Чепурненька хата височіє на горбочку у Підгірцях і дивиться вікнами на довколишні гарні краєвиди, неначе очима. Тут мешкає подружжя Євгена і Кароліни Кавичів. Хвіртку відкриває літня господиня і притримує песика Бровка, який голосно сповіщає, що прийшли чужі, і кидаючись під ноги, рветься захищати своє обійстя. Господиня запрошує до хати, де непроханих гостей, щиро усміхаючись, зустрічає господар. І хоч нелегко йому пересуватися, бо ходить з допомогою палиць, гостинно проводить до кімнати.
З дивізійником Іваном Євгеновичем Кавичем познайомилася ще у липні 2009 року на горі Жбир, що біля Ясенова. Тоді там, біля новозбудованого у 2008 році на місці підірваного у 1991 році пам'ятного знака дивізійникам, відбувалися урочистості з нагоди 65-річниці битви під Бродами. Сидячи в імпровізованій криївці ветеран згадував своє нелегке і, як він сам каже, бурхливе життя. Пригадую, як зі сльозами на очах ветеран говорив: «Мені вдалося з тих боїв вирватися живим, а багато моїх побратимів загинули».
Їх, ветеранів-дивізійників, приїхало тоді з України і із-за кордону більше 30 чоловік. Голова Братства охорони воєнних могил «Броди-Лев», нині вже покійний, Юрій Ференцевич, який мешкав у Нью-Йорку, розповідав: «Нам тоді було по18-20 років, але ми самостійно приймали рішення і свідомо ставали до збройної боротьби».
Цьогоріч влітку до пам'ятного знака на горі Жбир вшанувати пам'ять полеглих побратимів приїхали лише п'ять дивізійників. Не зустріла я серед них і Євгена Івановича Кавича. Літа беруть своє та й хвороби підкрадаються...
23 вересня 2016 року Євген Іванович відзначає своє 90-ліття. Прожив він свій вік чесно і справедливо. І, незважаючи на літа, випромінює енергію, добро та лагідність і молодечим голосом розповідає про своє життя.
Народився він у Підгірцях в селянській родині. Закінчив 6 класів сільської школи і у 1941 році продовжив навчання у Тернопільській гімназії.
Коли у квітні 1943 року було проголошено про створення Першої української дивізії «Галичина» із мешканців нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, йому йшов 17 рік. Але юнак записався до лав дивізії, щоби влитися в ряди борців за волю й незалежність України. Він відчував до цього внутрішню потребу, знаючи, що ворогом рідного краю був кожен зайда-окупант.
Протягом кількох місяців до дивізії записалися більше 80 тисяч добровольців, але зараховано було тільки 13 тисяч, серед яких і Євген Кавич.
«Вишкіл я проходив в Польщі на військовому полігоні «Гайделяґер» біля Дембіци з серпня 1943 до весни 1944 року, - розповідає дивізійник. - Тоді нас відправили в Нойгамер, де формувалася дивізія, а у червні - на фронт».
Спочатку їх привезли до Львова, а згодом - до Ожидова. Серце Євгена зраділо, що опинився неподалік батьківського дому, адже вже давно не бачився з рідними. Пішим маршрутом дивізія рухалася в напрямку фронту. Євген Кавич був телефоністом у взводі зв'язку.
«Коли проходили поблизу Підгірців мене відпустили додому, - розповідає він. - З Олеська я прийшов пішки».
Його підрозділ зайняв позицію між Гаями-Дуб'євськими і Пониквою й майже місяць стояв у другій лінії оборони.
«У липні, коли прорвалася радянська армія, моє рідне село сильно бомбили, - згадує ветеран. - Я бачив як воно горить і бачив як горить батьківське подвір'я. Помітивши як я зблід, командир відпустив мене додому на два дні. За цей час відбувся прорив у Ковтові. У село приїхав поранений мій товариш, який також служив у дивізії «Галичина», Денис Загоруйко і якого відправили до госпіталю у Буськ. На світанку провів його і посадив на машину. Більше з того часу ми не бачилися. Напевно Денис загинув».
Повернувшись у Гаї-Дуб'євські Євген Іванович полку там уже не застав. Свою сотню знайшов на передовій. Дивізія потрапила в оточення і їх підрозділ отримав наказ прориватися і відступати на Олесько. Євген з товаришем, який був з Ковеля, знімали телефонні кабелі і коли вийшли в Ясенові там уже йшли запеклі бої. Куди йти далі - не знали. Вирішили пробиватися на Волинь. Переодягнулися в цивільний одяг і придумали легенду про те, що були на роботі у Німеччині, втікли звідти і добираються у Тернопіль. Але під Кременцем натрапли на заставу.
«Все залежить від Бога і від щастя, - каже Євген Іванович. - Лейтенат, який нас затримав, був з Вінницької області і розповів, що сестра у нього також на роботі у Німеччині й можливо так як і ми поневіряється, добираючись додому. Відпустити він нас не міг, але відправив не у руки СМЕРШу, а у військкомат, де нас мали мобілізувати до лав радянської армії. Ось так ми потрапили на збірний пункт, звідки у переповнених товарних вагонах завезли аж на Урал».
Перед відправкою на фронт мандантна комісія кожного перевіряла. Оскільки Євген не мав документів, його відправили у перевірочно-фільтраційний табір.
«Там проходили перевірку багато різних людей. Ми ходили на роботу в шахту, а після роботи викликали до слідчих. У шахтах загинуло багато люду», - каже ветеран.
У 1946 році фільтраційні табори ліквідували, а тих, хто там був відправили на спецпоселення на тій же території. Весною 1946 року Євген з товаришем на ім'я Саварин домовилися втікати. Їм це вдалося, але по дорозі їх кілька разів ловили. Але оскільки у товариша була довідка з польського комітету, що підтверджувала, що він добирається до родини, яка має переселитися до Польщі, а Євген жив увесь цей час під прізвищем своєї хресної мами Красовський, то їм вдалося вирватися і добратися аж до Києва. А звідти на даху поїзда доїхати до Лугового. Полями вночі він добирався додому. Спочатку переховувався, а згодом вдалося виробити паспорт і виїхати до Львова.
«Там мене і посадили у в'язницю, - розповідає далі свою життєву історію Євген Кавич. - Арештували в Олеську, коли був у відрядженні. Це сталося у день св. Анни 1947 року. Доброзичливці донесли у НКВД, що був у дивізії «Галичина». Спочатку було слідство в Олеську, Золочівська тюрма, а далі - тюрма на вул. Лонцького, суд і вирок - розстріл, який замінили на 25 років ув'язнення і 5 років позбавлення громадянських прав. Слідчі вимагали повідомити про тих, кого знаю ще, хто воював у дивізії «Галичина», вимагали їх адреси. Але я не назвав нікого. Совість моя чиста. З Підгірців у дивізії були 7 чоловік, серед них Євген Загоруйко, Денис Загоруйко, два сини священика Василя Пришляка - Жданимир і Ратислав, якого замучили в таборах».
Покарання Євген Іванович відбував у Челябінську. Після смерті Сталіна, лише у 1954 році переглянули його справу і звільнили. Повернувшись додому, дізнався, що його мають відправити на шахти Донбасу. Але Євген прийняв рішення повернутися до Челябінська.
У 1956 році під час відпустки познайомився з підгорецькою дівчиною Кароліною і, одружившись, забрав її також на Урал.
«Я не хотів, щоб мої діти народилися не в Україні, - каже ветеран. -Та й Кароліна не бажала жити на чужині. Через деякий час ми повернулися у Підгірці. Працював у Львові, ремонтував холодильники. Закінчив згодом технікум».
Українці вважають, що той, хто збудував дім, виростив дітей, посадив сад - не змарнував свого життя. Євген Іванович Кавич пройшов через пекло війни, сталінські табори, але ніколи не втрачав оптимізму, не опускав рук, прожив свій вік чесно і справедливо, залишивши на землі гідний слід справжнього патріота, борця за волю України. Разом з дружиною Кароліною зростив двох гарних синів, дав їм освіту, виховав працьовитими, ввічливими і доброзичливими. Ігор та Євген - інженери. Біля оселі Кавичів, яку Євген Іванович збудував на батьківському подвір'ї, росте гарний сад і квітнуть чудові квіти.
З огляду на свої поважні літа, звертаючись до молодих каже: «Треба любити свою Батьківщину і бути готовим її захищати до останнього подиху».
Н. Забокрицька
