Через терористичний режим росії Бахмут опинився у вирі пекла. Тож ця історія-спогад про те як це зробити непростий вибір - евакуюватись та залишити все, що було рідне.
Алла Ігнатова з міста Бахмут
ПІД ФОСФОРНІ ФЕЙЄРВЕРКИ
Наша родина жила на краю міста Бахмут. Це було тихе містечко, з тихими вуличками і розміреним тихим життям. Ми любили його і ніколи не підозрювали, що тут може трапитись якесь лихо. Але лихо прийшло. Не скажу, щоб так вже зненацька, бо по телевізору з перших днів російської навали мер міста Олексій Рева попереджував про те, що безпечніше було б негайно виїхати з міста, бо очікуються важкі часи. Ми слухали радіо, дивились телебачення та все-таки мали надію, що все скоро скінчиться і ми знов повернемось до мирного життя. Та не судилось.
Росіяни почали інтенсивно обстрілювати цивільні будівлі, а дуже скоро ми навіть мали нагоду пізнати, що таке обстріли фосфорними бомбами. Зі сторони видовище дуже яскраве, але це зі сторони. Казали, що така зброя заборонена. Та хто ж її заборонить тим росіянам? Тож чим більше руйнувалося місто, тим більше мешканців покидали домівки.
А ми все чекали. Чекали, коли обстрілювали будівлі. Чекали, коли вже ввели комендантську годину. Чекали, коли вже по вулицях міста стало небезпечно ходити. Містом повзли чутки про велику кількість загиблих цивільних, а також про те, ще де-не-де люди навіть зникають безвісти. Ми слухали і чекали. Але одного разу, саме у день народження онучки Даринки, вийшов за цигарками й не повернувся до дому мій зять Сергій. Донька ходила в поліцію, писала об’яву в газету, а у відповідь – тиша. Через декілька місяців його тіло було опізнано за татуюванням. Того дня донька Наталка звернулась до мене: "Знаєте, мамо, а вчора виїхали мешканці з сусіднього під’їзду. Тож у будинку залишились тільки ми одні".
Чекати вже було нічого і ми, зібравшись похапцем, виїхали якомога далі від обстрілів. Я дивилась на обгорілі решки будинків, на воронки від снарядів, які старанно минав водій, а серце обливалось кров’ю. І тільки маленька Даринка раділа від того, що тепер її не розірве снаряд.
На блокпостах автобуси з біженцями не зупиняли. У Слов'янську ми пересіли на потяг, яким дістались до Львова. Ось коли я згадала пророчі слова мого батька, який був родом із Мукачева, про те, що я неодмінно ще житиму у його улюбленому Львові. Тоді я ще припускала можливість завітати у гості до міста Лева. Але вийшло, що Львів дійсно став місцем проживання всієї нашої родини та нашим захисником.
ЛЬВІВ – ВАССЕРБУРГ
У Львові нас зустріли волонтери. Допомогли з житлом, з оформленням необхідних документів. Одна жінка порадила нам завітати у храм Всіх Святих України. Пішли. Ми були голодні, нас нагодували. Господь подарував нам зустріч з новоспеченим випускником Львівської духовної семінарії Романом. Він не тільки допоміг з оформленням документів, але й знайшов пристойне житло на території однієї з церков. У приміщенні була і душова кімната, і окрема їдальня, і кімната для відпочинку. Почали обживатись. Але тут з’явилась можливість поїхати у Німеччину. Нас запевняли, що там гарніше і, все ж-таки – Європа. Тому зібрались і поїхали.
Містечко Вассербург, куди ми потрапили, було і чисте, і доглянуте, і комфортне. Там все було гарне, та не для нас. У Німеччині свої порядки, свій підхід до розв'язання проблем. Там все рахується, все підзвітне, все прозоре. Наприклад, сміттєві баки не ставлять на вулиці, а пристосовуються у під’їзді для того, щоб хтось з тих, хто не сплачує за вивіз сміття, не користувався контейнерами. При такому підходу корупції ні на чому живитися, а от бюрократизм процвітає. До оформлення будь-якої документації підходять скрупульозно й оформлювати один і той же папірець можна декілька разів.
Подивились ми на Європу, та й поїхали до дому. До речі, ні однієї марки у німців не взяли. Жили тільки на свої гривні, тому і поїхали до дому з легким серцем. Подивились як люди живуть, та й годі.
Повернулись до Львова, як до рідної домівки. Тут і люди усміхаються по-іншому, і небо блакитніше. Онука Даринка розквітла, друзів знайшла, сміятись почала, як дзвіночок. Ще по дорозі до Львова через інтернет знайшли кімнату у хостелі. А вже трохи пізніше була розглянута наша заява про надання житла у модульному містечку. Якщо у хостелі треба було платити й ми, навіть, кредит брали, щоб не вигнали на вулицю, то у містечку за житло і комунальні послуги за нас сплачують. Навіть щоденно частують безоплатними обідами. Отак і живемо. Але мріємо про той час, коли повернемось додому. Мріємо, чекаємо і маємо надію, що до нас прийде довгоочікуваний мир і ми рушимо до свого рідного Бахмуту для того, щоб відродити його для наших онуків.
Записав спеціально для Гал-інфо Володимир Мартинов.
