Біломорсько-Балтійський канал в Автономній Карельській РСР «запустили» в 1933 році. Тоді, в розпал Голодомору, злочинній радянській владі потрібні були тисячі людей, аби забезпечували функціонування нової споруди. «Живилася» вона ними в багатьох місцинах України, зокрема на теренах Південно-Східної Волині. Про це у своїй статті, спеціально для ГалІнфо, розповідає кандидат історичних наук – Володимир Ковальчук
Практично не було такого села в Шепетівському районі тодішньої Вінницької області (тепер це Хмельниччина), звідки б не «тягнули» робітників на Біломорканал. Якщо на новому місці «волинякам» не вдавалося врятуватися втечею, вже за кілька літ багато хто помирав, виснажений суворістю «табірних» буднів і погодніх умов.
На обслуговування 227-кілометрового Біломорсько-Балтійського каналу, що в 1933 році сполучив Балтійське море з Білим, лише із тодішньої Вінницької області відряджали тисячі людей. В розпал колективізації та часи Великого Голоду, за вказівками «трійок» і райвідділів НКВД, примусово вивезли у північну далечінь на «трудпоселення» (т/п) сотні сімей.
Дуже довго ця сторінка історії залишалася «білою плямою». Поки російський дослідник Юрій Дмитрієв не скопіював у архівах ФСБ «літерні справи», заведені в 30-х на наших «переселенців» у Автономній Карельській АРСР. Кілька літ тому чоловік надав електронні копії українському журналісту Богдану Теленьку. Як виявилося, встиг, бо наприкінці 2016 року, за надуманими звинуваченнями, утрапив «у кігті» російської спецслужби. Тим часом Богдан Петрович, опрацювавши передані документи на понад 4700 вихідців із сучасної Хмельницької області, видав їх у книзі «Соловецький мартиролог Поділля». Вона нещодавно побачила світ у Кам’янці-Подільському й вже здобула схвальні відгуки громадськості.
Скупі рядки «літерної» статистики, що їх оприлюднив Теленько, «дихають» розпачем і горем. Адже виселяли в Карелію з найфантастичніших приводів. Приміром, за зірвані колгоспні збори. Або коли селянин не встиг вчасно засіяти «свого» наділу «спільної» землі. Чи, наприклад, якщо залізничник «загавився» і «не так» перевів стрілку. Під гарячу руку влади нерідко потрапляли й законослухняні мешканці прилеглих до радянсько-польського кордону територій – «маркували» за іноземних шпигунів.
Третього грудня 1933 року, майже через чотири місяці після введення в дію гігантського Біломорсько-Балтійського комплексу (121 гідроспоруда, 19 шлюзів, 13 гребель, 41 дамба, 13 водоспусків), до місцевого т/п Данилове привезли із села Городища Шепетівського району сім’ю Вітвіцьких. На той момент маленькій донечці Вірі хлібороба Степана Хомича й Марії Миколаївни було всього 4 рочки. А синові Миколі нещодавно виповнилося 7. Віра швидко померла – в червні 1936-го.
Також наприкінці 33-го до цього трудпоселення потрапили жителі Круглика (столяр Вещицький Микола Антонович, його дружина Антоніна Іванівна, малолітня дочка Євгена), Траулина (муляр Ковальчук Макар Прокопович, сини Григорій і Сидор, донька Ганна), Плесни (муляр Савчук Йосип Євтихійович, дружина Мотрона Пилипівна, сини Артем, Василь, Сергій, доньки Оксана, Ніна, Палажка), Червоного Цвіту (хлібороб Урбонович Іван Варфоломійович, його донька Яніїна Іванівна).
До тієї ж «точки» ГУЛАГу під кінець 1933 року добралися родини «розкуркулених» селян-середняків Тимофія Антоновича Рибачука (с. Коськів), Захара Савовича Малаціона (с. Поляни). Доставили туди й бджоляра Андрія Никифоровича. Його енкаведисти привезли із рідних Ленковець разом із сином Андрієм і татом Никифором Петровичем. 14 квітня 1934 р. тато помирає. А син пана Андрія вчиняє кілька спроб утекти зі спецпоселення. Вони закінчилися невдало.
Вихідці з Шепетівщини також заселяють т/п Соснівка. Приміром – неодружений чоботар із с. Коса Рішнівка Семен Улянович Ковальчук. Згодом трудиться на цегельному заводі № 2. Звільнений у 1936 р.
Вихідці із Волині з’являються й у т/п Шижні – сім’я коськівського чоботаря Кривого Кирила Федоровича, родина його «колеги» з Брикулі Олександра Ісааковича Левчука, вихідця із Плесни Івана Онисимовича Лукащука. До речі, останній приїхав із 6-річною дочкою Явдохою й 12-річним сином Василем. Через кілька літ Василя в батька «відібрав» дитбудинок.
Т/п Огорєлиші ББканалу «освоює» сім’я Мостепанюків – корінні жителі с. Марківці на Шепетівщині. Хлібороб, сплавник лісу Іван Семенович Мостепанюк опинився там із дружиною Параскевою, донькою Мариною, синами Іваном і Павлом у грудні 1933-го. На той момент синам було, відповідно, 6 і 7 рочків, а дочці – 10. Теж у Огорєлишах оселяється грицівська родина Цимбалюків – чоловік Єфим Варфоломійович, Ганна Прокопівна, сини Данило та Василь.
Репресії не обминули навіть малесенької Хмелівки. Польську сім’ю хмелівчан Міллерів вивезли в Карелію й «приписали» до трудпоселення Огорєлиші-2 відділення Ббканалу.
За рік-два відбувається «залюднення» трудового поселення Немінський-3. У квітні 1935-го там опиняється сім’я Луковських зі с. Михайлючки Шепетівського району. До цього переселення 49-річний глава сім’ї Валер’ян Володимирович, уродженець с. Траулина, теслярував. Дружина Отавія Францівна, на чотири роки молодша, займалася домогосподрством. На руках у сім’ї перебувала 4-річна донечка Теофілія.
Теж у квітні привезли родину чоботаря Яна Людвиковича Врублевського з села Цмівки Шепетівського району. Його дружину звали Марія Йосипівна. Діти: Антоніна (1927 р.н.), Владислав (1929 р.н.), Юзеф (1932 р.н.).
Другого травня за цим поселенням «закріпили» жителів Савичів – хлібороба-середняка Григорія Івановича Герасимчука, його дружину Мотрону Іванівну, 6-річного сина Миколку. Витримавши трохи більше року, Мотрона втекла із Немінського-3. У травні 1939 р. так само вчинив і малолітній син...
Не покладаючи рук, у Немінському-3 трудилися сім’ї Білоусів, Ковальських, Можейків із Мальованки, плесенська родина Васьковських, Порубенські з Городнявки, Стасюки із Заморочення.
У 1935-му заюрмилося життя шепетівчан навколо т/п Карб-озеро. Туди переїхали сім’ї: столяра та бондара Людвіга Кауца (с. Михайлючка), меблевого столяра й токара Болеслава Філинського (с. Хмелівка).
12 лютого 1935 р. у Карелію прибула родина Пахольських із с. Судилків. Глава сім’ї – Петро Францович – раніше вже був судимий за невиконання норми хлібоздачі. З ним у трудпоселенні Телекіно оселилися дружина Христина, син Антон, невістка Марія, син Болеслав (вік: усього три рочки).
За трудпоселенням Техдільниця у Карелії 14 квітня 1936 р. закріпили судилківського селянина-середняка Трофима Олексійовича Слюсаря, його дружину Харитину Григорівну, дітей – Михайла, Уласа, Параскеву.
Серед тих, хто починаючи із 1935 р. трудився на цегельному заводі № 2 трудового поселення при 13-му шлюзі ББканалу, була й дочка «куркуля» із с. Березни на Шепетівщині Олександра Зотівна Онищук. Там, на трудпоселенні, молода жінка (1918 р.н.) одружилася із Павлом Федоровичем Бітиком. 1937-го в них народилася дочка Онищук-Бітик Марія. Олександра Зотівна в 1937–1939 роках робить низку невдалих спроб утекти із карельського спецпоселення 13 шлюз. 10 липня 1939 р. її маленька донечка помирає.
За постановою Шепетівського РВ НКВД Вінницької обл. у 1935 р. були переселені в Карелію такі шепетівчани: селянин-середняк Степан Максимович Слісарчук, Ганна Давидівна, його дружина, діти Антоніна, Ганна, Степан.
...Чим займалися дорослі переселенці? Одні стежили за справністю шлюзів, водоспусків, інших гідротехнічних споруд. Інші трудилися на цегельнях, добували корисні копалини. Проте найчастіше поселенці валили ліс. Адже цінних порід дерев продуктивного віку обабіч Біломорсько-Балтійського каналу росло вельми багато. Колоди транспортували баржами. Трохи деревини йшло на зведення «табірних» споруд, як-от бараків.
Цілком можливо, що збереглися світлини декого з цих людей. Де? У Петрозаводському історичному музеї теперішньої Карельської автономії РФ. Адже, як пише упорядник книги «Соловецький мартиролог Поділля» Богдан Теленько, в запасниках закладу зберігається понад шість тисяч документальних фото з будівництва Біломору, які досі не переведені в електронний формат.
...Доволі скоро в 1930-х–1940-х радянській владі стало зрозуміло, що для економіки країни експлуатація каналу має мінімальний ефект. Швидко з’ясувалося, що для транспортування деревини, приміром, більше надається залізничний транспорт. Не раділи й військові – Біломорсько-Балтійським каналом на баржах вони змогли доправити до Білого моря всього кілька підводних човнів. Значно більш ефективними виявилися Московсько-Волзький і Волго-Донський канали. Втім, життя переселенців хвилювали управлінців «Біломору» в останню чергу. Ті часто помирали від хвороб, недоїдання, нелюдського поводження з боку начальства. Зовсім небагатьом вдалося повністю відбути свій «строк» і повернутися на Батьківщину.
Володимир Ковальчук, кандидат історичних наук (м. Київ)
