З архівної кримінальної справи священика Володимира Теленка
«ТЕЛЕНКО В.И. в силу своих враждебных отношений к Советской власти, будучи униятским священником в селе Чаныж Бусского р-на в 1946 году категорически отказался принять православия, заявил, что он идеологически не может быть священником православной церкви, однако до последнего времени продолжал служить в церкви, крестить новорожденных детей, исповедовать и венчать новобрачных по грекокатолическому униятскому обряду.
При проведении обыска на квартире ТЕЛЕНКО и в Чаныжской церкви, где он правил службу до последнего времени, было обнаружено антисоветские униятские проповеди и различная литература».
Такою постановою на арешт від 16 липня 1951 року розпочинається архівна кримінальна справа за обвинуваченням священика Володимира Теленка.
Із коротких даних, наведених у справі, видно, що народився він у 1912 році в місті Коломия. У 1931-1936 навчався у Львівській Богословській академії. До 1944 року служив парохом у селі Верхобуж (тепер Золочівський район Львівської області). Рівно ж тут був головою місцевої «Просвіти». Очевидно, що був целебсом (якихось даних про родину у справі, крім матері та племінниці, немає), себто неодруженим священиком.
З наближенням фронту улітку 1944 року разом із племінницею Ольгою Литвин (1928 року народження) намагався дістатись до Золочева, але внаслідок боїв опинився аж на Прикарпатті. Звідки повернувся до Буська й деканом, а відтак і уже новим митрополитом Йосипом Сліпим був призначений на парохію села Чаниж Буського району, де й служив до кінця 1946 року. Після псевдо собору рішуче відмовився підписувати «православ’я» й відтак радянською владою йому було заборонено здійснювати богослуження.
Про свій відхід із Верхобужа та подальше повернення, але вже до Чанижа показує на слідстві сам В. Теленко так:
«В июле 1944 года в момент наступления Советской Армии я вместе с моей племянницей Литвин Ольгой Якимовной вышел из с. Верхобуж в гор. Золочев для реализации выданных мне талонов на получения продуктов. В это время к гор. Золочев подходил фронт и на гор. Золочев был совершен налет советских самолетов. Я в это время вместе с Литвин О.Я. ушел в соседнее село Вороняки, после чего отступал на протяжении примерно 10 дней до села Пидбереж Болеховского р-на Станиславской области. В с. Пидбереж я встретил своего приятеля священника Хащевского, в которого остановился про прохождения фронта. После прохождения фронта я у Хащевского жил примерно 2-3 недели, помогал ему работать в его хозяйстве. В конце сентября 1944 года я ушел из с. Пидбереж в с. Заболотивци Жидачевского р-на, а затем в с. Рогизно, где отправлял службу до декабря 1944 года. В декабре 1944 года я получил письмо из с. Верхобуж от своей матери и начал вместе с Литвин О.Я. возвращаться в с. Верхобуж, однако по пути в гор. Бусске Львовской области я встретил своего знакомого священника Калиневич, который мне порекомендовал остаться работать священником в с. Чаныж Бусского р-на, где я и остался на постоянную работу священником Чаныжской церкви с последующим утверждением митрополитом Иосифом Слепым. Таким образом в с. Чаныж я работал священником с января 1945 года до конца 1946 года».
Почему Вы отказались в 1946 году принять православие?
«В 1946 году я отказался принять православие, т-к по моему убеждению и идеологии я не могу быть священником православной церкви. В связи с моим отказом от православия мне запретили служить, как священнику на старому греко-католическому обряду, с этого времени я, как священник не стал служить службу в церкве, но церковь посещал периодически, по религиозным праздникам и воскресеньям на общих основаниях, как и все жители с. Чаныж и моей руководящей роли церквой никакой не было».
У низу під протоколом допиту, нижче підпису (точншіе лише прізвища), дописано, очевидно, теж власною рукою о. Володимира: «ради спасіння своєї душі».
Під час обшуку в помешканні священика у селі Чаниж була вилучена релігійна література, зокрема, надруковані пісні складені самим о. Володимиром.
Далі слідство підозрювало його у тому, що після заборони він продовжував здійснювати богослуження у церкві, а також виконувати інші релігійні обряди – сповідь, хрещення, вінчання. Усе це сам підозрюваний заперечував. Тоді по справі було допитано кілька свідків – місцевих мешканців.
Перший свідок, демобілізований із ЧА Кашуба, котрий був понятим під час обшуку у помешканні священика, показав, що о. В. Теленко відправляв Службу Божу по греко-католицькому обряду, але до моменту заборони радянською владою йому служити. Після цього він служби не правив, а співав релігійні пісні у церкві разом з іншими парафіянами. Про нелегальні відправи свідкові нічого невідомо.
«Не помните ли Вы антисоветских выражений в проповедях, которые читал Теленко?» - не вгавав слідчий. «В тех проповедях, которые читал Теленко я лично антисоветских выражений не припоминаю».
Другий свідок - секретар сільської ради Ільків, теж був понятим під час обшуку й допитувався лише відносно проведення обшуку.
Третім допитуваним свідком була племінниця о. Володимира Ольга Литвин. Показує, що увесь період німецької окупації проживала у селі Верхобуж. Спершу заперечувала, що була із дядьком на території Станіславської області, однак згодом змушена була це визнати. До осені мешкала знову із ним вже у селі Чаниж, потім навчалась у школі в Буську, а відтак поступила у торгово-економічний інститут у Львові, де і навчалась на момент допиту.
«Квартиру Вашего дяди Теленко Владимира Ивановича посещали бандиты?» - «Я этого не знаю, т.к. лично в дому своего дяди бандитов не видела». Далі слідчий, що так сказати, взяв свідка «на испуг». «Вы говорите неправду. Ваш дядя Теленко Владимир Иванович на допросе показал, что его квартиру посещали бандиты, о чем Вы хорошо знали и лично их неоднократно видели. Почему Вы скрываете об этом?» Насправді ж В. Теленко таких показів не давав, та і племінниця, не повелася на провокації слідчого. «Я еще раз заявляю, что мне об этом ничего не известно…».
Наступним свідком була мешканка сусіднього села Топорів, 1930 року народження. Вона показувала:
«В 1946 году в момент воссоеденения униатской с русско православной церковью Теленко не принял православной веры и по старому униатскому обряду ему было запрещено служить в церкви. С этого момента Теленко перестал служить легально в церкви и переехал на постоянное место жительство в с. Чаныж Бусского р-на, где продолжал нелегально руководить Чаныжской церковью, крестить детей и венчать новобрачных по старым религиозным обрядам».
Її, за власними ж показами, восени 1949 року у Чанижській церкві вінчав о. Володимир.
«Осенью 1949 года после моего замужества я лично зашла домой к бывшему священнику Теленко и договорилась с ним о том чтобы он как священник повенчал меня с моим мужем. Теленко не возражал повенчать нас с мужем и назначил время. В назначенное время я и мой муж в присутствии свидетелей: Петренко Павла Марковича и Юськевич Василия отчество не помню, жители хут. Олейники Топоровского с/совета Бусского р-на зашли в Чаныжскую церков, в которой находился один бывший священник Теленко. Теленко в присутствии двух свидетелей обвенчал нас по старому униятскому обряду. За венчание я уплатила Теленко 100 рублей денег и отдала ему курицу».
Рівно ж свідок привела аналогічний приклад вінчання о. Володимирем ще однієї пари.
П’ятим свідком був переселенць із Польщі, котрий показав, що прибув до Чанижа у 1947 році й відвідував Служби Божі у Чанижській церкві, котрі регулярно правив священик Теленко до грудня 1950 року. На уточнююче питання слідчого свідок показав, що Служби відувались греко-католицькі. Відносно антирадянської діяльності свідкові нічого невідомо. Рівно ж, за цими самими показами, у 1947 році о. Вододиимр у Чанижській церкві хрестив його онука.
Шостий свідок, 1927 року народження, мешканець с. Чаниж, демобілізований у 1950 році із ЧА. У листопаді 1950 року був вінчаний о. Володимиром у Чанижській церкві «по униятскому религиозному обряду». «В это время кроме меня, жены и матери было 8-10 человек – женщин с других сел, которых священник Теленко исповедовал».
Рівно ж свідкові відомі й інші приклади вінчання о. Володимиром у Чанижській церкві.
Сьомий свідок, знову переселенець, 1921 року народження. У кінці жовтня 1947 року о. Володимир хрестив його дочку у Чанижській церкві «по униятскому религиозному обряду».
Восьмий свідок, мешканка села Топорів, 1929 року народження.
«В отношении антисоветской деятельности Теленко В.И. конкретного я ничего не могу сказать, однако должна сказать, что уже Теленко будучи запрещено служить в церкви, венчать, крестить детей, но он нелегально продолжал службу. Например в 1947 году осенью я родила ребенка…».
І нарешті останнім свідком по справі проходив старший групи охорони громадського порядку села Чаниж, по-старому начальник місцевих «стребків», Криса. Отже і він «розписавшись» у 1950 році вирішив обвінчатись у церкві й звернувся із відповідним проханням до о. Володимира. Однак останнім у цьому було відмовлено.
«Я венчать тебя не буду, потому что ты являешся членом группы общественного порядка и по характеру работы связан с органами милиции, возможно тебя специально послали с тем расчетом, чтобы предать меня».
Усього цього, як і висновку «експертної» комісії відносно вилученої літератури, було достатньо. 10 листопада 1951 року Судова колегія у кримінальних справах Львівського обласного суду у складі головуючої Каплунової та народних засідателів Матрос і Шелюжко засудила Теленка Володимира Івановича за ст. 54-10 ч. 2 КК УРСР до позбавлення волі у виправно-трудових таборах строком на 10 років й ураженням в правах строком на п’ять років.
З 12 грудня 1951 року засуджений відбував покарання у В’ятському ИТЛ МВД.
Ухвалою Судової колегії у кримінальних справах Верховного суду УРСР від 19 липня 1955 року строк позбавлення волі Теленкові В. І. було знижено до 5 років.
8 серпня 1955 року Теленко Володимир Іванович був звільнений з ув’янення, де провів 3 роки 11 місяців та 24 дні.
З інформації в мережі Інтернет видно, що о. В. Теленко, перебуваючи в ув’язненні, таємно відправляв богослужіння, а після звільнення продовжував підпільно душпастирювати, зокрема, у селі Біла на Тернопільщині, де мешкала його родина.
Рівно ж із книги Богдана Головина «Ісповідники віри – наші сучасники» (Тернопіль, «Терно-граф», 2009 р.) видно, що після звільнення з ув’язнення В. Теленко наперед повернувся до Чанижа,
«Парафіяни зустріли свого душпастиря дуже радо й прихильно. На їх прохання було відчинено церкву і о. Володимир почав відправляти Служби Божі, служити вірним. Це незабаром донесли в районні совєтські державні інстанції і в 1956 році КДБ вдруге його заарештував. … Його судив народний суд у місті Буську. Був винесений вирок: рік примусових робіт та три роки виселення за межі України після відбуття покарання. Він був направлений для виконання робіт у місто Підкамінь (нині Бродівський район). Тут довелось працювати підсобним робітником на будівництві районної лікарні. Закінчився термін виконання примусових робіт і, щоб уникнути наступних переслідувань та виселення за межі України о. Володимир Теленко вирішив виїхати у сусідню Тернопільську область. Він оселився у селі Біла, мешкав у своєї рідної сестри. … Церква у селі Бала була зачинена. У своїй кімнаті з допомогою мирян греко-католиків був виготовлений невеликий вівтар і отець підпільно відправляв Святі Літургії, хрестив дітей, виголошував молебні і служив вірним. …З великою радістю зустрів відновлення діяльності нашої прадідівської церкви, за відданість якій терпів муки у більшовицьких концтаборах. Отець Володимир Теленко упокоївся у Бозі 15 березня 1992 року на 84 році життя».(с.с. 114-116).
Реабілітований прокуратурою Львівської області у 1995 році.
[III.2020] Петро Гнида
