12 січня виповнюється 290 років з народження Едмунда Берка (1729–1797), одного з основоположників консерватизму.
Наукова бібліотека Львівського національного університету імені І. Франка запрошує до читання публікації Романа Лехнюка, к. і. н., асистента кафедри новітньої історії України імені Михайла Грушевського ЛНУ імені Івана Франка, про видатного європейського мислителя XVIII ст. Виставку видань, зокрема і прижиттєвих, Едмунда Берка Ви можете оглянути у головному читальному залі Наукової бібліотеки (вул. Драгоманова, 5).
Едмунд Берк (12 січня 1729 – 9 липня 1797) – ключова постать в інтелектуальній історії Європи та Північної Америки. Насамперед його пам’ятають як основоположника такого напряму політичної філософії як консерватизм. Втім, це лише один епізод, хоч і найяскравіший, в його тривалій, подекуди суперечливій, кар’єрі політика й публіциста.
{{2,3,4,5,6,7,8,9}}
Берк, шанований британськими й американськими консерваторами як першопроходець, жодного разу у своїх текстах чи публічних виступах не вжив слово «консерватизм». Честь першого використання цього терміну належить вже до епохи реставрації Бурбонів і перу іншого знаного консервативного діяча – Франсуа Рене де Шатобріана. Понад те, що Берк ніколи не вживав терміну «консерватизм», він впродовж фактично всієї своєї політичної кар’єри належав до партії вігів (майбутніх лібералів). Серед них саме він був їх найталановитішим оратором і душею опозиції як щодо політики короля Георга ІІІ, так і партії торі, яка у 1760-1790-х переважно формувала уряд.
До найвідоміших виступів Берка з часу до Французької революції належить його критика британської політики щодо американських колоній, Індії й Ірландії. Доля останньої особливо переймала мислителя, адже він походив з Дубліна. Його батько був протестантом, мати – католичкою. А бути ірландцем-католиком (чи мати відповідне походження) у Британії XVIII століття було не найкращою рекомендацією для розвитку політичної (та й будь-якої іншої) кар’єри. Хоча Берк усе життя був протестантом, симпатія до ірландської справи помітна в різних його текстах і промовах. Деякі дослідники спадщини мислителя вбачають навіть вплив «ірландського» фактору на сприйняття Берком революційних подій у Франції.
У 1790 р. побачила світ праця, яка і визначила посмертну долю й славу Берка – «Роздуми про революцію у Франції». У ній він піддає нищівній критиці події в цій країні. Для британського мислителя революція була не втіленням справедливої боротьби за високі ідеали свободи, рівності чи братерства. Для Берка Французька революція – це шаленство хаосу й юрби. Він критикував французькі Законодавчі Збори за низький фаховий рівень, який і близько не відповідав вимогам реформування держави. Чи не найголовнішою ідеєю «Роздумів» є те, що революційні зміни не укорінені в традиціях французького суспільства. Проводячи паралель з англійською конституцією і подіями «Славетної революції» 1688 р., Берк вказує, що у другому випадку мали місце події, які органічно випливали з попередньої британської історії. Натомість французькі революціонери прагнули «ліпити» цілком нове суспільство, що було б позбавлене зв’язків з «давнім режимом». Саме обґрунтовуючи хибність такого підходу, Берк проголосив у «Роздумах...» одну з найвідоміших своїх ідей, що держава і суспільство є партнерством «не тільки між тими, хто живе, але й між тими, хто жив, хто помер і хто ще народився». Іншими словами, відкидання фундаменту, закладеного працею й здобутками попередніх поколінь, віра у власну вищість над ними, трактування суспільства як tabula rasa – усе це для Берка є хибним шляхом.
Публікація «Роздумів...» стала в Британії сенсацією одразу в декількох аспектах. По-перше, Берк був знаним прихильник реформістського курсу в британській політиці, тому було несподіванкою те, як щиро й подекуди відчайдушно він з усією силою свого літературного таланту засудив зміни у Франції. По-друге, станом на 1790 р. події по іншу сторону Ла-Маншу викликали в британців значні симпатії і вважались гідним наслідування прикладом боротьби за права і свободи. Тож Берк фактично пішов проти течії. Понад те, його позиція щодо Франції призвела до розриву в 1791 р. з партією вігів, якій він вірно служив понад 25 років.
В момент першої публікації «Роздумів...» Берк став об’єктом критика за, як широко вважалось, надміру песимістичне бачення подій на континенті. Це мало місце ще до якобінського терору «заради суспільного блага», до страти Людовіка XVI і Марії-Антуанетти, загалом до найбільших жахіть Французької революції. Тому не дивно, що Беркову візію революції сприйняли критично. Понад те, його праця спонукала опонентів до відповіді. Найвідоміший приклад тексту, чия поява прямо спровокована «Роздумами...» – це «Права людини» Томаса Пейна. Втім, кожен наступний рік підтверджував, що рацію мав саме песиміст Берк, а не оптимістичні симпатики революції.
Варто надіятись, що бодай до 300-ї річниці народження Едмунда Берка світ побачить перший переклад українською мовою «Роздумів про революцію у Франції».
Роман Лехнюк.
Джерело: Наукова бібліотека Львівського національного університету імені І. Франка.
