керували оперативний співробітник Іляш та агент «Крилатий». Як потім писали у спогадах співробітники радянських карально-репресивних органів: «Незабаром група Іляша захопила в селі Друхів Соснівського району відомих бандерівських керівників Індуса та Хмеля, а група Распутіна – двох зв’язкових».
А. Олійник залишив опис обставин, за яких його було підступно зловлено: «Вдень, 30 червня, у ясну сонячну погоду, принесли мені повідомлення, що наша зв’язкова Лідія Микитюк розшукує мене, щоб я прийшов до неї. Я зібрав все своє озброєння, всі документи, які давав мені Шуляк, носив у сумці і прийшов до Лідії. Лідія повідомила, що мене у кущах чекає група націоналістів з вищого проводу ОУН. Ми вдвох з Лідією пішли в чагарник до них, але це були не націоналісти, а спецгрупа МГБ з обласного центру Ровно. Я був заарештований, обеззброєний».
У іншому місці свідчень він уточнює, що його Ліда привела у чагарник біля хутора Мокре, «де стояло чоловік 17, які назвали себе центральним зв’язком Далекого. Віддав їм честь під козирок…вони теж вітали мене…між нами розпочалась розмова про Шуляка та про останні події в с. Хотинь, де нас оточили. Напевно з півгодини ми розмовляли, а потім на мене накинулось чоловік 5, схопили мене за руки, обеззброїли та зв’язали руки. Я питаю їх «Хто ви такі?» Вони відповідають, що ми насправді –верещаківці, прийшли сюди навести лад, а таких як ти агентів МГБ будемо розстрілювати. Я їх переконую, що я не агент МГБ, що я чесно служив для націоналістів. Один з них звинуватив мене, що я в Хотині продав своїх…»
Довідка. «Верещаківці» - умовна назва частини підпілля ОУН на Рівненщині з кінця 1945 року по 1949 рік. Назва походить від псевдоніма керівника крайового проводу Ф. Воробця-«Верещаки». Восени 1945 року між ним та організаційним референтом крайового проводу С. Янішевським-«Далеким» відбувся конфлікт через знищення працівниками референтури СБ багатьох вояків УПА та членів підпілля ОУН, запідозрених у агентурній діяльності на користь радянських карально-репресивних органів. «Далекий» з частиною місцевих повстанців виходить з підпорядкувння «Верещаки» та діє самостійно. А. Олійник-«Індус» опиняється у підпорядкуванні «Далекого». Цей фактор використовують спецгрупи Рівненського УМГБ, які діють під маркою то «далеківців», то «верещаківців». У 1949 році новому керівнику підпілля ОУН на Волині та Поліссі В. Галасі-«Орлану» вдалося приєднати «далеківців» до діючого підпілля ОУН та відновити єдність українського визвольного руху на Волині та Поліссі.
Ввечері, коли стемніло «Індуса» зі зв’язаними руками під охороною двох псевдоповстанців відвели у Пустомитівський ліс. Тут вистава тривала далі, один з групи «верещаківців» почав кричати на Антона, що вони розкололи єдину організацію, підривають дисципліну, діють на власну руку чим сприяють більшовикам. Антон відповідав, що він рядовий повстанець і не знає що відбувається у керівництві організації. «Тоді цей «представник» почав вимагати від мене, щоб я нав’язав контакти з Далеким. Я навідріз відмовився це робити. На його наказ мені вірьовкою в’яжуть руки назад…зав’язують очі і надягають мішок на голову. Потім старший віддає наказ двом «стрільцям», щоб ті викопали яму…через хвилин двадцять чую як бряжчать залізні лопати по кущах і наближаються до нас два гробокопачі. «Яма готова, друже командир!» - доповів один з них. «Встати!» - скомандував мені «представник центрального проводу». Чоловік 12 приводять свою зброю до бойової готовності і півмісяцем супроводжують мене до могили, а середній тримає в руці кінець вірьовки. Зав’язані очі, мішок на голові, руки зв’язані…12 чоловік тримають скеровану не мене зброю і я йду в останню путь. Я мовчу й вони мовчать. Тихенько ступаю, щоби не провалитись у яму і нарешті…яма. Стою на краю і чекаю, щоб стріляли, але чомусь не розстрілюють. Пройшло хвилин п’ять і далі ведуть у ліс. Ще пройшли метрів сто і мене спиною приперли до грубого дуба і від голови до самих ніг прив’язали довгим шнурком до нього. І я мовчу і вони мовчать».
Так «Індус» простояв прив’язаний доволі довгий час. Настало 1-ше липня. Потім його відв’язали і той, що грав роль зверхника, дав папір та олівець та наказав писати все хороше, що Антон зробив для Самостійної України. Та пообіцяв усе ретельно перевірити. А. Олійник написав про свою діяльність. Але потім, коли його підвели до машини, щоб відвезти в Рівненське УМГБ, він зрозумів, що «представник центрального проводу ОУН» насправді капітан МГБ. Коли його привезли у в’язницю, то тримали 22 дні у карцері. Далі слідство та вирок. 20 вересня 1947 р. Антон Олійник був засуджений військовим трибуналом військ МВД Рівненської області на 25 років концтаборів.
Він відбував покарання у Мордовії. Там у 1948 році зі спільниками наважився на першу втечу з табору. Правда, на волі побув недовго. Вдруге Антону Олійнику вдалося втекти в 1954-му. Для звершення задуму викопав 13-метровий підкоп. Зумів пробратися не територію України. І знову після декількох місяців перебування в Україні його було заарештовано. Але це не спинило Антона Олійника на шляху до омріяної волі.
12 серпня 1965 року о 12 год. 45 хвилин з 11 табірного відділення Дубравного виправно-трудового табору Мордовської АРСР здійснили втечу Роман Семенюк та Антон Олійник. Олійник ще з червня за допомогою кувалди, ножівки та інших інструментів робив прохід в огорожі. На водонапірній вежі знаходилися інші в’язні, які сигналізували його про небезпеку бути викритим охороною табору. Антон ретельно готувався до втечі. Запам’ятав та занотував багато адрес родичів ув’язнених, що дало йому можливість у подальшому знаходити в цих родинах матеріальну підтримку, ночувати.
Він мандрував по Україні, був у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Запоріжжі, Рівному. Заїхав на могилу Тараса Шевченка у Канів. Та вабили родинні сторони. Співробітники КГБ на це і розраховували. Усіх родичів та знайомих А. Олійника тримали під пильним наглядом, декого завербували до агентурної мережі, що й дало змогу затримати втікачів 12 листопада 1965 року. Пройшло рівно три місяці після втечі. Далі довготривале слідство, яке свідчило, що волі Антону Олійнику вже не бачити. Рівненське Управління КГБ сформувало цілу бригаду з 5-ти слідчих, які мали вивчити і встановити «бандитський шлях» Антона Олійника. У хід йшли усі прийоми – внутрішньокамерна агентура, виховні бесіди, легендована переписка з сестрою, яка теж перебувала під слідством, обробка свідків у потрібному для слідства руслі. Антона підводили під розстріл, фабрикуючи окремі епізоди справи. Це ствердив навіть тодішній його адвокат. Та й частину епізодів, які інкримінували йому слідчі, Антон Олійник так і не визнав та заперечував у них безпосередню участь.
5 жовтня 1966 року Рівненська судова колегія у кримінальних справах винесла вирок - розстріл і конфіскація майна.Антона Олійника розстріляли 6 лютого 1967 року в Києві. Так обірвалося життя повстанця «Мрії»-«Індуса». Навіть в ув’язненні він залишався незламним борцем, представником воюючої України, який щиро любив свій край і так прагнув волі для себе і свого знедоленого народу.
Ігор Марчук, історик, завідувач відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею
