1 лютого 1897 р. на Херсонщині народився Євген Маланюк - український поет, критик і літературознавець.
Про це повідомляє Укрінформ.
Походив із старої козацької родини. Маланюкове прізвище трапляється в реєстрах старшини періоду Хмельниччини. Після знищення Січі Маланюки стали чумаками. «Матері я завдячую дві речі: серце й мистецтво, а батькові – основи з його інтелектуального та світоглядного розвитку», – писав Маланюк. Батьківську землю, рідні серцю місця він неодноразово оспівав у поетичних рядках. Навчався в реальному училищі провінційного Єлисаветграда (нині Кропивницький), який на ту пору був справжнім культурним центром. Запоєм читав – російську класику, німців, французів… Справжнім одкровенням стала для нього, тринадцятилітнього підлітка, книга маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році», де вельми критично йдеться і про російську ментальність, і про витоки російського месіянізму, що є насправді звичайним експансіонізмом.
Під час Першої світової війни Маланюк закінчив Київську військову школу, воював на Західному фронті. За бойові заслуги підвищений до поручика. Згодом – сотник Української армії, служив в оперативному відділі Генштабу, був ад’ютантом командувача Армії УНР Василя Тютюнника. Коли військо відступило за Збруч, був інтернований і в польському таборі написав перші вірші українською мовою.
Саме звідси починається справжній Маланюк-поет: точний, гострий, лаконічний і абсолютно безкомпромісний. Вся його ранньоюнацька сентиментальність з акмеїстично-символістськими «ахами» й «охами» залишилася в минулому. Натомість з’явився «поет вольового прориву», «залізних імператор строф», «поет крицевої волі». Той, хто залишивши позаду всю приторно-солодкаву «зоресоловейківщину», знайде в собі мужність і силу назвати «рідну неньку» Україну «повією ханів і царів». Багатьох це коробило. І не тільки в радянській Україні, де Маланюка називали не інакше як «петлюрівським недобитком», але й в емігрантському середовищі. Усі збірки Маланюка виходили за кордоном. Перша, «Стилет і стилос» (1925) – у Подебрадах (ця книжка стала етапною для всієї української поезії), «Гербарій» (1926) – у Гамбурзі, «Земля й залізо» (1930) – у Парижі, п’ять наступних – у США, де поет жив після війни.
Остання збірка його поезій «Перстень і посох» вийшла вже по його смерті в Мюнхені (1972). Вірші повоєнних літ відкрили в ньому прихованого лірика; його поезії стали більш м’якими й елегійними. А ще були численні есе, публіцистичні та літературно-критичні статті – «Нариси з історії нашої культури», «До проблем большевизму», «Малоросійство». Маланюк висловив надії нації і сформулював те, від чого їй треба відмовитися. «Малоросійство, – писав Маланюк у одному із своїх есе, – це та проблема, що першою постане перед державними мужами вже державної України». Пророчі слова.
