25 листопада 1838 р. на Київщині народився Іван Нечуй-Левицький - видатний український прозаїк, драматург, перекладач, педагог, магістр богослов'я
Про це інформує УІНП.
Батько був парафіяльним священником, освіченим та вимогливим. Заснував українську школу для дітей місцевих селян, яку утримував власним коштом. Проповіді виголошував українською. Батьківську школу Іван Левицький не закінчив, бо її закрив місцевий поміщик. Продовжувати освіту хлопця відправили до дядька в Богуслав, де той вчителював у духовному училищі і узявся готувати племінника до вступу в семінарію. 1865-го Левицький закінчив Київську духовну академію з дипломом магістра, але відмовився від духовної кар’єри. Вчителював у Полтаві, Польщі, з 1873-го у Кишиневі. Викладав російську мову. Гімназисти любили уроки свого словесника.
"Пам’ятаю, – згадував учень Зубковський, – як Іван Семенович, висвітливши напрям творів Шевченка, почав читати нам його “Три літа”. Маленького росту, він сидів не на стільці, а на столі і з захопленням читав. Учні сиділи тихо й слухали".
Він читав на уроках власну прозу, спілкувався українською мовою.
Потрапив під жандармський нагляд. У доповідній начальника Бессарабського губернського жандармського управління його названо «завзятим хохломаном».
І. Баштовий, А. Глаголь, О. Криницький, Іван Нечуй – такими були літературні псевдоніми Івана Левицького. Понад усе боявся, що батько дізнається про його літературну діяльність. Лише після смерті батька 37-літній письменник почав підписуватись подвійним прізвищем – Нечуй-Левицький.
1885-го, після двадцяти років вчителювання пішов у відставку. Переїхав до Києва, усамітнився і повністю віддався літературній праці. Сучасники згадували особливості його поведінки: завжди носив парасольку, щодня зранку прогулювався одним маршрутом. Жодна подія не ставала на заваді звичці вкладатись спати в один і той же час. Під час урочистостей з нагоди власного ювілею, які відбувались увечері, не дослухав вітальних промов і відправився додому спати.
Іван Нечуй-Левицький так і не створив сім’ю. Жив у злиднях у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив у село. На початку 1918-го потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для літніх людей), де й скінчив життя 2 квітня 1918-го.
Похований у Києві на Байковому кладовищі.
