4 травня 1888 року у Києві народився Микола Грінченко, музикознавець, фольклорист, один із теоретиків історії української музики. Дослідник творчості Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича й Кирила Стеценка.
Він залишив понад 100 праць з історії української музики, музичної лексикографії, фольклористики, критики, публіцистики та педагогіки.
Частину з яких було опубліковано. Найвідоміші з яких «Історія української музики», «Нарис історичного розвитку української народної музики» «Українська народна інструментальна музика», «Українська народна дума».
Захоплення музикою йому передалося від батька, який був звичайним робітником заводу «Арсенал». У вільний від роботи час співав у хорі Київської опери.
Микола Грінченко отримав академічну музичну освіту. Спочатку навчався у Придворній співацькій капелі у Санкт-Петербурзі, потім у Київському музичному училищі Імператорського російського музичного товариства.
тім були роки навчання у Київському та Кам’янець-Подільському державних українських університетах. Залишився працювати викладачем у Кам’янці-Подільському. Тут він розробив новий курс з історії української музики.
Від 1922-го до 1928-го був ректором, до 1934-го – викладачем історії української музики в Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка у Києві. У цей час в Інституті відбулася українізація освітнього процесу. Було запроваджено нові дисципліни українською мовою викладання: музична етнографія, історія української музичної культури, історія пісні у зразках світової музики. До репертуару фортепіанного та вокального відділів було включено твори українських композиторів. Такий підхід мав унікальний характер.
«Найталановитіших і найздібніших студентів Грінченко підтримував матеріально, часто виплачуючи їм стипендію із власної кишені, – пише дослідниця Лариса Гнатюк. – Як згадує донька М. Грінченка, до них додому часто приходили студенти і колеги її батька, влаштовували імпровізовані концерти. Показово, що у його родині п’ятеро із шістьох дітей здобули музичну освіту».
Він редагував журнал «Музика» та «Українську музичну газету». Регулярно виступав на українському та всесоюзному радіо, популяризуючи українське музичне мистецтво та його історію. З 1930-го завідував музично-художньою частиною Радіоцентру, з 1935-го – лектором Київської філармонії.
Збирав матеріал для першої в Україні енциклопедії «Український музичний словник».
Його запрошували до складу журі конкурсів, олімпіад, також входив до художніх рад театрів, працював в університеті музичної культури.
У 1930-х українізацію почали згортати, натомість відбувалося посилення русифікаторських тенденцій. Почалися репресії щодо українських діячів мистецтва. Миколу Грінченка заарештували, звинувативши у «буржуазному націоналізмі», він особисто та його науковий доробок зазнали критики. Це позначилося на здоров’ї вченого.
27 листопада 1942-го Грінченко помер в Уфі. Під час Другої світової війни туди його евакуювали у складі Інституту народної творчості і мистецтв.
