Слухай онлайн
Культура

Олег Лишега: «Я шукаю Полтву, яка тече в Європу»

Олег Лишега не надто відома постать для широких читацьких мас, проте серед літературних кіл його ім’я дуже добре відоме. За своє життя він видав лише дві поетичні збірки, оскільки до 1988 році йому було офіційно заборонено публікуватися. Однак знаходяться знавці, які настирно рекомендують Лишегу не лише слухати, а дослухатися – нібито за тезами, які він висловлює, можна написати як мінімум дисертацію.

На літературні посиденьки в «Дзизі» поет і скульптор Олег Лишега приніс два журнали і одну книгу – жартував, що таким чином хотів похвалитися, що він поет. Cлухати його непросто, а ще складніше розуміти. Про своє бачення літератури і своє місце в ній Олег Лишега розповідав публіці протягом двох літературних вечорів, організованих з нагоди його 60-ліття – в літературному кафе «Кабінет» та в тій же  «Дзизі».

 

Про перші кроки в світ Літератури

 

До того, як менв сповнилось 21 рік, я не прочитав жодного вірша. Я навіть не уявляв, що воно таке – поезія. Саме тоді мені і показали книгу, видану у 60-их - видання Антонича в чорній палітурці. Я тоді прочитав перші вірші для себе і відтоді все й почалось. Але слово – дуже страшна отрута, тому її треба вживати дуже обережно. Бути письменником – це вбивче ремесло, може й тому я рідко дозволяю собі писати. Насправді я сам не знаю, хто такий Олег Лишега в українській літературі. Я десять разів самозванець, коли називаю себе Олегом Лишегою, бо я не знаю, хто він такий!

 

 Іноді можна запам’ятати лише один рядок, щоб знати, що це поет

 

 З Ігорем Калинцем я познайомився десь у 70-их. Я тоді чув і читав багато його віршів , але мені запам’ятався всього один рядок: «Панно з очима більшими за айстри»… Іноді можна запам’ятати всього лише один рядок, щоб знати, що це поет. І один рядок – це не так погано.

 

Якщо говорити про якусь ієрархію в літературі, то Богдан-Ігор Антонич йде слідом за Іваном Франком, як і, зрештою, неокласики. Після цього був молодий Тичина, київська школа поетів, Грицько Чубай, а потім я не знаю… може Юрко Кучерявий (сміється). Хто є тепер важко сказати. Правда, якщо людина на 70% складається з води, то молода українська поезія (від 70-их і до 2000-их) на 70% складається з Антонича. Не явно, а духовно.

 

У мені особисто є і Антонич, і Франко. Мова Франка автентична. Коли я його читаю, можу собі уявити, як він іде, говорить. Франко не перенапружував себе. Антонич же користувався загальною мовою і це мене завжди відштовхувало. Велика різниця поетики, наприклад, Богдана-Ігоря Антонича і Грицька Чубая полягає в ідейності. Грицько Чубай – представник візантійської культури, а Антонич ближчий до католицького відчуття. Це дві великі різниці. Кожен поет навіть в межах однієї школи може мати різницю в тисячоліття. І суть саме в цих епохах, бо поезія – це і є пошуки кожної мови зокрема. В поезії є свій час, сучасний, але не теперішній час. Теперішній час лінійний, а поетичний час кущиться, як кущ троянди. В ньому, в поетичному часі, не буває олов’яних солдатиків, чітких ліній, гри несправжності.

 

Я не зовсім певен, що Антонич був глибоко лемківського коріння

 

Він завжди носив білу сорочку і метелика. Це те, чого завжди бракувало мені (усміхається). Для нього це був не просто метелик, це була перепустка в інший світ. Принаймні він так вважав. Поняття іншості Антонича є дуже цікавим. Мені самому важко побачити справжнього Антонича через книги. Фото Антонича говорить про нього більше, ніж літературні абстракції. Треба вміти бачити особу людини не як літературну постать, а як лик.

 

Богдан-Ігор Антонич має свій привілей – він назавжди залишився у довоєнному часі, без того цинізму, який зараз маємо ми. Тоді поети прагнули підтримати високе ім’я Європи, той стиль, він назавжди залишився в тому світі ідеальної інтелектуальної Європи. У ньому є те ж, що й в Лорці, який таки пережив Другу світову і бачив режим Франко. Антонич мав перед собою високі зразки і міг сховатися за спину, наприклад, Уїтмена.

 

А ще я не зовсім певен, що Антонич був глибоко лемківського коріння, адже він був із священицької родини, а такі родини багато переїжджали. Свого часу за стіною мого дому жили лемки, переселені зі своєї батьківщини. Інколи вони так голосно розмовляли, аж було чути в нас, мене лякало оте їхнє «нич». Мені чомусь видавалося, що вони говорять про ніч. Іноді малим хлопцем я кричав д них через стіну: «Бабо Одудихо, не огурок, а огірок». В Антонича немає отого лемківського «нич».

 

Грицько Чубай – це не академічна література, про яку пишуть в підручниках

 

Поезію Грицька Чубая я відчуваю фізично. Може тому, що я знав його особисто, але мені здається, що Чубай набагато давніший від Антонича. Грицько Чубай – драматичний, театральний поет. Його слово – це не поезія. Чубай пережив Антонича за лінійним віком, але у поетичній мові ввібрав усі прірви війни, безодні смерті і передвоєнне сільське колгоспне життя (Грицько Чубай був родом із села Березини з Рівненської області, – Автор.). Все це ввійшло в його кров, в рядки слів, в його поезії немає тієї ясності, якою міг похвалитися Антонич.

 

«Рядки Чубая важкі, вони провалюються у холодну воду, як коні на льоду», – так якось оцінили Грицька Чубая. Згодом я зрозумів, що це був комплімент. Ці провалля свідчать про непоетичність Грицька Чубая, але водночас вони виражали його поезію. Це не та академічна література, про яку пишуть в підручниках, це література інша, жива. Чубай, на відміну від Антонича, не мав за що ховатися. І він пішов навпростець до глибин, відкинувши профспілку і академічну ритміку.

 

 

Жінка небезпечна, особливо коли ти щось говориш

 

Коли я йшов сюди, то хотів взяти із собою дерев’яну скульптуру – жіночий торс. Щоб хтось був поруч, зібрав мене, але не встиг. Тому взяв яблуко, і тепер уявляю, що це жінка. В пучок мене завжди збирає дружина, але сьогодні вона далеко. Жінка – вона небезпечна, особливо коли ти щось говориш.

 

У Львова поетичний урбанізм

 

Не так давно я повернувся до Львова, і зараз я знову почав писати. І я пишу про час, про пошуки Полтви... Я увесь час її шукаю і не можу знайти. Я виїхав зі Львова 1977 року до Києва, і тепер виявилося, що це так непросто повертатися до Львова. Дивно, але університет, в якому я навчався, тепер запався мені під землю, як западають будинки в дивних легендах. Тому тепер я шукаю Львів. Мені важко його знайти, як і зрештою той Київ, який я люблю. І тому я шукаю Полтву, яка тече в Європу. Мені хочеться зрозуміти, що таке Львів тепер. Я шукаю тут музику повітря, але урбанізм може бути різним. У Львова поетичний урбанізм.

 

  Олег Лишега - український поет, драматург, перекладач та інтелектуал. Олег Лишега народився 30 жовтня 1949 р. у м. Тисмениці Івано-Франківської обл. 1968 року Лишега вступив до Львівського університету Навчався на романо-германському факультеті  та був виключений з V курсу за участь в неофіційному літературному колі «Львівська богема» та за публікацію в самвидавному альманасі «Скриня» (серед авторів – Григорій Чубай, Микола Рябчук, Віктор Морозов, Роман Кісь та ін.). Йому було офіційно заборонено публікуватися з 1972 по 1988.

 

Працював на хутряній фабриці м. Тисмениці, потім був художником-декоратором. Закінчив кінофакультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Автор збірок «Великий міст», «Снігові і вогню», п’єси «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» (вистава – Театр-студія «Будьмо», 1992), перекладів з англійської мови. У 2000 р. Лишега та його перекладач Джеймс Брасфілд одержали нагороду ПЕН-клубу за переклад англійською мовою збірки «Вибрані вірші Олега Лишеги». Нині  більше займається скульптурою.

 

 Підготувала Ірина ЗНАСЬ.

 

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ