Релігія і мистецтво — це духовно-практичне освоєння дійсності через чуттєво-наочні образи, засноване на суб'єктивному, ціннісному відношенні людини до світу, забарвлене емоційними переживаннями.
Відносини релігії й мистецтва в історії культури завжди були тісними, однак траплялися і періоди певного протистояння між цими явищами. Про те, як розвивалася взаємодія мистецтва та релігії та який період у них взаєминах ми маємо у сучасному суспільстві, розповідаємо далі.
Релігія чи мистецтво: що первинне
Розвиток людського мислення рухався від простих чуттєвих образів-відчуттів до художньо-образного уявлення. У глибинах міфологічної свідомості релігія і мистецтво народилися як частини стародавнього міфолого-обрядового об'єднання. Це був час, коли релігія ще не була цілком релігією, а мистецтво не було мистецтвом в сучасному сенсі слова. Міф був формою художньо-образного освоєння світу, всередині якого релігійні ідеї фіксувалися в зображеннях, відтворювалися в танці й ритуалі, посилювалися музичним ритмічним супроводом, закріплювалися в архітектурних спорудах.
Довгий час в історії людської культури неможливо було розділити мистецтво і магію, полювання і релігійний ритуал, профанне і сакральне. Філософія і наука народжувалися, долаючи міф, відкидаючи його, релігія і мистецтво виникли всередині міфологічної цілісності й надовго зберігали спогади про цю єдність.
“Якщо йти шляхом і поставити питання собі, що з'явилоя перше, я уявляю, що все-таки першим з'явилося мистецтво. Людина спершу почала ліпити, малювати, різьбити, а згодом до цієї діяльності почав додаватися міфологічний, релігійний сенс. Прадавня людина починала ставити собі питання, чому і як відбуваються ті чи інші явища, до прикладу, чому падає дощ, і знаходила для себе відповіді у вищій силі. Так з'явилась перша релігійність, а мистецтво стало слугувати й у релігійних цілях”, — пояснює дослідник релігійного мистецтва та колекціонер Андрій Цибко.
Релігія та мистецтво: опозиція чи синергія
На перших етапах розвитку людства мистецтво та релігія перебували у певній єдності. У часи Античності мистецькі елементи, статуї, різьблені та ліплені фігурки, малюнки, часто ототожнювались з божествами, вважались їхніми образами. Однак зі становленням світових релігій, зокрема юдаїзму, ця єдність почала руйнуватися.
“В багатьох релігіях, зокрема юдаїзмі, існує припис: “Не сотвори собі ідолів, не сотвори подоби Божої”. Він може злегка відрізнятися у формулюваннях, але суть лишається подібною. Релігії почали стверджувати, що є Бог, і ніхто не може осягнути його ні зором, ні дотиком. На противагу античним “поганським” релігіям, у яких всі божества мали своїх ідолів, нові релігії заперечували використання мистецтва в релігійному контексті. Замість єдності попередніх етапів настає час певного відокремлення мистецтва та релігії”, — розповідає Андрій Цибко.
Водночас він додає, що такі приписи не змусили людей одразу відмовитися від ідолів. Ще століттями люди створювали зображення та фігури для поклоніння. Щобільше, ранні християни теж створювали зображення та символи, що слугували релігійній меті.
“Людство поєднувало релігійні та традиції ідолопоклонства. Було створено велику кількість зображень, скульптур та фігур, люди продовжували займатися ідолопоклонством, могли навіть брати за хрещених батьків для своїх дітей ікони. Так тривало століттями, допоки очільники держав та церкви не вирішили припинити це. Розпочався так званий період іконоборства. Це був один з найбільших релігійно-політичних рухів у Візантійській імперії у VIII — початку IX століть, точніше з 726 року, направлений проти шанування ікон. Люди були шалені. Вони знищили близько 90% всіх творів, які існували на той час”, — каже Андрій Цибко.
За його словами, така радикалізація тривала близько століття. Період опозиційності між релігією та мистецтвом поступово згасав. Зокрема, на ікони стали дивитися як на аналог Біблії для неписьменних людей. Оскільки читати могло дуже мало людей, зображення допомагали доносити сенси та пояснювати релігійні приписи для неосвіченого населення.
“В той час жили такі реформатори церковного життя як Теодор Студит та Іван Дамаскин. Саме вони заклали нові норми, за якими релігія має взаємодіяти з мистецтвом, а не заперечувати його. На Другому Нікейському соборі або як його ще називають Сьомому Вселенському соборі у 787 році припинили іконоборство. Найголовнішим підсумком роботи собору став догмат про іконошанування. У цьому документі відновлювалося шанування ікон і дозволялося вживати в церквах і будинках ікони Господа Ісуса Христа, Божої Матері, ангелів і святих, вшановуючи їх “шанобливим поклоном””, — зазначає Андрій Цибко.
З того часу фактично можна говорити про відсутність яскравого конфлікту між мистецтвом та релігією, а також про розвиток і трансформації релігійного мистецтва упродовж подальших століть.
Разом з тим важливо відзначити, що попри те, що першочергово мистецтво було не релігійним і впродовж всього розвитку людства воно певною мірою зберігало свою світську функцію, саме у Середньовіччі сталося більш повне розмежування на релігійне та світське мистецтво. Художня культура середньовіччя пройшла такі етапи розвитку: дороманський, романський, готичний, у межах яких існували звірячий (варварський), романський, готичний стилі. Головними формами мистецтва були у літературі Житія святих, в архітектурі — церкви, у живописі — ікони, у скульптурі — зображення Христа, Богоматері, святих.
Поряд з ними справжнє багатство виявило світське мистецтво, яке створило неоціненні пам’ятки художньої літератури (легенди, саги, хроніки, романи, ліричну поезію тощо), образотворчого мистецтва (живопис, мозаїка, вітраж, декоративний малюнок), архітектури (замки, міські ратуші, маєтки), скульптури (портрети, рельєфи).
Відтак у наступні історичні періоди можна говорити про відсутність конфлікту між мистецтвом та релігією, виразну наявність релігійного та світського мистецтва, їхній взаємний вплив, але різні кінцеві задачі.
Сучасні відносини між релігійним та мистецьким світами
З історичної перспективи можна помітити, що релігія та мистецтво мали у своїх взаєминах як періоди тісної взаємодії, так і протистояння. У результаті це перетворилося на виникнення мистецтва, яке виконує фактично релігійну функцію, та виокремлення мистецтва світського. Ці два напрямки розвивались паралельно, майже не конкуруючи між собою, однак у сучасному світі ми знову маємо конфлікт між мистецтвом та релігією. Проте тепер не йдеться про боротьбу між загальним явищем мистецтва та релігією, за вплив на людину конкурує з релігією саме світське мистецтво.
“Це складний період. Зараз, скажімо, є творча інтелігенція, яка часто є атеїстичною. Сучасне світське мистецтво декларує свободу, сміливість, відмову від норм, певний протест щодо традицій. Водночас церква є досі доволі консервативною, стриманою та не гнучкою структурою. Особливо це стосується православної церкви, адже католицька та протестантські церкви все ж більш відкриті до змін. Ось така закостенілість і породжує протистояння, яке ми знову маємо між світським мистецтвом та релігією”, — зауважує Андрій Цибко.
Він пояснює, що в Україні це може бути пов’язано зі страхом церкви бути знищеною, адже радянський період на наших теренах ледь не зруйнував церкву. Водночас Андрій Цибко вважає, що така закритість навпаки відштовхує молоде покоління від релігії, тож церква змушена буде переглядати своє ставлення до сучасних, зокрема мистецьких, тенденцій.
Підготувала Олеся Філоненко
