***
Їду поночі попід горою. Після недавнього дощопаду великі колеса ровера то грузнуть у їдку польову м’якоть, то знов вигрібають на острівці сухозастою. Одинокий мандрівець серед великої тиші. Десь там попереду блимає рідким світлячком хутірець. Позаду - більші вогники неподалекого містечка. Поволі в’їжджаю у темне й поночіле село Z. Дорога тут вже надійніша. Не кваплячись минаю місцевих «малолеток», котрі – в проходку й гучно увімкненими мобільниками пробивають темінь і тишу. А колись то їхні діди й прадіди пускали ось за цих от хат червоних «в розхід». Добиваюсь до залізничної станції. Шлагбаум на заставі опущений додолу. Невдовзі гучний, протяжний, наче у пароплава, звук розкраює усе навпіл. То швидкісний поспішає на Львів. А я, вигідно розклавшись на платформі, поринаю у ремінісценції. Як там, у Сосюри: «Бій одлунав, жовто-сині знамена затріпотіли на станції знов…». Та, давно то було… Чого я сюди подався та ще й у таку пору? Ет, думаю, що й ніхто не зрозуміє мене до ладу! Так, захотілося покурити на цій от станції посеред ночі й встигнути на останню електричку… А знамена таки тріпотять!..
***
У квітні 1947 року в Задвір’ї есбістами зі станимирських лісів були роззброєні стребки. Ну як роззброєні, там і роззброювати, по-суті, не було кого. Так, прийшли, відібрали гвинтівки у необстріляних 1928-30-річників ще й директора млина – московита та одного комсомольця завалили по дорозі. Так що наступного дня всі інші стребки із накладеними штаньми сиділи по хатах боячись вийти на службу. Але того, кого, очевидно, есбісти хотіли вполювати тоді не знайшли. Тож довелось, уже на початку червня, ще раз навідатись до цього села. З настанням сутінок пішли вони, зодягнуті у совєтські однострої, одразу ж до помешкання начальника стребків. У домі застали старого батька, котрий повідомив що син пішов «в село». Не встигли есбісти розпрощатися зі старим як у двір увійшов його син – начальник «істрєбітєльного батальйону» при районному відділі МГБ. Помітивши оунівців той намагався сховатись у сарай, однак цільним пострілом одного з есбістів був підстрелений на ходу й упав додолу. Підійшовши до раненого начальника стребків підпільники в імені СБ ОУН назавжди відправили його - Івана П. у відставку.
***
У селі Задвір’я в часі другої совєтської окупації, конкретніше – сорокових роках, директорами місцевого млина працювало кілька зайшлих осіб – «русскіх». Годі казати, що такі відповідальні господарські посади на місцях, як ото директори мельниць, моторно-тракторних станцій тощо довірялись з району перевіреним членам партії, котрі брали на себе відповідальність сумлінно поповнювати «закрома родіни».
Нерідко такий от елемент ставав мішенню підпілля. Так у 1947 році, наприклад, один із директорів задворецького млина був зліквідований оунівцями. Але от інший, котрий працював два роки перед тим, себто у 1945 році, цікавий персонаж, на котрому хотілося б зупинитись дещо конкретніше.
Невідомо з яких причин, цей товариш Ф. став співпрацювати із Збройним Підпілля ОУН. Предметом співпраці звісно ж була найперше мука. Так він справно виділяв господарчому місцевої підпільної станиці кілограм за кілограмом, обділяючи тим самим «закрома родіни» й поповнюючи, відповідно, оунівські запаси. Крім цього «снабжав» учасників підпілля та їх сім’ї також різного роду документами, головно посвідками. А коли в селі стала з’являтись боївка СБ Крайового Проводу – нав’язав контакт також і з нею й навіть увійшов у довіру до її команданта «Клея». Боївка ця, треба сказати, була найкрутішою у цілій області й наводила справжній жах на «агентурно-освидомительную сеть». Коли вона появлялась в селі кожен таємний «освидомитель», боячись викриття, тремтів по своїх норах, як осиковий лист. Та й навіть, думаю, самі учасники підпілля дещо побоювались потрапити у неласку до одного із найголовніших есбістів.
А тим часом директор, щоби, так сказати, жити у повному порозумінні із «Клеєм» вирішив доказати свою відданість на ділі. Однієї теплої весняної днини до млина в Задвір’ї був відкомандирований зі станції Підзамче представник транспортного відділу НКВД – лейтенант Г. Отримавши на мельниці певну кількість товару той вирішив ще й засидітись у помешканні директора. Не знав, енкаведист, що цього дня додому йому уже не вернутись. Директором завчасу були сповіщені підпільники й ті без зайвих зусиль схопили лейтенанта НКВД. За якийсь час він був знайдений мертвим, у самих кальсонах, неподалік села.
Однак есбісти не були б есбістами, коли б усеціло довіряли «русскім». За трохи часу у селі була викрита енкведистами криївка. Підозра з боку оунівців впала на директора млина. Боївкарями «Клея» той був схоплений й зі зв’язаними руками відконвойований до місця постою. Та, очевидно, удача того дня була на його боці – під час конвоювання потрапили на засідку й внаслідок перестрілки директор безслідно зник. Про подальшу ж його долю історія мовчить…
***
У ході анти виборчої кампанії пізньої осені 1945 року (самі т.зв. вибори до верховної ради ссср проходили 10 лютого 1946 року) в одне село не важливо якого району увійшли озброєні групи оунівців. Місцевому станичному був даний наказ забезпечити все необхідне для переведення в селі мітингу. А тим часом саме село з усіх сторін було обставлено стійками. Біля народному ж дому нашвидкуруч зведено імпровізовану сцену. Тут же зірвано червоні шмати й розвішено синьо-жовті прапори, котрі буйно розвивались на морозному осінньому вітрові. За трохи став підтягуватись й сам народ.
Першим слово узяв пропагандист. «Вже не перший рік, - почав він, - як наша армія й підпілля кервавиться у війні із червоним наїзником. Покинувши все, ми пішли у ліси аби зі зброєю в руках вести нерівну боротьбу за Україну. Ось тут, - він зняв кубанку й приклав її до грудей, - б’ється серце українського патріота». Після тиради у подібному сенсі, здійнявши праву руку угору, пропагандист завершив свій виступ гаслом: «Ні сталінським виборам!», котре дружно заглушили оплески зібраних.
Після цього на його місце піднявся працівник Безпеки. «Організація відчуває підтримку народу у нашій нелегкій боротьбі, - сказав він. Але, - тут він вийняв із кобури свого «Вальтера», - є ще небагато тих, хто підло зраджуючи українську справу доносить на нас в енкаведе». Далі, піднявши пістолет, він двічі вистрілив угору й продовжив: «Тут у мене в руках є список зрадників!..» Здавалося б на мить сама тиша упала на поріділу траву й покотилась, як ранковий туман, землею. Озвучивши увесь список, есбіст поклав блокнота до внутрішньої кишені своєї шинелі й ще на хвильку затримався аби повідомити, що троє зі списку присутні тут на мітингу. За його наказом бойовики схопили таємних вислужників радянської влади й на очах народу розстріляли. Протоколи будуть складені пізніше, для історії, так би мовити (а втім вони таки були складені, я навіть сам читав одного із них, але тут, просто не формат додавати ще одну сценку із допитів). Якщо заглибитись у деталі, то картину страти можна уявити хоча б таким чином. «На коліна!», - скомандував командант. За мить усі троє навколішках стояли обличчям до стіни народного дому. До нещасливців підійшов сам головний есбіст із «Вальтером» в руках й з криком: за зраду України, вогонь!, вистрелив тричі. Далі бойовики розбіглись шукати по домах зрадників зі списку. Кого застали біля п’єца: за зраду України, вогонь! Кого на ліжкові: вогонь! Кого у стайні чи біля хати: вогонь, вогонь, вогонь! А ось один, на сумлінні котрого не одна всипана криївка та кров українських патріотів застрелених під час засідок чи замучених у підвалах кпз, побачивши до чого йдеться сховався у схроні неподалік власного обійстя. Однак невдовзі його таки витягли шнуром ногами догори вже неживого. Шкода й кулю на такого було тратити, - сплюнувши казав потім бойовик, котрий першим відшукав зрадника.
Близько півночі групи оунівців, розпрощавшись із станичним, покинули село. Ще за трохи було знято стійки. Над ранок же випав перший сніг й збілив червоні замерзлі плями зі стін народного дому.
Петро Гнида
