Як через театральне мистецтво можна висвітлювати сучасні проблеми та загрози для України і чому це важливо робити? Інтерв’ю з режисером Дмитром Захоженком.
Нещодавно Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки презентував прем’єру вистави “Птахи”, яка присвячена наслідкам російсько-української війни для екології України. Детальніше про нову постановку, роль театру у часі війни та важливість поширювати українське мистецтво за кордоном розповів Гал-інфо режисер прем’єрної вистави Дмитро Захоженко.
Передусім, Дмитре, розкажіть про що прем’єрна вистава “Птахи”?
Як на мене, то це є така поема про кінець світу, або навіть можна сказати - комедія про кінець світу. Ми відштовхувалися від п’єси Арістофана “Птахи”, але від оригінального тексту там є насправді лише назва і дуже приблизна зав’язка. Загалом текст повністю складений, написаний Ніною Захоженко, драматургинею вистави.
Яка виникла ідея створення цієї вистави? Давно її обмірковували чи це було доволі спонтанне рішення?
Ідея створення вистави виникла, мабуть, десь рік тому. Із командою театру, ми їздили на Європейську театральну конференцію і Європейський форум. Це така досить престижна подія, яка відбувається за участі та підтримки Європейського Союзу. І це, власне, такий івент, на якому, зокрема, розподіляються кошти в межах мистецьких програм та ініціатив.
У європейській культурній та, зокрема, театральній сфері цікавими є три теми: екологія, різноманіття (diversity) і права меншин. Відповідно, у Європі відбувався проєкт “Зелений театр”. Його ідея – як зменшити вуглецевий слід театрів, як їх зробити “carbon-free”. І в межах цієї події був озвучений ряд доповідей, як треба насправді перевикористовувати декорації, або не кожен раз шити костюми для вистав, адже інколи можна щось знайти на якомусь секонд-хенді умовно.
На той момент, мене також цікавила тема того, який вплив має війна на екологію, що станеться з землею, з тими територіями, де зараз йдуть бойові дії, як зміниться цей ландшафт. І це був період, коли вже була інформація, що росіяни можуть підірвати Каховську ГЕС. Але ще на той момент ще її не підірвали. І натомість в той момент у великому конференцзалі зібрались представники близько 400 театрів з усієї Європи, всі слухають монотонні доповіді про екологію. Всім нудно… Мене вразило, що в який момент театр втрачає оцю силу говорити, стає настільки імпотентним, нецікавим самому собі.
Потім я говорив з багатьма театральними діячами. І багатьох вражала ця думка, бо вони, кажуть, ніколи не аналізували і не думали про війну в Україні через призму екології. Але це можливість якось наблизити і зробити зрозумілою для, зокрема, зарубіжного глядача, цю проблему та цю війну. Зробити близькою, бо такі речі їм видаються дуже-дуже далекими.
Ви плануєте показувати “Птахів” за кордоном?
Так, мені дуже хочеться саме цю роботу показувати за кордоном, бо там сформульовані важливі наративи, які мусять зараз звучати від України. Бо це є велика проблема, як комунікувати війну.
Війна називається птахами, і у нас люди трохи ходять в масках пташок. Але ж, очевидно, війна насправді не про птахів і не про Арістофана. Війна про нас і про нашу спробу осмислити реальність.
Реальність складна, реальність страшна. І питання, як комунікувати цю складну реальність, є перманентним і весь час змінюється. Якщо до повномасштабного вторгнення були одні виклики, як комунікувати війну, то на початку вторгнення вони кардинально змінились, і геть інакше будувалися роботи. З'явилась ця плакатність, яка була потрібна на той момент, і вона дуже сильно працювала.
Зараз ця плакатність геть не працює, працюють інші методи. І ось цей момент, як з глядачем вийти на такий діалог, щоб глядач хотів вести його – це складно. Тому я дуже велику ставку робив на візуальну складову. У виставі багато саме візуальних наративів, які ми прокладаємо.
Яких візуальних наративів, наприклад?
Я вперше працював з хореографом, наприклад. Ми активно працювали в рамках фізичного театру: багато тілесного, руху, тіла, багато дуже насичених, дуже тактильних образів. Ми також використовуємо живі квіти, які притаманні відповідному регіону. А також частиною вистави є 12 промислових вентиляторів, які роблять свою магію.
Ми використовуємо 10 тисяч пластикових стаканчиків. Там багато є деталей, але просто не хочеться спойлерити (сміється).
Сьогодні в культурному, мистецькому просторі є багато творів на тему війни. Часом люди хочуть відпочити від проблем, перемкнути увагу. Чи не ризиковано знову ставити виставу про проблеми війни?
Розумієте, ми ж державний театр, і я отримую від держави зарплату. Тому в якомусь сенсі я є держслужбовцем, як і всі решта українських державних театрів. Тому я вбачаю в цьому свою задачу – комунікувати ту реальність, яка є, а не відгороджувати глядача ширмою якихось комедій. Бо це не те, чим має займатися державний театр.
Очевидно, що реальність є різна. Вона не є однотонною, там можна знайти величезну кількість різних речей. Але не слід просто бути відірваним від реальності і робити такі речі, які тим паче націлені на аудиторію. Є можливість робити антрепризи, тож, будь ласка, робіть.
Які теми, окрім екології, плануєте також розкривати у майбутніх постановках?
Я не можу сказати, що я розкрив екологічну тему. Екологія мені потрібна лише як ключ для того, щоб говорити про те, що з нами відбувається. Вистава першочергово про дім, про втрату дому і про зміну. У нас є блок вербатімів, де ми озвучуємо документальні тексти, записані в розмовах з жителями Нової Каховки, зокрема, тими, хто зараз перебуває в окупації.
Важливо розуміти, що в темах проблем немає. Проблема в тому, що мало хто хоче про це рефлексувати, думати і говорити. Простіше ж зробити якусь комедію або ж поставити класику.
Наскільки складно інтегровувати цю частину документалістики у виставу?
Справді складно. У нас не дуже багато документального театру в Україні. Це якось не сильно прижилося.
Чому?
Мабуть, тому що в нас майже відсутня театральна традиція, окрім радянської. А радянська традиція вузько специфічна.
У нашому театрі ми часто використовуємо документальну складову. Нещодавно ми повернулися з Дюссельдорфу, їздили на фестиваль “Focus Ukraine”. Там ми представили європейській аудиторії виставу “146 зірок, видимих неозброєним оком”. Це, власне, постдокументальний мюзикл на основі соціологічного дослідження якості життя представників ЛГБТ-людей у Львові. У цій виставі все побудовано на документальних монологах.
І насправді інтегрувати документи у виставу складно, тому що є величезна кількість ризиків. Ні в якому разі не можна експлуатувати інформацію, не можна маніпулювати документом. Дуже важливий цей момент чесності і правдивості в роботі з документом.
На прем'єру були запрошені люди, в яких ми брали ці інтерв'ю. І я боявся, як вони відреагують, бо при інтегруванні документальної частини все одно є міра її художнього висвітлення. Ми ж не можемо її подати повністю на усі 100%. Все одно є певний момент переосмислення, рефлексії.
Яка роль театру в часі війни і чи вона змінилась з початку повномасштабного вторгнення? Які цінності він має пропагувати?
Роль театру гігантська! Очевидно, що вона змінилась з початку війни. При всьому тому, що страшне відбувається, ми переживаємо зараз надзвичайно важливі формувальні процеси, зокрема, для театру. Театр є частиною державотворчих процесів, бо культура – це складова такої ідеї, як держава. Це невіддільна складова.
Ніколи в житті в мене не було ставлення до театру більше, ніж до якоїсь веселої, цікавої, дотепної забавки. Так, це робота з темою. Вона може бути близькою і проникливою, але це все одно буде певною мірою забавкою.
А зараз театр набув інших, глибших задач і функцій. Ніколи мені не видавався театр більш значущим і потрібним, ніж зараз. І я це бачу по аудиторії… Я фіксую, як зникає ось це відчуття меншовартості, яке завжди було присутнє в українській культурі.
Зараз просто цікаво: що пишуть, що ставлять. У різних театрах більш-менш весь час аншлаги на вистави, і це класно. Це показник, що є момент не конкуренції, а якогось спільного творення культурного поля. І робота з локальними спільнотами – це пряма задача театру. У національних театрів трохи більша функція – формування світоглядних, національних, ідейних поглядів.
Наскільки емоційно складно працювати з такою темою постановки як Вам як режисеру, так і акторам?
Звісно, що важко. Це для мене є дуже така особиста, інтимна річ, бо я, зокрема, говорю про свою малу батьківщину – я родом з Херсона. І є розуміння, що цей район вже безповоротно змінений. І там завтра ми відвоюємо всі землі, але все одно земля вже змінена. Вона вже не буде такою, як була колись.
Я спеціально на цю роботу взяв дуже далекий горизонт планування. І на початку роботи з акторами я вже мав дуже чітке розуміння, чого я хочу. Насправді складно, бо ти створюєш якусь дуже ефемерну річ, будуєш якийсь замок із нічого, з уяви.
Від моменту цього задуму до моменту реалізації – це дуже складний процес. Потрібне якесь емоційне надзусилля, щоб втілити дуже-дуже тонку таку матерію на сцені.
Чи змінилась аудиторія вашого театру з початку повномасштабної війни? Якою вона є зараз?
Ми завжди робили акцент на молодій аудиторії, на проактивній, адже у нас величезна кількість дотичних до театру речей відбувається. Мені дуже подобається наша аудиторія: класні, живі, активні. Я дуже часто ходжу перед виставою, дивлюсь, хто ж пішов, хто ж ці люди. Це важливо, аби зрозуміти, який діалог буде відбуватись.
До нас дуже часто приходять люди, які пізніше діляться враженнями і кажуть, що ніколи б не подумали, що театр може бути іншим. І це дуже тішить. Це все побудовано для глядачів. Це якась доріжка, яку ми пропонуємо і яку вони можуть пройти.
Як можна поширювати український театр за кордоном?
Поширювати театр за кордоном дуже складно і дуже треба. Бо росія не збавляє, а капітально нарощує темпи просування своєї культури. Вона активно витісняє нас з культурного поля Європи, а тому поширювати твори нашого мистецтво стає все складніше і складніше. Зараз Навальний і оці “хороші рускі” – це тема номер один в Європі. Не Україна. І це величезна проблема, яка вимагає ретельної, грамотної роботи.
А просування української культури в Європі перебуває на межі катастрофи. Бо про Україну не хочуть вже чути. І достукатись до європейського глядача, європейських культурних структур, театрів - це потрібні контакти, зв’язки, мережування. Бо поки ти вийдеш на глядача, тобі треба ще пробитись крізь всю цю бюрократію.
Проте важливо, що Україні є, що показати. Мені здається, що вся ця меншовартісна історія - це теж було якесь російське ІПСО, яке зараз просто розбивається в друзки. І на це треба працювати, бо нам є, що показувати, є, що розказати. У нас є історії, які ми хочемо розказувати. І не даремно фільм “20 днів у Маріуполі” отримав “Оскар”, бо це приклад того, що ніхто ні в Європі, ні в Америці не може і близько наблизитись по гостроті та силі висловлювання до цих тем.
І така ж історія в театрі. Нам є що показувати. Просто у нас, по-перше, немає напрацьованих моделей, як це робити, як працювати з європейською аудиторією. А по-друге, є всередині теж цей страх і нерозуміння з чим, куди і як їхати.
Розмовляла Марічка Твардовська
