Більше як півроку професор Івано-Франківського медичного університету Ростислав Ступницький у ролі волонтера збирає і доправляє допомогу бійцям, що захищають незалежність України зі зброєю в руках у зоні АТО. Здебільшого, йдеться про найнеобхідніше – аптечки, медикаменти. «Можу і хочу допомогти», – пояснює він філософію свого громадянського вибору.
І додає: «Хоча армія тепер вже більш-менш дієздатна структура, але фронт і далі значною мірою вдягають, годують і лікують волонтери».
– Уже довший час ви опікуєтесь бійцями 92-ї бригади. Відомо, що хлопці навіть нагородили вас відзнакою «За мужність і милосердя».
– Не хочу хвалитись, але це дуже дорога для мене нагорода. Знаєте, поїздки в зону АТО, збір потрібних речей і медикаментів – все це якось непомітно стало частиною мого життя. І щораз сподіваюсь, що вже скоро в державі все налагодиться, і волонтерство залишиться як екзотика. Але ні. На жаль. Мушу сказати: забезпечення армії, принаймні тих бригад, що ми з афганцями їх відвідуємо, таке, як і було: що привезли волонтери, те хлопці і мають. Зрушень з боку держави, як не прикро про це говорити, фактично не помітно. Можливо, десь інше, куди ми не їздимо, бо ж з телеекранів усі звітують, що все гаразд. Не хочеться думати, що то банальна неправда…
Минулого тижня передали 92-й бригаді джипа, сповнивши їхнє побажання. Напередодні два боєві авто були знищені. Ми, так би мовити, підігнали заміну. Тепер командир з позивним «Вітер» має новий джип.
– Що на передовій розповідають про війну в умовах «перемир’я»?
– Невдоволення, тотальне невдоволенняКиєвом і військовим командуванням. Бойові офіцери кажуть, що це лише затягування часу, а окупована територія тільки збільшується.
Сепаратисти і путінські найманці активно окопуються, зміцнюють лінію оборони. Відбити цю частину України буде ой як важко. Хлопці кажуть, що ворог повсюди бетонує всі «висотки», заривається у землю. І власне, щоб вичавити його звідти, знадобиться чимало ресурсів і сил.
До того ж, постійні провокації з боку терористів, гинуть наші солдати, а відсічі дати не можуть, бо перемир`я…
– А як щодо озброєння наших бійців? Іржаві патрони вже не попадаються?
– Військові запевняють, що ворог озброєний значно краще. Наша розвідка майже не має безпілотників. Якщо є, то це з тих, що збили. Цього року привезли їм безпілотник, хоча й малого радіусу розвідки. А я щиро тішуся, що і тут ми хоч чимось допомогли.
Утім, волонтери аж ніяк не спроможні розв’язати проблеми збройного оснащення армії. Це ж усім зрозуміло…
– Волонтерський рух начебто послабився. Чи це так?
– На моє відчуття, справді, останнім часом кількість волонтерів зменшується, вщух ентузіазм. На то є об’єктивні причини: тяжка економічна ситуація, люди щораз стають біднішими…
Хоча, знаєте, у Полтавській області місцевий бізнесмен, що тримає придорожню їдальню, безплатно годує і військових, і волонтерів, що везуть допомогу українським солдатам в АТО. Підприємця звати Степан. Вірить, країна оновиться, хоча водночас і розказує, що нічого поки що не міняється, нема ні порядку, ні справедливості, особливо на місцевому рівні.
– З погляду медика, чи бачити ви якісь вочевидь прогалини в організації медичного забезпечення військових?
– Звісно, хотілося б, щоб у всіх були аптечки і щоб за їхній вміст не було соромно, і щоб бійці вміли ними користуватись… Але не тільки це. Як лікар можу сказати, що військовим конче потрібні психологи. Буквально як штатна одиниця. Вислухати, розрадити, заспокоїти. Хтось розчарований, що нічого не змінюється, хтось бачив, як гинули товариші. Знову ж таки пияцтво. Армія повинна або воювати, або вчитись це робити. Просто, так би мовити, не повинно бути. Чіткий порядок і організація, а не так коли люди знічев’я, не знають, чим себе зайняти. Натомість в більшості бригад немає кваліфікованих психологів.
А ще, як на мене, потрібні капелани, слово молитви у таких ситуаціях – найсильніша духовна опора.
– Виплатами за знищену техніку хвалились?
– Аж ніяк. Кажуть, що жодних виплат ще не отримували. Владі не вірять.
– А які настрої у місцевих мешканців?
– Більшість очікує, хто переможе. Про якесь масове зростання української свідомості, я б не говорив. Сліди прозріння ледь помітні. Та й це не дивно. Зміни в ментальності – на це потрібні роки.
– Вже довший час ви знаходите і купуєте для бійців АТО ліки, продукти, одяг, військове спорядження, а тепер ще й автомобілі. При цьому ви працюєте в університеті, маєте медичну практику. Яка ваша особиста мотивація?
– Скажу без всякого пафосу – просто хочу допомогти. Чим можу. До того ж на передовій, спілкуючись ізхлопцями, краще розумію те, що відбувається в країні. Ви знаєте, хто у нас воює на передовій? Це здебільшого хлопці з бідних сімей, і вони кажуть, що за свої родини будуть зубами рвати ворога. І для них Україна справді понад усе. Щирі і прості стосунки, беззастережна віра у перемогу, оце непідкупне солдатське братство – це є тільки там.
