Невдовзі вся Україна спільно з рештою світу буде святкувати Різдво.
Зараз час, коли особливо важливо не забувати традиції та звичаї. Журналістка Гал-інфо завітала в Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького, щоб дізнатись більше про різдвяні звичаї наших предків.
Зазначимо, що музей має у своєму складі вісім етносекторів, вісім мінісіл, де відтворено особливості етнографічних регіонів чи груп: Бойківщини, Лемківщини, Гуцульщини, Буковини, Покуття, Поділля, Волині, Закарпаття та Львівщини. В очікуванні Різдва в декількох об’єктах Скансену відтворені святкові інтер’єри, аби, мандруючи музеєм, почути і відчути Різдво, як одне з найяскравіших, найочікуваніших і найулюбленіших свят.
Оксана Братун, гідеса музею, розповідає, що до Різдва українці розпочинали готуватися заздалегідь. Завчасно купували на ярмарках нові макітри, миски та інший посуд, наводили лад в хаті, розмальовували піч, прикрашали витинанками вікна, готували найкраще запашне сіно, шили та вишивали новий одяг для всіх членів родини, готували притаманні тій чи іншій місцевості страви.
Простір української хати на Різдво особливо святковий, вишуканий та навіть магічний. На покуті, на посипаній сіном долівці — дідух. До сволока причеплений солом’яний «павук». На столі — кутя та узвар, обрядовий хліб та страви. Тут же — свічник із запашними, медовими свічками, а на ялинці ваблять око яблучка, загорнуті у фольгу горіхи, солом’яні прикраси.
Бойки майже до кожного свята в році прив’язували свої питомі вірування, а тому вважали: «Як на Святвечір буде, то так вестиметься протягом усього року». Тому й так пильнували бойки всі свої роботи, готуючись до свят. До вечері намагаються все попорати та прибирати в хаті. "Сама хата набуває святкового вигляду: столи, лави, стіни, вимиті водою та соком квашеної капусти, піч побілена, лави застелені веретами, всенька хата наповнюється символами свята, Різдва та завмирає в передчутті дива", - натхненно розповідає пані Оксана і додає:
"Бойківська оселя сповнювалась запахом сіна-соломи, куті, узвару, грибної мачанки, меду і маку … в передчутті народження Божого дитяти, вірили, що у Святвечір світи живих і мертвих об’єднуються".
На покуті стоїть дідух - необмолочений сніп збіжжя, у бойків зазвичай вівсяний (рідше житній) - це перший зажинковий або обжинковий сніп, який спеціально зберігали від часу зажинків (або обжинків). Саме в час перебування дідуха в оселі, мають зійтись всі душі родичів, щоб разом повечеряти. Тому на святвечір для покійників клали біля дідуха, де начебто мають перебувати душі пращурів, ложки, а на ніч – кутю. Так мало тривати, допоки сніп перебував в оселі, а свою обрядову роль він виконував упродовж усіх різдвяних свят.
Морозний вечір, хата губиться в снігах, вся худоба нагодована і задбана, в хаті тепло і затишно, урочисто тихо. Вся родина мала бути разом. Всі виглядали зірку, ту саму, що вже тисячі років каже нашому народові, що Таїнство Свят-Вечора почалось.
Свічка вже запалена, всі від малого до старого клякають, хрестяться і промовляють слова молитви та приступають до Святої вечері. Господар благословляє всіх домашніх та вечерю аби Бог дав дочекатись другого року. Першу ложку куті він підкидає до стелі над столом, щоб родилася пшениця і плодилася худоба. А далі куштують все приготоване: паляницю з часником і сіллю, грибну юшку, горох та лісниці з квасолею, борщ з вушками, голубці з тертої картоплі, рибу, вареники, пампухи…
Далі господар вводив до хати полазника, якого пригощають всім потроху, що було на вечері. Полазник – це перший, хто заходив до хати і саме від нього залежало щастя родини на протязі всього року. Тому намагались першим завести до хати телятко або ягнятко, щоб ніяка лиха людина не відібрала «полаз» - щастя та добробут. В бойківську хату ступало Різдво.
На Покутті вірили, що святвечірні страви помічні від слабості, хвороби, черідниць і відьом. Старші за віком люди постили весь день, а в хаті й на подвір’ї панував урочистий настрій. Не можна було сваритися, кричати чи гніватися. На Снятинщині святкові страви готували в печі, закритій затулою, а потім ще й замащували глиною.
Загальнопоширеним на Покутті було вірування, що в передноворічний вечір худоба розмовляє між собою. Цю розмову можна підслухати, щоб дізнатися, якої думки воли про свого господаря.
На Лемківщині переддень Різдва називали “Велия” (Велія, Вілія). У деяких селах (переважно центральної Лемківщини) називається Святий вечір. Святвечірній день лемки починали з молитви. Він вважався буднім днем і був найбільше завантажений працею. Люди вставали як найраніше.
У лемків значно відрізняється різдвяне, а особливо святвечірнє меню: на Лемківщині давніше куті не було, бо пшениці в горах не сіяли. Натомість варили кашу з ячменю (пенцак), який родив добре. Якщо для гуцулів найголовнішою була худоба, без якої важко було уявити життя, то лемки на гірських схилах займалися передусім рільництвом.
І вся святвечірня символіка, вся обрядовість - це прадавня обрядовість землероба. Бо надзвичайно важливою була земля й плоди, які давала саме вона. Святвечір - це був наче початок нового господарського року. Тому тоді також відбувалося ворожіння на майбутній рік про землю, худобу, здоров’я, про дівочу долю.
Різдво на Закарпатті, як і всюди в Україні, є одним з найбільших та найважливіших свят в році, тому готуватись до нього розпочинають заздалегідь. Починають Святу вечерю так як і решта українців – з першою зорею, до цього нічого не ївши. Трапеза починається із родинної молитви, після чого кожен їсть зубчик часнику, який вмочують в мед або цукор.
Під час вечері співають колядки. Також, на Різдво в деяких районах збереглась традиція дарування подарунків: діти напередодні свята писали листа до малого Єзушка, тобто Ісусика. Ще одним важливим моментом є оформлення столу. Традиційно його застеляють свіжим сіном або соломою, зверху насипають трохи зерна й покривають скатертиною.
По кутках столу під скатертину кладуть по зубчику часнику, який буде оберігати сім’ю від хвороб та злих сил.
У ніч перед Різдвом закарпатський ґазда виходить “полякати” сокирою дерева, які не приносять доброго врожаю, обіцяючи при цьому зрубати його.
Відтак, коли в кожну хату приходили різдвяні свята, бойки, лемки, гуцули – всі колядували. Повсюди лунала Коляда, прославляючи давнину нашого українського роду і чистоту нашого духа.
Підготувала Надія Файгель
