Слухай онлайн
Історія

День в історії - 127 років від дня народження Олександра Довженка

10 вересня 1894 на Чернігівщині народився Олександр Довженко - український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа.
Олександр Довженко

Про це повідомляє Укрінформ.

Навчався у Глухівському педагогічному інституті, потім переїхав до Києва: став студентом Київського комерційного інституту, слухачем Української академії мистецтв.

Упродовж 1918-1919 років воював проти більшовиків у лавах УНР. Декілька разів побував у полоні – у червоних та у поляків. Пережив чимало небезпек, навіть загрозу розстрілу.

На початку 20-х років вступив до лав партії боротьбистів, служив секретарем у торгпредстві УРСР у Німеччині. Після повернення, в середині 20-х років «варився в котлі» харківських інтелектуалів, переважно літераторів, лідером яких був Микола Хвильовий. Усі вони наївно вірили, що в «Українського ренесансу», так само як і в України, велике майбутнє. То була хоч і важка, але продуктивна доба: на думки, на особистості, на таланти, на творчі осяяння. 

Але зовсім скоро стало зрозуміло, що надіям українських романтиків не судилося справдитися – хвилями прокотилися Україною Голодомор і репресії. «Українське Відродження» стало «розстріляним Відродженням». Майже всі, хто оточував Довженка, були розстріляні, а ті, кого залишили живими – знищені морально. На його очах гинула не тільки світла мрія – гинула українська нація. І тут його «призвав», виокремив Сталін. І він довірливо пішов на той заклик. Мабуть, саме відтоді й починається той трагічний і незворотний перелом у Довженковій душі. 

З початком війни Довженко був евакуйований до Ашхабада. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримував бездіяльності і просив, щоб його відправили на фронт, де він став кореспондентом газети «Красная звезда» і свідком звільнення від окупації, після чого надрукував у «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його писав Довженко в 1941—1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з'явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва. Як наслідок, Довженка звинуватили у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку запропонували переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 року його викликали до Сталіна, від якого він дізнався про заборону свого фільму під приводом «антиленінізму, пораженства, ревізування національної політики й заохочення українського замість радянського патріотизму». Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяла ворога, не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищив три «найкрамольніші» зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року.

Режисера звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслили зі складу всеслов'янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Натомість Довженка перевели до Центральної студії кінохроніки, де він використав свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних стрічок «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі» (1945).

Прикметно, що оплакуючи смерть Сталіна в 1953 році, Довженко писав: «Він відмітив мене». Цей священний пієтет до «вождя народів» був у Довженка до кінця днів. Щоденникові записи кінця 40-х – 50-х років часом важко читати – через хвалебні панегірики, через таврування «бездомних космополітів», «ворогів народу». Можна сказати, що це був період цілковитого самоосліплення та самонавіювання – найтрагічніший період біографії Довженка: «я щасливий», «ще ніколи я не був такий щасливий», «я люблю – Сталіна, будівників, мою Юліану» і т.д. і т.п.  Але тут же й інший рефрен: «як болить серце…», «який неймовірний біль…» Він мріяв якщо вже й не жити в Україні, то хоча б бути тут похованим, але, навіть у цьому, йому було відмовлено.

У 1954 році Довженко зробив начерки сценарію «У глибинах космосу», фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою.

У 1954–1955 роках режисер закінчив роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадував своє дитинство. Її надрукували у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створив. У квітні 1956 року разом з іншими режисерами Довженко написав листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але його вже не дочекався. Він ще встиг повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25 листопада 1956 року помер від інфаркту на дачі під Москвою у перший знімальний день фільму «Поема про море», який завершила його дружина.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ